Марія Закревська відправила чоловіка жити в Аргентину
"Ніколи не забуду вечори в заміському будинку Берінґа. Якось пригощалися в саду. Вночі на багатті смажили яєчню – виливали яйця на сковорідку з циліндра. Один з англійських дипломатів з нагоди дня народження протанцював український танець із несподіваними варіаціями. Потім у фраку і білій краватці стрибнув у басейн", – ділилася спогадами з журналістами в 1950 роках Марія Закревська про перебування в Лондоні 1911-го.
Приїжджає 19-річною до брата – працівника посольства Платона Закревського. Хоче підтягнути англійську на курсах при Оксфорді. Вдвох ходять на вечірки до письменника-мандрівника Моріса Берінґа. Спілкуються з політиками та знаменитостями. Серед них дипломат Брюс Локкарт і письменник Герберт Веллс.
Знайомиться з чиновником російського представництва Іваном Бенкендорфом. За кілька місяців одружується.
Чоловіка призначають секретарем посольства в Німеччині, переїжджають до Берліна. Часто навідуються в Естонію, що входить до складу Російської імперії. Там землі Бенкендорфів і багато родичів. Із початком Першої світової війни Росія та Німеччина опиняються по різні боки фронту. Влітку 1914 року подружжя перебирається до Петербурга.
"Її життєздатність, мабуть, була пов'язана із залізним здоров'ям, – пише в щоденнику Локкарт, який працює у британському представництві у столиці Російської імперії. – Була неймовірна, заводила всіх, із ким спілкувалася. Її світ був там, де дорогі для неї люди. Життєва філософія зробила її господинею власної долі".
Чоловік і близькі називають її Мура. Народжує сина Павла, за два роки доньку Тетяну. Їх виховує гувернантка Міссі в маєтку біля Таллінна. Марія проходить курси медсестер і працює у госпіталі в Петрограді. Її чоловік отримує роботу у відділі військової цензури.
Коли починається Лютнева революція 1917-го, їдуть у Естонію. У жовтні того року чоловіка вбивають збурені більшовиками селяни. Марія дізнається, що нова влада відібрала їхню квартиру в Петербурзі. Повернути її не вдається.
"Зловив себе на думці, що Мури мені бракує все більше. Її листи стали щоденною необхідністю, – писав у спогадах Локкарт. – Коли я підходив до неї, боявся, що голос видасть мене. У моє життя увійшло щось сильніше, ніж саме життя".
Жінка зближується з Локкартом. Він отримує завдання відсторонити від влади більшовиків і їде до Москви. Спілкується з головою вищої військової ради Львом Троцьким і міністром закордонних справ Георгієм Чичеріним. Переконує не укладати мир з Німеччиною.
Марія оселяється в його московській квартирі.
"Було близько другої ночі. Я постукав у двері. Через 2–3 хвилини загримів ключ, клацнув ланцюжок і вони прочинилися. У передпокої горіло світло. Побачив фігуру секретарки Локкарта, – писав у спогадах 1959-го комендант Кремля Павло Мальков. – Потягнув двері на себе, але дарма. Ланцюжка не знімала. Тоді я став на світло, лагідно привітався і сказав, що мені необхідно бачити Локкарта. Секретарка навіть не повела бровою. Зробила вигляд, що не впізнає. Я поставив ногу в щілину і повторив вимогу. Не здавалася і почала дратувати. Мене побачив помічник Локкарта Хікс і відчинив двері. Я його відтіснив і увійшов. Локкарт спав на дивані так міцно, що не прокинувся, коли увімкнули світло. Я зачепив його плече, і він відкрив очі".
Більшовики беруться за обшук. З шухляд столу дістають стоси паперів, пістолет із патронами, царські й радянські гроші великих номіналів. Промацують сидіння і спинки крісел, диванів, простукують стіни та підлогу. Нічого не знаходять. Забирають усіх трьох.
Локкарта звинувачують у змові та висилають.
Марія Бенкендорф зупиняється в знайомого генерал- лейтенанта Олександра Мосолова в Петрограді. Якось на вулиці її затримують і обшукують. Знаходять дві продовольчі картки, що виміняла за соболину муфту. Вони фальшиві, саджають до камери з кримінальниками. На допитах вимагає повідомити про неї в Москву. Слідчий лише сміється. Та через чотири дні її звільняють.
Корній Чуковський шукає перекладачів з англійської для видання "Всемирная литература", яке організував Максим Горький. Марії він доручає конторську роботу, оформляє продовольчу картку. І знайомить із Горьким.
