У мого діда, родом із Тального на Черкащині, було шестеро братів. Донька одного з них, Леся, студіювала німецьку мову в Харкові. 24 жовтня 1941 року місто заполонили озброєні носії цієї мови – солдати вермахту. Лесю мобілізували як перекладача. Серед завойовників зустріла свою долю – офіцера із Саарської області Йозефа Робіне. Згодом той потрапив у полон, вступив у Компартію. Повернувся на батьківщину штатним пропагандистом. Дружину забрав із собою.
По війні Йозефа призначили мером містечка у Східній Німеччині. Лариса – так вона себе офіційно називала – перекладала з російської на німецьку й навпаки. Пізніше перейшла на українську літературу. Познайомилася з Іваном Драчем, Натаном Рибаком і Олесем Гончаром.
Кілька разів Лариса та Йозеф відвідували Радянський Союз. Відпочивали на Кавказі. В санаторії чоловік просив земляків не кликати його скороченим іменем – Йоп.
– Називайте мене лише Йозефом. Я ще з полону знаю, що означає в росіян скорочена форма мого імені, – пояснював.
Навесні 1965-го фрау Робіне приїхала до рідних у Тальне. Коли набридло сидіти в провінції, погукала материну старшу сестру Галину, бібліотекарку, "прогулятися до Києва". У столиці пішли в гості до Олеся Гончара. Той дякував за переклади, пригощав делікатесами, розпитував про життя в Німеччині. Зробив комплімент тітці Галі:
– Лесю, а ваша сестра говорить українською майже без акценту.
– А чого ж мені не говорити, як я в Черкаській області живу! – відповіла та.
На прощання Олесь Терентійович подарував їй раритетне видання своїх "Прапороносців" з автографом.
За кілька годин пішли в гості до Івана Драча. Потім – до Натана Рибака. Автор "Переяславської ради" зізнався, що насправді не любить радянщину, а захоплюється Заходом. Тітка Галя злякалася й попросилася додому.
Вона померла 2001-го від інфаркту. Фрау Лариси не стало через два роки. Йозеф до об'єднання Німеччини не дожив – помер 1985-го.
2 
1
Коментарі