"Це був порив душі й серця, зов національного інстинкту"

У бою під Крутами загинули 100 студентів, юнкерів і козаків. Двох старшин замучили червоногвардійці

"Українська молодь, яка 28 січня 1918 року з піснями виїхала зі столиці України під станцію Крути, була першою молоддю світу, що одверто, беззастережно й рішуче стала до боротьби з північною навалою. Вона боролася і падала під кулями ворога не тільки в ім'я оборони від большевизму. Її ідеал був – своя державність, своє суверенне життя, своя духовність. Це був порив душі й серця, зов національного інстинкту. Це було непереможне хотіння, хай проти льогіки, проти всіх сил світу вписати на сторінки історії щось таке, що в прийдучому дасть зачіпну точку для нової, більш організованої та більш досконалої боротьби", – писав про учасників бою під Крутами за 130 км від Києва письменник Улас Самчук (1905–1987).

Мав на увазі бійців Помічного куреня Січових стрільців. Його створили з ініціативи патріотичної української молоді в середині січня 1918-го. Об'єднав студентів Київського університету Святого Володимира й Українського народного університету, учнів 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, слухачів фельдшерської школи. Військову підготовку проходили на базі Костянтинівської військової школи на Печерську.

 

Більшість хлопців взяла зброю до рук уперше в житті. Готувалися наглядати за порядком на вулицях міста. Коли виникає загроза захоплення Києва більшовиками, студенти й гімназисти, не вагаючись, рвуться на фронт. Із бойовим відділом 1-ї Української військової школи назбирується понад 400 осіб. Ввечері 28 січня 1918 року поїздом вирушають із Києва в напрямку Бахмача на Чернігівщині. Мають допомогти тамтешнім військам зупинити ворогів, що просуваються до столиці Української Народної Республіки.

"Посадка відбувалася спокійно. Якщо не рахувати, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич шукати свого сина Левка, тоді учня 6-ї кляси, який "нелегально" вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, – писав у спогадах Ігор Лоський, учасник бою біля станції Крути. – Спокійніше поводилася сестра шестикласника Соколовського. Ледве стримуючи сльози, хрестила брата і всіх від'їжджаючих. Під спів "Ще не вмерла Україна" ешелон рушив на північ".

Більшовики також наближаються до Києва з боку Полтави. Саме звідтіля очікують головного удару у штабі Київського військового округу. Туди спрямовують свіжі й найбоєздатніші підрозділи. Та командувач радянських військ Михайло Муравйов зосереджує основні сили поблизу Бахмача.

"Шлях на Київ, здавалося б, відкритий, – повідомляв керівництву Муравйов, – але противник, відступаючи, підриває мости й дороги. Це створює великі труднощі. В цей момент я стою перед Крутами, які не взяв тільки з вищевказаних причин. Противник, відступаючи ближче до Києва, починає чинити запеклий опір".

Біля станції Крути є 116 Січових стрільців і майже 100 добровольців із Вільного козацтва та бійців полку ім. Петра Дорошенка, які відступили з-під Бахмача. До них вранці 29 січня прибуває поїзд із Києва. Очолює оборону сотник 27-річний Аверкій Гончаренко, колишній капітан російської імператорської армії. Був командиром куреня 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького.

Ділить студентів Помічного куреня на чотири чоти по 28–30 осіб і доручає їм безпечніший лівий фланг. Наймолодших і тих, хто не вміє стріляти, залишає в резерві.

За 20 км, у Ніжині, стоїть курінь ім. Тараса ­Шевченка – 800 бійців. Сотник Федір Тимченко їде до них, щоб переконати долучитися до оборони Крут. Не вдається. В курені багато прихильників більшовиків. На зборах вирішують не чинити опору росіянам. Із Ніжина Тимченко відправляє до Крут лише вагон із боєприпасами.

Також на станції стоять два переобладнані під броньовики потяги. Ними командували сотники Семен Лощенко і Микола Ярців. 29 січня вони, "загасивши світла", вирушили до станції Пліски, куди почали прибувати більшовики. Раптово обстріляли їх, пошкодили колію й повернулися до Крут.

