Марко Кропивницький щороку висилав позашлюбному сину 300 рублів
"Спасибі від щирого люблячого тебе серця, що розважаєш там мою дівчину, не даєш їй заскучати. Взяла вона моє серце, мою душу й мої думки, – пише 1 квітня 1887-го український актор і драматург 47-річний Марко Кропивницький до історика 32-річного Дмитра Яворницького в Петербург. – Не хочу критися перед тобою: я скучаю за нею, а іноді й місця собі не знаходжу. Що ж, друже мій, така вже, бачиш, у мене вдача: якщо любити, то так, щоб зайвого куточка не було в серці для друга. Якщо любити, то всією душею, всіма думками й надіями. Вона повинна наставити мене на вселюдське, підкріпити в мені те, чим я жив досі. І почав уже хворіти духом".
Марко закохався в молодшу на 17 років лікарку Надію Гладушенко під час гастролей у столиці Російської імперії. Він та його пасія – вдівці. Кропивницький одружився вперше з Олександрою Вукотич 1868-го у Бобринці – тепер райцентр Кіровоградської області. Утримував сім'ю, працюючи в бухгалтерському відділі Харківсько-Миколаївської залізниці та Бобринецькій думі, але мріяв про творчість.
"Служба мені обридала, я часто ставився легковажно до неї, – згадував Кропивницький. – Іноді завіювався без усякого дозволу й одпуску: замикав шафу зі справами, клав ключі до кишені і щезав на тиждень або більше, ризикуючи щоразу "быть отчисленным". Товариші дивувалися, що все мені з рук сходить".
Живуть у Єлисаветграді – тепер Кропивницький, у будинку Олександриної тітки Марфи Зайковської. Тричі втрачають дітей під час пологів. Тоді їм підкидають хлопчика. Його називають Костянтином, виховують.
Після смерті батька Марко Кропивницький отримує у спадок майно в Бобринці. Розпродує його і з дружиною перебирається до Одеси. Йде до театру графів Маркових і Чернишова. Він справляє добре враження, приймають актором і добре платять. Відтоді все більше віддається творчості. Грає в Харкові, Львові та Чернівцях.
1875-го в Тернополі отримує від вагітної дружини лист. Та боїться втратити дитину і благає повернутися в Єлисаветград. Застає її вже з донькою. Називають Марійкою. Хрещеним батьком беруть письменника Миколу Аркаса, з яким здружилися в Одесі. Марко продовжує гастролювати з театрами, а Олександра залишається біля тітки з дітьми. 1880-го доглядає сусідського хворого хлопчика, той кусає її за палець. Помирає через ускладнення від дифтерії. Кропивницький важко переживає втрату дружини.
"Якби знайшлася душа, яка полюбила б мене з усіма моїми недоліками й дивилася на мої помилки як на марення хворого, на мої аномалії – як на наслідок пережитих негараздів і страждань, вона б воскресила і зцілила мене, – пише за кілька місяців після смерті Олександри до акторки полтавського театру 26-річної Антоніни Маркович, сестри письменника Дмитра Марковича. – А ви замість лікування зондуєте мої рани й не кажете "вони виліковні", а навпаки – "вони глибокі". Ні, Антоніно Василівно, ви не все сказали. І не доказане вами мучить мене! Це не та Тося, яка писала мені: "Не забувайте свою Тосю, яка вас трішечки любить". Та Тося своїм "трішечки" воскресила в душі моїй надію".
Жінки крутяться біля відомого актора. Та він прихильно ставиться лише до Антоніни. Готується до весілля. Проте його вибуховий характер і ревнощі стають на заваді. В останньому листі до неї пише: "Ми заблукали в якомусь дрімучому лісі, не можемо знайти просіки, щоб вийти – ні назад, ні вперед". Перераховує свої недоліки та просить залишитися друзями.
Він закохується в доньку Михайла Старицького Марію. Але та відмовляє. Заводить стосунки з акторкою Ларисою Квіткою. Вона народжує від Кропивницького сина Павла. Марко визнає його і протягом життя щороку висилає по 300 рублів. Але пара не сходиться.
Наприкінці 1886-го трупа актора їде до Петербурга. Спочатку глядачі йдуть неохоче. Преса пише про них, як про "мужицький" колектив. Але неперевершена гра вражає та змушує притихнути недоброзичливців.
