Полтавець Антон Омельченко перший з українців ступив на берег Антарктиди. Він був конюхом в експедиції британського капітана Роберта Скотта
"Ну й славний хлопець цей Антон", – записав у щоденнику капітан британського флоту Роберт Скотт 1 грудня 1910 року. Мав на увазі Антона Омельченка – єдиного українця в його команді, що за три дні перед тим вирушила від берегів Нової Зеландії на підкорення Південного полюса. Із 23 учасників походу іноземців було троє. Норвежець – лижний інструктор. Росіянин Дмитро Гирєв – каюр – доглядач їздових собак. І конюх – 27-річний Антон Омельченко, родом із села Батьки, що неподалік Опішні на Полтавщині.
– Мій батько був із сімох дітей наймолодший у сім'ї, – розповідає 83-річний Іван Омельченко. Живе в селі Остап'є Великобагачанського району Полтавщини. – У 10 років разом із двома братами подався заробляти на Кубань. Там потрапив до відставного генерала Михайла Пеховського – відомого конезаводчика. У цього пана при конях працював. Тренер-англієць вивчив його на жокея. Батько з першого погляду шанси коня на скачках міг визначити. Почав вигравати великі призи. Сестра татова – жила коло нас у Батьках – розказувала: "Антон самий менший в сім'ї був, а всіх нас снабжав. Як приїде в отпуск – усім мішечок золотих грошей".
Із початком Російсько-японської війни 1904 року господар кінного заводу вирушив на Далекий Схід. А з ним і Антон Омельченко. По війні влаштувався на іподром у Владивостоку. Там навесні 1909-го познайомився із двома британськими офіцерами. Вони прибули, щоб закупити для експедиції Скотта їздових псів і звичних до холодів витривалих маньчжурських поні. Принагідно скуповували хутро. Тоді найняли Дмитра Гирєва та Антона Омельченка, який ще й добре володів англійською – від тренера навчився. Через Японію рушили до Нової Зеландії.
"Забезпечити Британській імперії честь цього досягнення" – таку мету експедиції до Південного полюса ставив Роберт Скотт. З часу відкриття Антарктиди минуло 90 років. Але досліджувати цю землю під товстим шаром криги та температурою повітря до –89° С мало хто наважувався. Тим більш досягнути Південного полюса. Його підкорення – мета передусім політична. Майже одночасно з Робертом Скоттом у напрямі Південного полюса рушила експедиція норвежця Руаля Амундсена. Почалося змагання – хто перший здобуде славу своїй батьківщині.
Відбуття експедиції Скотта на кораблі "Терра Нова" з новозеландського порту Чалмерс 29 листопада 1910 року фільмують. Один із епізодів – команда судна та полярники розважаються на палубі. Влаштовують боксерські поєдинки. Матроси-ірландці вибивають чечітку. А Омельченко під банджо й мандоліну танцює гопака. Показує у стрибку складний шпагат. "Наглядач за поні Антон Омельченко виконав свій національний танок", – пояснюють у титрах. На екрани фільм вийде на початку 1914-го.
Від берегів Нової Зеландії до Антарктиди "Терра Нова" йшла 36 днів. 17 коням важко витримати морську подорож. "Веземо для наших бідних тварин 4 або 5 тонн корму, і наш вічно пильний Антон прибирає з бака його залишки, – нотує Роберт Скотт у щоденнику. – Він сильно страждає від морської хвороби, але минулої ночі курив сигару. Трохи затягнувся, потім настала перерва через блювання. Та він повернувся до своєї сигари і, потираючи живіт, зауважив: "Зле".
4 січня 1911 року експедиція прибуває на мис Еванс в Антарктиді. Перший в історії українець ступає на її берег. Поні з корабля переправляють уплав. Опускають у воду, а далі мотузкою тягнуть на китобійному човні. На суші чекає Антон.
Омельченко до упаду ганяє поні берегом, доки той не зігріється. Потім майже насухо обтирає, вливає в горлянку півпляшки бренді й лише тоді стриножить. Так із кожним. У перший вечір тварин залишають просто неба. Антон ночує поряд. Решта полярників – у воєнному наметі, спорудженому на березі. Дев'ять місяців експедиція досліджує узбережжя: стежать за температурою, силою вітру, збирають зразки порід, ловлять пінгвінів. Ходять у походи – на майбутньому маршруті до Південного полюса готують систему складів провізії та корму для коней. Водночас перевіряють тварин на витривалість.
Антон Омельченко, хвалить у щоденнику капітан Скотт, не лише доглядає за поні, а й допомагає кухареві готувати страви з м'яса тюленів, пінгвінів і чайок. Тими ж ножицями, якими підрізав кінські гриви, підстригає членів команди. Обладнав конюшню. Оббив годівниці бляхою, аби поні не гризли дефіцитне в Антарктиді дерево. А щоб вивести з них бліх, купає в настоянці тютюну.
