Лісниками на південній Київщині до 1950-1960-х були переважно колишні шляхтичі - нащадки лісників і єгерів графів Браницьких, володіння яких були тут розташовані до 1917 року. Вони зберегли "панський" спосіб життя навіть за радянської влади. Державними землями й лісами розпоряджалися, як власними. Полювали з породистими псами, їздили на бричках. Усі роботи за них виконували навколишні селяни: працювали на землі, доглядали худобу й птицю, заготовляли сіно, ряску і дрова, ремонтували будівлі. За це лісник влаштовував їм пригощання - виставляв столи з наїдками та напоями, сам сідав на чолі.
- Дід увесь вік був лісником, помер 1973-го, - розповідає 55-річний Ігор Петровський, підприємець із Фастова під Києвом. - Мав величезне господарство - птиця, худоба й зграя породистих мисливських собак. Увесь вік фізично не працював, а захуплювався "панськими" заняттями: собаки, полювання і по бабах бігав. Дід знався на конях і міняв їх щороку. Їздив верхи до 60 років. Пам'ятаю його як зараз: в галіфе, з гоноровим виглядом, у лісницькій формі - підігнаній, "фраєровій". У Київ їздив лише, щоб узяти на вокзалі фіакр і проїхатися містом. Коли зникли фіакри, дід перестав бувати в Києві. Ні дід, ні бабуся ні дня не працювали в колгоспі.
Періодично лісники збиралися на посиденьки. Приводом служили, скажімо, "народини" породистих собачат. Під час них улаштовували кінні перегони, стріляли в ціль із рушниць, боролися. П'яних не було.
У Київ їздив лише, щоб узяти на вокзалі фіакр і проїхатися містом. Коли зникли фіакри, дід перестав бувати в Києві
Нащадки шляхтичів колишнього Білоцерківського староства досі живуть навколо Білої Церкви, Фастова, Звенигородки й Таращі. Її угруповання утворилося на початку XVIII ст. із переселенців із різних кінців України. Також були серед них вихідці з Польщі, Білорусі й, можливо, Литви.
По закінченні козацьких війн на південь від Києва кордон між Росією та Річчю Посполитою проліг по Дніпру. Польський уряд направив у цей спустошений край спеціально призначених хорунжих. Ті по всій Речі Посполитій набирали поселенців із дрібної шляхти. Давали їм у Білоцерківському старостві наділи землі й кошти на зведення житла. За це мали нести службу на кордоні з Росією, а також захищати край від нападів гайдамаків, що набігали із Запорожжя.
Із Житомирщини тоді на Білоцерківщину, наприклад, прибули Каленські, Виговські та Ходаківські. Білинські придомка - родового відгалуження - Флінта, Савинські та Барвінські - із Галичини. Ястшембські - із Пінського воєводства Великого князівства Литовського - сучасного українсько-білоруського пограниччя. А Хоєцькі, Шанявські, Савицькі, Сумовські та Пшонківські перебралися зі східної Польщі - із Люблінщини.
"Чупира, село при верхів'ї струмка Насташка, - ідеться у "Сказанні про населені місцевості Київської губернії", виданому 1864 року. - Жителів обох статей 1150. Більш як половину їх становить шляхта, а в числі її до 80 осіб обох статей тримаються ще латинства, хоч, як і всюди в губернії, засвоїли звичаї та мову малоросіян. По-польськи вважають себе зобов'язаними спілкуватися тільки з ксьондзами, які зберігають у нашому краї, разом з деякими багатими поміщиками, рештки полонізму. Між собою шляхтичі польські розмовляють зазвичай по-малоросійськи".
Парубки-шляхтичі з Польщі одружувалися з шляхтянками, рідною мовою більшості яких була українська. Неї вони вчили і своїх дітей
Краєзнавець Леонтій Похилевич - автор "Сказання..." - "польськість" шляхти в селі Чупира, нині Білоцерківського району на Київщині, тлумачить помилково. Бо насправді йдеться про переважно українську шляхту. Дослідник родоводів Євген Чернецький стверджує, що шляхта з колишнього Васильківського повіту, утвореного на теренах Білоцерківського староства у ХІХ ст., була "майже на сто відсотків" україномовною.
Римо-католицтва білоцерківська шляхта міцно не трималася. Коли, після приєднання краю до Росії, у середині ХІХ ст. у їхніх селах почали будувати православні церкви, більшість шляхтичів стали православними. Та навіть родини польського походження, які трималися католицької віри, зазнавали впливу української більшості. Цьому сприяли мішані шлюби. Парубки-шляхтичі, які прибули в Білоцерківське староство з Польщі, Білорусі чи Литви, одружувалися з шляхтянками, рідною мовою більшості яких була українська. Неї вони вчили і своїх дітей.
У шлюби з "мужиками" білоцерківські шляхтичі до початку ХХ ст. не вступали. Та навіть і згодом. Наприклад, 1968-го уродженка села Мар'янівка Васильківського району Київської області нині 60-річна Людмила Домашевська виходила заміж за "мужика" - Василя Опанасенка.
- Рідні казали: "Та ти що, хіба ж можна за "мужика" якогось. Найбільше тітка була проти, - розповідає.
Подібне пережила й 58-річна Зоя Нагорна, у дівоцтві Лясота, із Фастова. 1979-го вона, учителька української мови та літератури, зібралася заміж за "мужика" Нагорного.
- Дід по батькові Лясота Шимон Йосипович був дуже гоноровий і пишався, що він Лясота, - згадує. - А батькова мати Ганна Раєвська була в селі Веприк біля Фастова бабою-повитухою. Пильнувала, аби прізвища тих, з ким у родині одружувалися, мали "польське" (тобто шляхетське, на -ський. - "Країна") звучання. Грубих слів діди чи батьки не вживали - дбали, щоб мова була "культурна". У роду Лясот не курили, не пили. Крику в сім'ї не було. Батько казав дітям: "Щоб я не чув і слова "дурень!" Його в армії в роки війни вважали сектантом, хоч він був православний і не особливо релігійний. А от рід матері - Чеховичі - були римо-католиками, і дітей до революції вчили в польській школі, хоч у побуті й розмовляли українською.
Зовнішнім виглядом нащадки шляхти намагалися відрізнятися від "мужиків", хоч вели майже такий самий спосіб життя. Приміром, улітку жінки-шляхтянки вдягали в'язані шапочки. Носили "кацавейки" – подібні до юпок, але коротші. Вишитих сорочок, як у "мужиків", не вдягали. Босоніж не ходили навіть улітку. Під час робіт у жнива дівчата закривали обличчя, руки, ноги, щоб не засмагнути, бо "шляхетське тіло мало бути біле". "Мужики" про них казали: "Взуті й у шляпках".
- Моя бабуся Анеля Гнатівна - померла на початку 1980-х - була дуже гонорова, - згадує 46-річний Олександр Пшонківський, директор приватного видавництва. - Повчала мого батька, мене й інших із родини, щоб ми не сподоблялися "всяким -енкам", бо в нас, мовляв "фамілія гонорова", - у "мужиків" у Центрально-Східній України прізвища в більшості закінчуються на -енко.
Серед нащадків білоцерківської шляхти досі кружляють родинні перекази, що передавали з покоління в покоління. Та ж Зоя Нагорна розповідає, як її предки у XVIII ст., під час Коліївщини, ховалися від гайдамаків у скиртах нажатого збіжжя.
- А ті ходили з довгими списами й кололи ті скирти, і кого знаходили - вбивали, але моїх предків, - каже, - Бог уберіг.
4 
1
Коментарі
7