Кропивницький починає втрачати слух. Перед виступом його оглядає лікарка Надія Гладушенко. Закохуються. Попри насичений графік актор встигає організувати побачення. Дізнається, вона походить з української сім'ї зі Ставрополя – тепер адміністративний центр краю в Росії. Закінчила медичні курси. Чоловік помер від туберкульозу. Працює в Калинковському військово-морському госпіталі. Дітей не має.
Чутки про успіх українського театру доходять до імператора Олександра III. У театрі "Фантазія" ставлять для царської родини "Назара Стодолю" і "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка". Монарх у захваті. Запрошує поcтавити їх іще в Маріїнському. Потім пропонує залишатися в імператорському театрі. Актори відмовляють.
Кропивницький прощається з Надією, але налаштований підтримувати стосунки.
За кілька тижнів Марко Кропивницький їде з трупою до Новочеркаська – нині Ростовська область Росії. Переконує приїхати туди й кохану. Там вінчаються.
Селяться в Єлисаветграді, у тітки його першої дружини. У подружжя народжується донька. Марко Кропивницький називає її Олександрою, на честь покійної жінки.
1889-го за 9 тисяч рублів купують хутір Щеняче неподалік Куп'янська на Харківщині. Ще 10,5 тисячі актор бере в банку на облаштування садиби. Називає хутір Затишком. Там народжуються діти Володимир та Ольга.
"Хоча на садибі був досить просторий і зручний будинок, добротно збудований із міцного дерева, батьки наші вирішили зводити новий – цегляний. Cпеціально влаштували так звану цегельню, що пишно називалася "заводом", – згадував син. – Будинок під залізною бляхою з мезоніном мав привабливий вигляд. Садиба була розташована у мальовничій місцевості. Серед степових рівнин траплялися невисокі горби й пагорки. Гай із листяних дерев, що увінчувалися різномаїттям пейзажів, милуючи око. У повітрі завжди відчувалася свіжість".
У старому дерев'яному домі облаштовують лікарню та аптеку. Надія безкоштовно приймає жителів навколишніх сіл, готує для них ліки. Також там діє україномовна школа.
До маєтку Марко Кропивницький привозить велику бібліотеку. Стіни прикрашає колекцією старовинної зброї. Сам перемальовує картини відомих художників. Любить збирати друзів і грати в карти.
Має пристрасть до садівництва – привозить деревця з ботанічного саду Харківського університету. Заводить мисливських собак. З дітьми та гостями полює на лисиць, зайців і куріпок.
"Якось улітку був у нього на хуторі, – згадував актор Северин Паньківський. – Одного разу каже: "Ну, Паньку, годі нам із вами горобців стріляти, давайте поїдемо в степ на дрохв. Оце полювання козацьке. Тільки підійти до них не легка справа. Та я вже дещо приготую". Кинувся ліпити бутафорську волячу голову й розмальовувати її фарбами, вирізав дірки для очей і приладнав велике рядно. Нап'яв собі на голову, взяв у руки рушницю, накрився рядном і вдавав із себе вола. Я мав влізти в рядно позаду й удавати задні ноги".
Довго не може розібратися з кредитом. Чиновники хочуть відібрати хутір. "Ледве-ледве викрутився", – пише 1895-го письменнику Борису Грінченку. Рятують позики друзів і слава актора.
Продовжує грати у театрі, хоча й скаржиться на "жабу в горлі, дзвон у вухах і гудіння в голові".
"У просторій їдальні стояли два роялі й похідна фісгармонія, сила різних клавірів і нотних зошитів. Висіла бандура й стародавній інструмент типу зурни з кінською головою, який він дістав у чумака. Старші діти й любителі ставили "Козу-дерезу" та "Івасика-Телесика". Самі малювали декорації, шили завісу й готували бутафорію", – згадувала донька історика Дмитра Багалія Ольга.
Марко Кропивницький не може без улюбленої справи. Із дітьми організовує домашній аматорський театр. Він стає популярний серед жителів околиць.
"Батько украинского театра" Марко Кропивницкий, отдыхая у себя в деревне в Харькове, при сотрудничестве своей дочери и сына в течение рождественских праздников поставил "Козу Дерезу" и два раза "Ивасика-Телесика", – писав художник Іван Бодянський у Петербурзькому журналі "Театр и искусство" 1910 року. – После первого была елка с подарками для детей, состоящими из лакомств. Зрителями были преимущественно дети из соседних деревень и хуторов. На первый спектакль пришло 120 детей, на второй 200. Тесное помещение домашнего театра не могло много вместить зрителей, поэтому только для взрослых поставлен был один ряд стульев, дети же сидели на полу, самые маленькие впереди. Надо было видеть, с каким интересом малыши следили за ходом пьесы, как непринужденно хохотали".