"По обіді сотник наказав мені і трьом юнакам піти в розвідку на село, що лежало за три версти від наших окопів, у напрямку станції Пліски, – згадував учасник бою під Крутами Михайло Михайлик. – Ми виявили, що ворог має два бронепотяги доброї конструкції, гаубичну батарею, до тисячі піхоти й до 1500 матросів-балтійців. Таким чином, на нашому відтинку було до трьох тисяч багнетів ворога".

Українські воїни день готуються до бою – риють окопи, проводять розвідку, вправляються у стрільбі.

На станцію телефонує командир більшовиків Михайло Муравйов:

– Приготовиться к встрече победоносной красной армии, приготовить обед. Заблуждения юнкеров прощаю, а офицеров все равно расстреляю.

– До зустрічі все готове, – перебиває його Аверкій Гончаренко й кидає слухавку.

Захисники Крут до останнього сподіваються на підкріп­лення з Києва. Отримують повідомлення, що до них готують відправити курінь гайдамаків на чолі із Симоном Петлюрою. Через саботаж залізничників ешелон затримується на станції Дарниця. Потім дізнаються про більшовицьке повстання у столиці й зупиняються на станції Бобрик.

У Крутах не знають про це і радіють, коли помічають наближення потяга з боку Києва. Та у вагонах бачать лише роззброєних вояків, які повертаються в Росію з фронтів Першої світової війни. Пропускають ешелон фронтовиків, за умови, що не ремонтуватимуть пошко­дженої залізничної колії і перейдуть до Плісок пішки. Але солдати не дотримуються обіцянки, лагодять залізницю і продовжують рух своїм потягом.

О сьомій ранку 30 січня більшовицький панцерник вривається у Крути й обстрілює позиції українських бійців. За ним рухається передовий загін матросів. Хочуть захопити станцію раптовим ударом. Їм на допомогу підвозять ешелон червоногвардійців.

"Передні частини червоних, ідучи в зімкнутих колонах, очевидно, були впевнені в нашій втечі, – згадував сотник Аверкій Гончаренко. – Тільки зблизилися на відстань пострілу, ми їх вітали сильним вогнем чотирьох сотень і 16 кулеметів. Наступні відділи вже з потяга приймали бойовий порядок". Багато ворогів гине. Частину підводять рушниці, в набоях – пісок замість пороху. Поранення отримує командир 1-го батальйону петроградської червоної гвардії.

 

5 год. українські підрозділи стримують атаки численніших сил ворога. В юнкерів і студентів закінчуються набої. Сотник Гончаренко наказує Лощенку привезти їх на позиції. Паровоз із гарматною платформою залишає місце бою. Помітивши це, більшовики переходять у наступ.

Сотник Аверкій Гончаренко наказує відступати до ешелону, що стоїть за кілька кілометрів від станції. Але хтось передає навпаки – що треба наступати. Студентська сотня йде вперед. Ворог помічає це і заходить їм у тил.

"Набоїв ставало щораз менше. Багатьом стрільцям рушниці від перегріття затялись і перестали стріляти, – розповідав учасник бою Левко Лукасевич. – Вони, як і менш досвідчені стрільці, віддавали набої кращим, а самі надівали на рушницю багнет як єдину останню зброю, і понуро відступали під кулями ворога. Кілька кілометрів відступу здавалися вічністю. Коли ми були біля потяга, який чекав на нас десь далеко в полі, мало в кого лишилося по три-п'ять куль".

Забирають із собою тіла загиблих товаришів і поранених. У темряві студентська чота з 27 бійців збивається з дороги й виходить на вогні вже зайнятої військами Муравйова станції Крути. Потрапляють у полон.

Розлючені втратами 300 солдатів, червоноармійці довго знущаються з полонених, колють багнетами, а потім розстрілюють біля станційної вежі водогону.

Селяни розповідали, що один полонений перед розстрілом затягнув "Ще не вмерла Україна". Пісню підхопили інші.