З першим снігом, на початку вересня, до Південного полюса з 23 полярниками вирушають 10 коней. Менш витривалі залишаються на березі з командою корабля. Крім поні, вантаж тягнуть і собаки. Є в експедиції й мотосани на бензині. Через дві доби вирішують іти ночами: удень сонце, відбиваючись від снігу, засліплює і тварин, і людей. Починаються міражі. "Про всі такі незручності, як мерзле взуття, сирий одяг і сирі спальні мішки, годі й згадувати", – нотує Скотт у щоденнику. Мотосани виходять із ладу, їх залишають у снігу. Моторна команда тягне вантаж на собі.
Поні найбільше страждають, коли йде сніг. Антон Омельченко накриває їх. "Коням тепло під попонами, – пише капітан Скотт 7 листопада. – У повітрі носиться дрібний сніг, що почасти потрапляє під попони. Якщо залишити його, надзвичайно дрібні частинки снігу, які набиваються між волосини шерсті, досягають шкіри, тануть і поглинають теплоту тварини. Крім того, коней дратує сніговий пил, що постійно потрапляє їм на найніжніші місця – очі, ніздрі, вуха. Це роздратування виснажує тварин, не дає їм заснути. А для коней дуже важливо, щоб ніщо не турбувало їх, коли відпочивають".
За один перехід експедиція долає 16 км. Розбивають намети, стають табором. Після кожного відпочинку старт розтягується на 3 год. Поні, щойно їх беруться запрягати для наступного переходу, починають брикатися. Омельченко хитрує – щоразу насипає вали снігу. За ними вітер і сніг не докучають тваринам, вони заспокоюються. Собаки виявилися витриваліші: за ніч пробігають понад 30 км. Тож полярники, які везуть вантаж на запряжених псами санях, випереджають кінних майже на день, залишаючи мітки на шляху. Експедиція розтягується на кілька партій.
16 листопада температура повітря опускається до –26 °C. Поні худнуть. Щоразу швидше виснажуються. Найслабших пристрілюють. М'яса одного з них – на кличку Громобій – вистачило, щоб чотири рази погодувати собак. Невдовзі його починають споживати й полярники.
Роберт Скотт і Антон Омельченко попервах не їдять рагу з конини. Хоча всі запевняють: воно – смачне. Та за пару днів м'ясом поні мусять харчуватися й вони, через брак вибору, – запаси харчів швидко тануть.
Уранці 5 грудня здіймається хуртовина. Навіває кучугури вище наметів. Полярники снідають, будують заново вали від вітру для тварин і залазять у спальні мішки. Буревій триває кілька днів. Після нього ледь відкопують сани з-під снігу. 9 грудня 1911-го застрелюють останнього поні. До полюса рушають на лижах лише Скотт і чотири учасники експедиції. Інші, зокрема й Антон Омельченко, завертають до табору на березі. Із 1548 км від берега до Південного полюса українець пройшов майже половину – 707 км.
Роберт Скотт дістався туди через 79 днів – 17 січня 1912 року. Побачив там намет із запискою від Руала Амундсена – той дійшов до полюса на місяць раніше за англійців. "Дорогий капітане Скотт, – писав норвежець, – оскільки Ви, ймовірно, станете першим, хто досягне цього місця після нас, я люб'язно прошу переслати листа королеві Хокону?VII (тодішній правитель Норвегії. – "Країна"). Якщо Вам знадобляться речі з цього намету, не соромтеся їх використовувати. З повагою, бажаю Вам щасливого повернення". У наметі були декілька пар рукавиць, оленяче хутро й вимірювальні інструменти.
Наступного дня Скотт із полярниками вирушають назад.?21 березня через заметіль рухатися не можуть. Провізія закінчилася. "Щодня ми збиралися вирушити до складу за 11 миль, але за наметом не втихає хуртовина. Не думаю, що можна сподіватися на краще. Терпітимемо до кінця, але сили залишають нас, і смерть уже поряд", – занотувує капітан Скотт 29 березня 1912-го. Це був останній запис. Його тіло в незастебнутому спальному мішку пошукова команда знайшла через сім з половиною місяців.
Після Антарктиди Антон Омельченко якийсь час живе в Новій Зеландії. Звідти відпливає на Далекій Схід Росії. У липні 1913-го його вносять до списку членів Королівського географічного товариства Великої Британії й удостоюють медалі короля Георга V. Воює у царській армії на фронтах Першої світової. До рідних Батьків 33-річний Антон Омельченко повертається 1916-го.
Ще до експедиції в Антарктиду був на весіллі в товариша. Односельці допитувалися в Омельченка, коли одружиться.
– Як виросте світилка, – відповідав.
Так і сталося. За НЕПу, в 1920-х, він побудував хату, купив 10 га орної землі й інвентар для її обробітку. Мав молотарку з кінним приводом і 1,5 га дубового лісу. Одружився з на 20 років молодшою двоюрідною сестрою приятеля. Народилися сини – Ларивон та Іван.
