"Білизну рекруту шиють родички, молодиці й дівки"

На проводи в солдати готували куліш

"Обряд прощання рекрута з сім'єю й сусідами відображає набагато більше часи козацької та довгострокової солдатської служби, ніж теперішню дійсність", – писав історик і фольклорист Василь Милорадович у статті "Прощання рекрута й рекрутські пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії" в журналі "Київська старовина" 1897 року.

За Речі Посполитої – у XVI–XVIII ст. – українські селяни не служили в армії. Це була прерогатива вищих станів. Військову підготовку українська аристократія, шляхта й козацтво замолоду проходили в реєстровому війську чи на Запорозькій Січі. Таку службу вважали священним обов'язком.

 

Захисника Вітчизни – козака – шанували в Україні як героя. Його служба була почесна й оспівана в думах і піснях:

"Горіхове сіделечко і кінь вороненький,

Від'їжджає з цього села козак молоденький.

Від'їжджає з цього села на кривавий танець,

Бо із степу наступає ворог наш поганець".

Наприкінці XVIII ст. територію Речі Посполитої розділили між собою Росія, Австрія та Пруссія. Українські землі увійшли до складу перших двох імперій. Під владою Австрії служили по 14 років, з 1849-го – вісім років у армії та два роки в запасі, з 1866-го – три роки в армії, сім – у резерві.

У Московському царстві, а згодом у Російській імперії, якщо брали у військо, то на все життя. Вояка називали рекрутом, з італійської – "той, хто отримує платню". В Україні говорили ще "некрут" або ­"жовнір". Міщани, козаки й селяни мусили відправляти двох рекрутів із кожної тисячі жителів. Сім'я кріпака, який пішов служити, отримувала волю. Від рекрутчини звільняли дворян, священнослужителів і почесних громадян.

У 1794–1834 роках на підросійських землях служили по 25 років. Потім рекрутська служба скоротилася до 20 років, а з 1859-го – до 13 років в армії та семи в запасі. Тому, проводячи хлопця в армію, батьки, родичі й односельці прощалися з ним ніби назавжди. Співали:

"Ой як тяжко камінь гризти,

Так тяженько в війську жити.

Там присягу треба дати,

Щоб кров свою проливати.

Кладуть мене на лавочку

Стрижуть мені головочку.

Прощай батьку, прощай мати,

Бо я іду в солдати.

Прощай, серденько Маруся,

Бо Бог знає, чи вернуся".

Заборонялося "забривати в солдати" єдиного сина в сім'ї, вдовиних дітей, калік. Але відповідальна за набір рекрутів адміністрація часто за хабарі нехтувала цими приписами.

"Мій синочку, мій голубчику! Мій ріднесенький, моя жалобо! Я ж тебе виряжаю Государю служить. Передай мені хоч письмечко, а хоч словечко. Я те письмечко до сердечка притулю, і моє сердечко возрадується! Із якої дороги тебе ожидать і відкіля виглядать? Чи з поля, чи з моря, чи з далекого краю?" – такими голосіннями прощалися з рекрутами матері, сестри та дружини.

На збір солдата господиням потрібно було добре попрацювати чи витратити чимало грошей. Частину речей могли подарувати родичі або знайомі.

"Як колись реєстрові козаки, виступаючи в похід, снаряжалися за свій рахунок, так і тепер рідні новобранця споряджають йому по можливості повний запас одягу, білизни й взуття, – відзначав Василь Милорадович. – Він отримує: шапку або картуз, ­3–15 сорочок, три-п'ять пар нижньої білизни, шарф, жилет, чемарку, каптанок або піджак чорного кольору, одну-дві пари штанів, дві пари рукавиць і чоботи. Кожух – не скрізь. Інде білизну солдату шиють родички, молодиці й дівки, вечорами, співаючи рекрутських пісень".

Іще новобранцям намагалися нарихтувати два-три рушники, щітку для взуття, гребінець, набір голок, ножиці, десяток ґудзиків. Складали все необхідне в невелику дерев'яну скриню чи торбу.

 

У більшості регіонів ритуал виряджання новобранців до армії називали проводами, на Херсонщині – відправкою. Для хлопця це був обряд ініціації. Ритуальні дії знаменували прощання з юністю й отримання нового соціального статусу – воїна.

Напередодні від'їзду родина новобранця готувала прощальний обід. Молодь і дорослі прощалися з рекрутом окремо. Друзі влаштовували для нього прощальні досвітки.

Батьки вдома організовували "баль" – для старших. Будували шатро, прикрашали його килимами й сосновими гілками. Накривали столи й наймали музикантів. Запрошували рідних та односельців.

На Херсонщині вранці мати перев'язувала хлопця через плече рушником. Вибирала найкоротшого, щоб швидше повернувся додому. Вірили, так вона сину щасливу дорогу "вигладжує".

Бувало, дівчина, з якою парубок зустрічався, теж перев'язувала власноруч вишитим рушником. Робила квітку з шовкової стрічки. У селах Піски, Нова й Стара Басань – нині Ніжинський район на Чернігівщині – мати перев'язувала сина через плече синьою стрічкою, а дівчина – навхрест червоною. Деякі вишивали хустку, яку солдат забирав в армію. Носив у нагрудній кишені як оберіг.