Тіла страчених поховали в одній могилі місцевий священник і селяни на кладовищі села Печі – тепер Ніжинський район на Чернігівщині. На початку весни родичі відшукали це місце й виявили 27 тіл. 19 березня 1918-го їх урочисто перепоховали в Києві, на Аскольдовій могилі. 1934 року те кладовище зрівняли із землею, на його місці розбили парк.

У бою під Крутами українці втратили до 100 студентів, юнкерів і козаків. Двох старшин замучили червоногвардійці та матроси, їхні понівечені тіла викинули на залізничному перегоні неподалік Ніжина.

Під Крутами наступ Муравйова на столицю затримався на три дні. Це дало можливість делегації УНР у Бресті укласти мирний договір із Німеччиною та її союзниками. В обмін на продукти представники Києва отримали обіцянку вигнати більшовиків з України. Німці виконали її у березні-квітні того ж року.

7 поранених українських вояків знайшли на полі бою біля станції Крути більшовики. Прийняли їх за своїх. Відправили на лікування до Харкова. Серед них був син машиніста, який возив членів українського радянського народного секретаріату. Один із врятованих – Ігор Лоський – став істориком. Працював у Відні, Празі та Берліні. 1936-го помер у Львові

З озброєння була лиш гармата та скоростріл "Максим"

"Доручив узять під контроль район південно-західної залізниці. Виїхать панцерному потягові зі станції Бахмач у напрямку Чесноково. По свому шляху виявлять й обеззброювать большевиків. Взагалі становище спокійне. Наші частини ведуть розвідку", – опуб­лікувала повідомлення начальника штабу Чернігівщини Федора Тимченка київська "Робітнича газета" 17 січня 1918 року.

Тоді на станції Бахмач дислокувалися юнкери 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького на чолі із сотником Аверкієм Гончаренком. Його призначили комендантом Бахмача. Федір Тимченко поінформував бійців про наближення великих загонів більшовиків.

"Сотник Семен Лощенко спорудив у Бахмачі імпровізований бронепотяг, – писав у спогадах хорунжий Степан Цап. – Робили його зі шпал, мішків із піском, бляхи. З озброєння була лиш гармата та скоростріл "Максим". Залогу творили троє людей – окрім Лощенка, підстаршини-гармаші Вервейко і Штепенко".

18 січня із Києва в Бахмач прибув бронепотяг "Вільна Україна" з 24 кулеметами. Ним командував капітан Довгополов. Наступного дня обидва потяги вирушили в розвідку до станцій Доч і Бондарівка.

Біля річки Десна "Вільна Україна" отримала від більшовиків серйозні пошкодження. "Гармата була розбита, із залоги нікого не залишилося, крім кусків тіла та мозку, передній вагон розірваний, і кусні панцеру звисають", – описував очевидець наслідки сутички. Тяжко поранений Довгополов відступив до Києва.

23 січня більшовики захоп­люють Конотоп – за 30 км від Бахмача. Українські військові готуються до оборони станції. Мають 500 багнетів – бійці полку імені Петра Дорошенка, Вільного козацтва, військової школи. Їм протистоїть майже 1,5 тис. більшовиків. Вранці 25 січня починається бій – на місці теперішньої станції Бахмач-Київський. До вечора оборонці Бахмача завдають сильних втрат ворогу, зірвавши всі лобові атаки. Нападники відступають із великими втратами.

Наступного дня з Білорусі більшовики отримують підкріплення – тисячу вояків під командуванням Рейнгольда Берзіна. Знову беруться штурмувати Бахмач. Але українські війська позиції утримують.

27 січня основні сили більшовиків заходять із півдня в тил оборонцям міста. Зав'язується рукопашний бій. Гине командир полку ім. Петра Дорошенка.

Зважаючи на критичну ситуацію, українські підрозділи відступили до станції Крути. У Бахмачі загинули 300 російських вояків, ще 300 – поранені. Українська сторона втратила майже 120 убитими і 150 – пораненими.

×