Твори письменника популярні в Росії та за кордоном, він добре заробляє. У своїй квартирі дозволяє пожити потребуючим. Мура йому подобається, їй пропонує окрему кімнату. Вона сортує рукописи, друкує на машинці й перекладає іноземні тексти. Він цінує її вміння слухати.
"Готелів у Петрограді немає. Будівлі стоять порожні. Ні електричного світла, ні постелі немає. Їжі і ресторанів теж. Мабуть, було б краще зупинитися у мене", – пише Максим Горький восени 1920-го 54-річному Герберту Веллсу. Той захоплюється змінами в Росії і хоче приїхати подивитися.
Прибуває із сином Джипом. Мура стає його перекладачем. Оглядають Петроград, їздять до Москви. Утрьох із Горьким годинами розмовляють.
Напередодні від'їзду в домі Горького влаштовують прощальний вечір. Подають найкращі продукти – сардини, картопляний салат, твердий сир, фарширований перець і вино. Розходяться пізно.
Веллс приходить до кімнати Мури тієї ночі. Проводять її вдвох. Письменник обіцяє дорогою в Лондон заїхати до Таллінна, щоб побачити її дітей і написати про них дипломатичною поштою.
Марія Бенкендорф хоче залишити Петроград. Чекає, доки замерзне Фінська затока, щоб утекти по кризі. У грудні 1920-го прикордонники ловлять її разом із ще п'ятьма людьми. Горький їде до чекістів і звільняє помічницю. Голова Надзвичайної комісії Фелікс Дзержинський дає дозвіл на виїзд за кордон.
У січні 1921-го Марія Бенкендорф виходить із потягу в Таллінні. Коли підходить до візника, двоє людей у чорній формі беруть її під руки.
– Ви арештовані, – каже один і штовхає до коляски з піднятим верхом.
Замикають у камеру, обшукують. Нічого не знаходять. Приносять м'ясний суп, шматок білого хліба, варену картоплю, политу маслом і посипану кропом.
Її звинувачують у співпраці з ЧК. Нібито її прислали в Естонію як шпигунку. Поліцейські кажуть, що тиждень тому до Таллінна дійшла звістка про її приїзд. Брат і сестра її покійного чоловіка звернулися у Верховний суд із проханням про негайну висилку назад до Петрограда й заборону їй бачитися з дітьми.
Адвокат добивається зняття заборон. Попереджає, що за нею стежитимуть. Дозвіл на проживання діятиме три місяці, далі можуть не продовжити. Тому потрібно думати, куди їхати далі.
– А найкраще – вийти заміж, – додає помічник.
На час приїзду Марії Бенкендорф її доньці – майже 6 років, матір не пам'ятає. Сину – 7,5. Мура проводить із ними два тижні, не виходячи з дому. Приставлений до неї шпигун, просиджує без роботи.
Адвокат повідомляє, що дозвіл продовжують. Однак брат і сестра її чоловіка припиняють давати гроші на дітей та оплату рахунків. Наступного разу юрист приходить із високим молодим блондином. "Мій друг і помічник", – представляє.
Жінка здогадується: барон Микола Будберґ – її порятунок. Нероба та гультяй. Батьки позбавили його спадку. Він хоче виїхати з країни, але не має грошей. Пізніше адвокат говорить Марії напряму: як підданий Естонії Будберґ може отримати візу в будь-яку країну Європи, як і його дружина.
Через знайомих Горький передає Мурі, що збирається в Європу на лікування. Він чув, що її арештували. Тому переказує через німецький банк тисячу доларів. Третину вона дає дітям, третину – Будберґу, решту – залишає собі.
Усе Балтійське узбережжя говорить про майбутній шлюб "чекістки" з "лобурем". Інші сперечаються, кому вона насправді служить – Англії чи Німеччині.
Максим Горький приїжджає до Гельсінкі. Після зустрічі з Мурою пише художниці Валентині Ходасевич: "У Фінляндії бачив Марію Гнатівну в міцних черевиках і теплій шубі. Схудла, стала якось ще милішою. Як і раніше все знає, всім цікавиться. Чудова людина! Вона бажає вийти заміж за якогось барона. Ми всі енергійно протестуємо, нехай він вибирає собі іншу фантазію, а ця наша!"
На початку січня 1922-го розписується з Будберґом. Він одразу їде розважатися до Берліна. Марія – пише листи Локкарту та Веллсу до Лондона. Ті не відповідають, бо мандрують.
