Ексклюзиви
Вівторок, 06 листопада 2018 10:38

Біля вдови стояло багато переодягнених кагебістів. Фотографували всіх на похороні

Василь Макух спалив себе на Хрещатику

Електрик Василь Макух спалив себе на Хрещатику 5 листопада 1968 року – на знак протесту проти русифікації України. Його вчинок за радянської влади замовчували. Про життя Василя Макуха розповідає краєзнавець із Дніпра Юрій ДЕНИСЕНКО, 57 років

– Про протест Василя Макуха в радянські часи не говорили. Я про нього дізнався 2006-го на зібранні у спілці репресованих. Відвідав могилу Василя. Познайомився з його дружиною Лідією Іванівною і дітьми.

  Юрій ДЕНИСЕНКО, 57 років, краєзнавець. Народився у Дніпрі 14 серпня 1961 року. Батько працював на металургійному заводі, мати – водієм трамваю. Дід по материній лінії був репресований. Закінчив механічний факультет Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. Після армії працював будівельником на Уралі, брав участь у зведенні метро у Дніпрі. Член товариства ”Просвіта” і Товариства політичних в’язнів і репресованих. Досліджує і пише статті про жертв радянського режиму. Публікує в часописах ”Бористен”, ”Січеслав”, ”Історичний альманах”. Організовує допомогу родичам репресованих і військовим у госпіталях. Брав участь у роботі комісії з декомунізації. Розлучений, має сина. Цікавиться психологією
Юрій ДЕНИСЕНКО, 57 років, краєзнавець. Народився у Дніпрі 14 серпня 1961 року. Батько працював на металургійному заводі, мати – водієм трамваю. Дід по материній лінії був репресований. Закінчив механічний факультет Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. Після армії працював будівельником на Уралі, брав участь у зведенні метро у Дніпрі. Член товариства ”Просвіта” і Товариства політичних в’язнів і репресованих. Досліджує і пише статті про жертв радянського режиму. Публікує в часописах ”Бористен”, ”Січеслав”, ”Історичний альманах”. Організовує допомогу родичам репресованих і військовим у госпіталях. Брав участь у роботі комісії з декомунізації. Розлучений, має сина. Цікавиться психологією

Зацікавило ставлення церкви до самоспалення. Отець Олександр із храму Антонія і Феодосія Печерських погодився, що це не було самогубство від слабкості. Його треба сприймати як воїна, який кинувся у свій останній бій. Не бачив іншого способу вплинути на ситуацію в країні.

Василь Макух народився 14 листопада 1927 року в селі Карів – тепер Сокальський район на Львівщині. ­Після приходу туди радянських військ 1944-го подався до Української повстанської армії. Мав псевдо "Микола". Під час розвідки потрапив у засідку. Кулею перебило праву ногу вище коліна, знепритомнів. Отямився – арештований. Прооперували невдало. Та нога стала коротшою на 2 сантиметри. Шкутильгав до кінця життя.

Василя засудили до 10 років таборів і п'яти – заслання в Мордовії.

Земляки, які разом із ним відбували покарання, згадують, що ходив у вишитих сорочках. Підмовив кількох робити підкоп і тікати. Задум не вдався – через високий рівень води.

У сибірському спецпоселенні Василь Макух працював механіком на елеваторі. Жінки закидали лопатами зерно на стрічку. Серед них була його майбутня дружина Лідія Запара. Її мати померла, а батько пішов у партизани. Жила з мачухою, яка була артисткою. Їх німці взяли в концертну бригаду та вивезли в Німеччину. Виступали перед солдатами.

Після війни Лідія повернулася у Дніпропетровськ. За зраду батьківщини 1946-го її засудили на такий же термін, як і Василя. У таборі захворіла, мала сепсис і знепритомніла. Василь Омелянович її на руках відніс до фельдшера – врятував життя Лідії. Вони покохали одне одного.

Лідія звільнилася на два роки раніше за Василя. Чекала його, переписувалися. Після повернення сказав, що одружитися не може. Мовляв, є справи, про які він не може говорити нікому.

Однак вони таки побралися. Родині Лідії належав недобудований дім на три кімнати – на вулиці Пожежній (у теперішньому Дніпрі). Там облаштували житло. ­1958-го народилася донька Ольга. За два роки – син Володимир. Чоловік, бувало, бідкався, що дружині доведеться ростити їх самій: "Як же тобі важко буде без мене".

Василь Макух закінчив вечірню школу. Поступав у педінститут, але через біографію не прийняли. Лідія працювала кухарем у кафе на залізничному вокзалі. Район, у якому мешкали, був одним із найнебезпечніших у місті. Там жило багато пияків. Тому Василь часто виходив зустрічати дружину після роботи. Сам не пив. Хоч любив приймати і пригощати гостей.

Діти Василя і Лідії спілкувалися українською. Їх у школі за це дражнили. Це обурювало батька: "Як же так! Людина не може розмовляти рідною мовою у школі".

Василь Макух листувався з прихильниками українських ідей. Закінчував завжди фразою "Слава Україні". Їздив до друзів у Донецьк, Сіверськодонецьк і в рідне село Карів Сокальського району на Львівщині. Помічав, що за ним стежать. Підсилали сексотів, які намагалися з ним завести відверті розмови. Не боявся говорити про русифікацію й поневолення України. Якось Лідія намагалася вгамувати його запал: "Живуть же інші за радянської влади". Василь відповів: "Хіба це життя?"