"Просили батько, і я прошу. Приходьте сьогодні на мою відправку провести мене в армію служити", – кликав гостей новобранець. Ходив по хатах разом із товаришем, якого називали дружко. Запрошували й усіх зустрічних. Якщо когось не заставав удома, писав запрошення крейдою на дверях.

У давнину вірили, щоб солдат повернувся додому живим і здоровим, щоб "кулі минали голівоньку", необхідна участь у проводах усіх односельців.

Якщо хлопець був сирота, йшов на кладовище й на могилі батьків запрошував їх на прощальний вечір: "Прошу вас, прийдіть і благословіть мене на дорогу легку й службу вдалу".

Жінки й дівчата приспівували сироті благословення від померлих батьків:

"Пливи, пливи, селезіню, розганяй водою,

Перекажи моєму роду, що я сиротою,

Великою сиротою я в світі зостався.

– Благословить тебе сам Бог, щоб не потерявся".

Сироту споряджали до армії хресні батьки. Прощальну вечерю готували коштами всієї громади.

Хлопчина, який ішов служити, зустрічав гостей на порозі дому. Приходили обов'язково з хлібиною. Жінки перев'язували новобранця рушником або хусткою, дівчата – різнокольоровими стрічками. На них писали побажання вдалої служби та швидшого повернення.

Хлопцю, як молодому на весіллі, відводили почесне місце на покуті. На лавку стелили кожух, вовною назовні, щоб добре служилося. Це мало забезпечити удачу, захистити від куль і поранень.

Батьки, родичі, друзі бажали легкої служби, швидкого повернення додому, здоров'я, терпіння, щоб він міг витримати тяжкі випробування. Готували не менше, ніж на весілля. На Херсонщині обов'язково подавали козацький куліш – пшоняну кашу з м'ясом і овочами.

На кінець обіду присутні обдаровували новобранця необхідними для служби речами. Притому жартівливо примовляли: "Даруєм тобі вилку, щоб не любив чужу дівку", "Даруєм тобі ложку, щоб хльобав борща трошки".

 

Проводи гуляли до ранку. Зі сходом сонця всі виходили на вулицю та прощалися з хлопцем. Мати благословляла сина хлібом-сіллю й іконою, зазвичай Миколи Чудотворця: "Благословляю тебе, сину, в добру путь, щоб ти хороше відслужив і щасливо додому вернувся". Дружко ходив із чаркою і частував усіх горілкою.

Новобранець, прощаючись, просив вибачення за можливі кривди. За народними віруваннями, щоб служба у війську була легка, ніхто з рідних і знайомих не повинен тримати зла на солдата. У рекрутській пісні співали: "Прощавайте, гарне товариство, мо я з ким сварився".

Наприкінці проводів гості клали гроші на тарілку. Притому співали:

"Ой там за Дунаєм молодець гуляє,

Молодець гуляє, перевозу гукає:

– Подай, подай перевозу, я й перевезуся,

Та на свою Вкраїноньку ще раз надивлюся.

Не так, не так на Вкраїноньку,

Як на свою та любу дівчиноньку".

Під час виходу з двору вслід новобранцю кидали іншу тарілку. Якщо вона розбивалася, то була добра прикмета – на щастя. Друзки від тарілки, материн рушник, стрічки з побажаннями, зібрані гроші батьки зберігали до повернення сина додому. Мати віддавала йому урочисто, коли одружувався, благословляючи на самостійне життя.

За воротами ніхто не розходився, а всі разом йшли за село.

 

"Тихо рухаються підводи з пожитками. Рекрутів супроводжує натовп родичів і співаючої молоді, що залишаються за слободою. Рекрути махають їм шапками, надягнутими на палиці, доки видно, потім зникають за пагорбом", – описував завершення проводів до армії Василь Милорадович.

У 1930-х молодь із задоволенням йшла служити в радянську армію, бо це був єдиний шанс вирватися з голодного села, отримати паспорт, освіту й уникнути важкого колгоспного життя.

У Радянському Союзі всі чоловіки у 18 років ставали військовозобов'язаними. Служили в сухопутних військах й авіації по три роки, на флоті – чотири, після 1967-го – відповідно по два і три роки.

У селі Чулаківка Скадовського району Херсонської області зберігся прадавній звичай, пов'язаний із проводами. На околиці села всі обов'язково зупинялися, в дорадянські часи – біля хреста, потім – біля найближчого до села стовпа.

– Усі з автобуса виходять, а хлопці-призовники вибирають стовп. Вилазять один одному на плечі й на відстані отак метрів 3–4 від землі кожен в'яже свою стрічку, – розповідає 70-річна Галина Качан із Чулаківки. – І висить тая лєнта, доки хлопець із армії не повернеться. Обтріпається вона, вицвіте, але її ніхто не має права чіпати. А як уже солдат додому вертається, то, перш ніж у село зайти, він тую лєнту сам має обірвати.

Коли хлопці рушали далі, односельці поверталися до столу. Продовжували застілля – "гладили дорогу" новобранцеві, співаючи:

"Ой поливайте шлях-доріжку,

Щоб не курилася,

Ой розважайте отця й неньку,

Щоб не журилися".

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×