– Батько любив серед сільських хлопчаків влаштовувати кінні перегони, – згадує Іван Омельченко. – А сам, уже ж і не молодий, робив стійку на руках і так на своєму коні обганяв усіх. Нічим не хворів. А коли яка застуда тільки з'явиться, брав у мішок 15 кілограм землі й бігав з ним, доки не зійде сім потів. А потім ішов до криниці, виливав на себе відро холодної води – болячку як рукою знімало.
Якось Антон Омельченко із сусідом повезли в Полтаву продавати картоплю. Кожен своєю підводою. Виїхали опівночі. До міста прибули затемно. Антон надів шаньку з вівсом на шию коням. Звелів сусідові сидіти біля товару, а сам пішов шукати покупців.
– Приходить гурт хлопців – гомонять не по-нашому. Сусід злякався: заберуть коней, а його вб'ють – думає, – переповідає Іван Антонович. – Коли чує батьків голос – теж не по-нашому дзюркотить. А то він відшукав покупців у полтавському Китай-городку. Отримали тоді вони за свою картоплю добрі гроші від тих китайців. Їхню мову, казав батько, вивчив, коли був у Харбіні. І як спеціаліст по конях був знаменитий. Коли кобила не могла розродитися, до нього приїздили навіть із Ромен і Гадяча. Батько все детально розпита, а тоді сіда на коня і мчить до того хазяїна додому. Доки він возом вернеться, батько вже й прийняв лоша. Назад його вже везли підводою, набитою подарунками. От горілки не брав – не вживав.
Почалася колективізація. Антон Омельченко здав у колгосп коней та інвентар: віялку, сіялку, плуг, борони, рала. Під город біля хати лишив 80 соток землі, овець і свиней. Влаштувався листоношею.
– Приїхав раз кореспондент із полтавської обласної газети "Більшовик", – згадує Іван Антонович. – Казав, що хоче надрукувати книжку. Попросив подивитися батькові щоденники, познімав навіть фотографії зі стін. А їх було дуже багато, бо батько, коли повернувся на берег чекати Скотта, допомагав фотографові – носив за ним камеру, штатив. Звісток від того кореспондента довго не було. Поїхав батько в редакцію. А там кажуть, що нікого не посилали. А він же сам його в Полтаву на підводі назад підвозив.
Це був 1932 рік. Невдовзі після того випадку з "кореспондентом" Антон Омельченко якось увечері вийшов на поріг хати – і впав від удару блискавки в груди. Йому було 49 років.
– Брата свого старшого Ларивона я питав, чи він пам'ятає батька. Каже – ні. А я добре, хоч і молодший, з трьох год все помню, – каже Іван Антонович. – А про блискавку, напевно, мама вигадала. Згадувала, що загриміло щось, прибігла – а батько лежить на порозі. Люди почали закопувати його, щоб електрику витягнути. А сама каже якось: блискавка так ударила, що пробила груди і біля серця в батька була пляма крові. Всі думали, що впритул шарахнула. А я впевнений: батька вбили чекісти.
Тоді ж, як і Антон Омельченко, на Далекому Сході за дивних обставин загинув Дмитро Гирєв – його товариш з експедиції Скотта. Їхав на санях із міста й не повернувся додому. Перед тим кілька місяців відсидів у тюрмі ОГПУ у Владивостоці.
За два роки вдова Антона Омельченка вдруге вийшла заміж.
– Як мені було 4 роки, привели до нас нового господаря – парубок застарілий, на п'ять год молодший за матір, – розповідає Іван Антонович. – Поголодували ми при ньому страшне – п'яничка був. А ще й трьох дітей вилупив. Якби не війна, може, й подохли б ми. А так його забрали, так мати сама тягла нас п'ятьох. Хата наша у війну двічі горіла, до 1949 року в землянці жили.
Ларивон Омельченко – старший Антонів син – по війні працював начальником пошти в Батьках. А Іван був електриком колгоспу в Опішні.
– У вихідний бувало поїду до матері в Батьки. Хворосту нарубаю, дров із лісу привезу, – згадує. – Раз іде чоловік у шляпі, прилічно одітий, з галстуком, портфель у руці. "Ви хто такий будете? " – питає у мене. "Омельченко Іван Антонович", – відповідаю. "Знав я добре вашого батька, – каже. – Антон Лукич при НЕПі кожну суботу в клубі читав лекцію. Як голова сільради або директор школи, або з лекторів хто гомонить, так в отому залі тільки й насіння лущать, а двері рип-рип раз по раз – той туди пішов, той туди. А як вашого батька вперше запросили, так він без листочка два часа читав лекцію. Ніхто не вийшов поссяти навіть".
На честь Антона Омельченка названо бухту в Антарктиді – на Березі Оутса. Її відкрили радянські дослідники 1958 року. Онук Омельченка, Віктор Ларивонович, тричі побував в Антарктиді. Працював системним механіком на станції "Академік Вернадський". Її 20 років тому – 1994-го – Україні безкоштовно передала Велика Британія
2 
1
Коментарі