Вона селиться у квартирі, що знімає Горький на околицях Берліна. Допомагає з листуванням, виданням книжок і журналу "Беседа". Інколи мусить залагоджувати проблеми законного чоловіка – розбиратися з боргами за азартні ігри, штрафами й ображеними ним жінками. Відправляє його в Аргентину. Той погоджується, коли дружина дає йому завірене нотаріусом зобов'язання щомісяця висилати гроші. Відтоді вони не бачаться.
У серпні 1924-го влаштувавши Горького на віллі в Італії, Мура їде до дітей в Естонію. У Відні зустрічає знайомого англійця Вільяма Хікса. Згадують арешти в Москві, мова заходить про Брюса Локкарта. Чоловік телефонує другові, який працює у філії Англійського банку в Празі. Запитавши про погоду і здоров'я, дає трубку Мурі. Почувши її, Локкарт наступного дня їде до Відня.
"Вона помітно постаріла. Обличчя було серйозне, у волоссі з'явилася сивина, – згадував Локкарт. – У цю хвилину я захоплювався нею більше, ніж усіма іншими жінками в світі. Але мої старі почуття померли".
Вони зустрічаються, коли Мура проїжджає через Прагу, Відень чи Загреб. Локкарт стає журналістом, а вона – допомагає з інформацією про життя в Європі. Багато їздить і стежить за змінами. 1927-го він пише "Мемуари британського агента". Перед публікацією дає почитати Марії Будберґ.
"Сьогодні вранці отримав лист від Мури з вимогами змінити частину книжки, що стосується її, – пише в щоденнику. – Хоче зробити все сухо й діловито. Щоб я її називав "мадам Бенкендорф" із початку до кінця. Вона гірше, ніж вікторіанська стара діва. Називає описи фальшивими і легковажними. Аби давав усю любовну історію – або нічого! Це важко. Проте доведеться дещо змінити. Вона єдина має право вимагати цього".
Книжка стає популярна в Європі та США. За нею знімають успішний фільм із зірковими акторами. На перший перегляд запрошують Локкарта. Він бере Марію. Виявляється, перегляд лише для них двох. По завершенні мовчки виходять із кінотеатру і розходяться в різні сторони.
Локкарт стає відомий. Має замовлення на статті й фейлетони. Мура продовжує з ним зустрічатися. Вона тепер більше живе в Італії, куди перебрався Горький.
"Сиділи з нею до 20:30, пили херес. Потім пішли в угорський ресторан, де пробули до другої ночі. Я почувався хворим після такого пиття. Їй, як завжди, байдуже. Весь вечір, природно, проговорили про Росію".
Після смерті Володимира Леніна 1924-го, Марія Будберґ умовляє Максима Горького написати про нього спогади. У СРСР їх вичищають і критикують. Вона радить йому повертатися до Москви. Тиражі його книжок на іноземних мовах катастрофічно падають. У Росії починають забувати. Той погоджується, їде. Залишає їй частину свого архіву. Його не може везти в СРСР, бо містить листування з письменниками, які нарікали на радянські порядки.
Відчуваючи смерть, Максим Горький просить Марію приїхати. Сталін виділяє для неї вагон, обіцяє привезти до Москви, а потім назад. Але ставить умову – захопити архів. І вона це робить. Після побачення письменник помирає.
З 1927-го Марія Будберґ селиться в Лондоні й перевозить туди дітей. Герберт Веллс настирливо просить її руки. Вона погрожує вистрибнути з автомобіля на ходу, якщо той не припинить змушувати до заміжжя. Але живуть разом. Жінка доглядає його до смерті 1946 року.
"Марія Будберґ була одним з інтелектуальних вождів Англії. Протягом сорока років перебувала в центрі лондонського аристократичного життя. Була письменницею, перекладачкою, консультантом кінорежисерів. Бувало, грала невеликі німі, але значні ролі. Малювала костюми й писала декорації, робила історичні дослідження, була помічницею продюсерів, читцем рукописів для видавництв п'ятьма мовами. В останні роки курила незліченну кількість сигар і вживала необмежено міцні напої. Могла перепити будь-якого матроса. Серед її гостей були кінозірки, літературні знаменитості, але траплялися й нудні нікчеми. Вона була однаково добра до всіх. Залишила після себе понад 30 книжок, сотні заміток, малюнків і конспектів. Уміла надзвичайно швидко відновлювати сили. Огрядна, з широким красивим обличчям, всюди привертала до себе увагу. Її близьким друзям ніхто ніколи не зможе замінити її", –
йшлося в некролозі на двох шпальтах лондонської газети Times у листопаді 1974-го
4 
1
Коментарі