Автор: фотонадане Юрієм ДЕНИСЕНКОМ
  Василь Макух із сином Володимиром, донькою Ольгою і дружиною Лідією, 1963 рік. Після смерті чоловіка 1968-го Лідію Макух звільнили з роботи – працювала в кафе на залізничному вокзалі. Допитували про спільників чоловіка. Довгий час вона з дітьми жила за рахунок продажу власних цінних речей. Померла 2012-го. Ольга стала медсестрою, Володимир – підприємцем
Василь Макух із сином Володимиром, донькою Ольгою і дружиною Лідією, 1963 рік. Після смерті чоловіка 1968-го Лідію Макух звільнили з роботи – працювала в кафе на залізничному вокзалі. Допитували про спільників чоловіка. Довгий час вона з дітьми жила за рахунок продажу власних цінних речей. Померла 2012-го. Ольга стала медсестрою, Володимир – підприємцем

У вересні 1968-го поїхав у своє село. Дорогою залив у банку 3 літри бензину. Коли хтось питав про неї – казав, що то яблучний сік. Поставив її на львівському вокзалі у камеру схову. У Карові пішов на сповідь. Священику розповів, що хоче спалити себе. Про цей намір сказав і тамтешньому другу Григорієві Ментуху.

Племінниця Ярослава Осмиловська проводжала Василя Омеляновича у Львові – до Києва. Згадувала, що перед від'їздом він багато телефонував і писав комусь.

Лідії Макух приснився сон. Ніби вони з Василем вінчаються. На ній – чорні сукня і фата. Священик виводить її з церкви і каже: "Іди до дітей". Закриває за нею ворота. Василь залишається по інший бік.

До Києва прибув 5 листопада 1968-го. Напередодні річниці встановлення радянської влади і дня визволення від фашистів до столиці з'їхалося чимало офіційних делегацій. На Хрещатику Василь Макух відправив лист із поясненням свого вчинку до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Хотів привернути увагу до поневолення України й агресії проти Чехословаччини, куди СРСР увів танки.

Василь вийшов із під'їзду будинку №27 на Хрещатику, облив себе бензином і підпалив. Побіг у напрямку до теперішнього майдану Незалежності. Кричав: "Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!" Якась жінка накинула на нього шубу. Та вона злетіла. Військовий накрив Макуха шинелею. Серед очевидців був чоловік із його рідного села – Микола Мазур. Упізнав Василя. Так удома дізналися правду.

"Швидка" доставила Василя Омеляновича в лікарню, він ще говорив. Намагалися врятувати. Розраховували допитати й дізнатися про підпільну організацію.

Лікарі поцікавилися, навіщо зробив це. Мовляв, про нього ж усе одно ніхто не дізнається. Відповів: "Cин мій знає". Мабуть, мав на увазі, що він так виховав сина, що той продовжить його справу.

"Радіо Свобода" повідомило про вчинок Василя Макуха. 6 листопада він помер.

Кагебісти сказали Лідії Макух, що її чоловік важко захворів. Вона з кумом Іваном Цибухом поїхала до Києва. Їх протримали в холодній кімнаті всю ніч. Тоді повезли в морг, повідомили про самоспалення. Дружині заборонили розповідати про обгоріле тіло чоловіка. В домі провели обшук. Хотіли знайти докази зв'язків із націоналістичним підпіллям. Стежили за будинком. Розраховували, що хтось із спільників прийде попрощатися.

Не дозволили заносити до будинку й відкривати домовину. Біля вдови на похороні стояло багато перевдягнених кагебістів. Фотографували всіх. Та з побратимів нікого не було. Знали, що за ними стежать. Це було 14 листопада – день народження покійного і його сина Володимира. На могилі поставили непримітний металевий обеліск.

Автор: Громадський музей ”Смолоскип”
  Таємний лист Комітету державної безпеки УРСР до Центрального комітету Комуністичної партії України про смерть Василя Макуха, 6 листопада, 1968 рік
Таємний лист Комітету державної безпеки УРСР до Центрального комітету Комуністичної партії України про смерть Василя Макуха, 6 листопада, 1968 рік

"Усе його життя – самовіддана, безкорисна любов до України й українців. Василь чітко бачив різницю між місцевим населенням і зайдами. Розумів, що вони – антиподи. Можливо, якби ці люди поводилися скромніше і культурніше, то Василь прийняв би позицію зближення, схожості. Але повсюди в Україні насаджувалися безбожність, пияцтво і нехлюйство", –

Віктор Тупілко, засновник музею "Смолоскип" у Донецьку й автор фільму "Василь Макух. Вільний син невільного народу"

Українську мову в СРСР визнали неперспективною

Кампанію з русифікації України радянська влада розпочала 1958 року постановою "Про зміцнення зв'язку школи з життям". Усі діти мали вивчати російську мову. У виступах партійні чиновники казали про "злиття націй", "двомовність" і "мови міжнаціонального спілкування".

У 1960-х в обласних центрах і Києві українські школи становили 28%, а російські – 72%. На російську мову поступово перейшла більшість наукових видань. У політехнічних, промислових, медичних, торговельних, сільськогосподарських та економічних вузах стали викладати російською. Виняток зробили для кількох навчальних закладів у західних областях.

Із Москви надійшла вказівка про посилення пропаганди російської мови. Вона проголошувалася другою рідною всіх народів СРСР.

"Зростає прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала другою рідною", – казав перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов на XXII з'їзді партії.

Мови народів СРСР поділили на перспективні та неперспективні. Українську разом із білоруською, азербайджанською та середньоазіатськими зарахували до другої групи.

Зараз ви читаєте новину «Біля вдови стояло багато переодягнених кагебістів. Фотографували всіх на похороні». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1662
Голосування Чому я не голосуватиму за Юлію Тимошенко на президентських виборах у 2019 році?
  • Вона вже була у владі і показала всі свої можливості
  • Країні треба президент іншої якості
  • На жодних виборах не голосував ні за неї, ні за партію "Батьківщина"
  • Ще не визначився з кандидатом
  • Голосуватиму за Тимошенко
Переглянути
Погода