20 695 глядачів відвідали спектаклі Марка Кропивницького під час гастролей у Петербурзі в грудні 1886-го. Це більше, ніж на виставах французьких артистів. Їх дивилися по 18 тисяч людей. Російська оперета збирала по 13–14 тисяч
500 ролей зіграв Марко Кропивницький. Дебютом був Стецько у п'єсі Григорія Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" в одеському театрі графів Маркових і Чернишова. У своїй п'єсі "Дай серцю волю, заведе в неволю" першим почав виконувати пісню на слова Тараса Шевченка "Реве та стогне Дніпр широкий". Музику до неї написав друг Данило Крижанівський, проте опублікувати ноти йому не дозволяла цензура. Марко Кропивницький ризикнув і заспівав. Поліція перервала виступ, але пісню почули – й вона стала відома
800 рублів на місяць отримував Марко Кропивницький, виступаючи зі своєю трупою 1883-го. Найкращі актори Микола Садовський і Марія Заньковецька мали по 400. У той час учителі гімназій отримували до 100 рублів
"В сьому таланті немов скупчилася якась органічна сила українська. Наче сила тих могутніх степів, що породили його", –
Олена Пчілка (1849–1930), письменниця, згадувала про Марка Кропивницького 1910 року
Пережив летаргійний сон
1840, 22 травня – в родині управителя поміщицьких маєтків Луки Кропивницького в селі Бешбайраки – тепер Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області – народився син Марко. Крім нього, була на рік старша донька Ганна. Мати Капітоліна закохалася в російського офіцера й покинула сім'ю, коли хлопчикові було 5 років. Батько зійшовся з нянькою Явдохою, яку викупив із кріпацтва. Вона випивала. Коли чоловіка не було вдома, діти залишалися недоглянутими. Якось у Марка почалася гарячка – і він пережив летаргійний сон.
1853 – закінчує школу в сусідньому селі Олександрівка і вступає до повітового училища в Бобринці – тепер райцентр на Кіровоградщині. Там уперше бачить театральну постановку. Після училища підробляє писарем у повітовому суді Бобринця. Одержує 3 рублі на місяць. 1862-го стає вільним слухачем юридичного факультету Київського університету.
1863 – пише першу п'єсу "Микита Старостенко", згодом переробляє на "Дай серцю волю, заведе в неволю". Грає в театральному гуртку брата й сестри Соболєвих у Бобринці. У ньому знайомиться із на 12 років молодшою Олександрою Вукотич, 1868-го одружуються. Мають доньку Марію та прийомного сина Костянтина. 1871 року розпродає майно покійного батька та їде до Одеси. Стає актором народного театру з окладом 175 рублів.
"Дебютант у ролі Стецька привернув загальну увагу своєю грою. Під час виходу його на сцену регіт глядачів майже не змовкав. Деякі куплети примушували його повторювати двічі, а то й тричі. Оплескам не було кінця", – писали в газеті "Одесский вестник".
1874 – з українською трупою запрошують виступати в Петербурзі. Гастролює з театром "Руська Бесіда" Галичиною та Буковиною, що належать Австро-Угорщині.
1880 – помирає дружина. На нього падає балка, що тримає театральну завісу. Починаються головні болі й погіршення слуху.
1882 – створює в Єлисаветграді – тепер Кропивницький – Товариство українських артистів. До нього приєднуються Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий і Марія Заньковецька. Стають відомими в українських містах, Петербурзі, Москві, Варшаві, Вільно – тепер Вільнюс, Мінську, Баку, Тифлісі – нині Тбілісі. Називають першим професійним українським театром. Трупа розпадається за шість років.
1887 – одружується з лікаркою Надією Гладушенко. У них народжуються доньки Олександра й Ольга, син Володимир. Олександра стає оперною співачкою, Ольга – акторкою, Володимир – композитором і концертмейстером.
1889 – купує хутір Затишок під Куп'янськом на Харківщині. Там живе із сім'єю та матір'ю Капітоліною. Пише понад 20 п'єс. Організовує дитячий театр.
1910, 22 квітня – помер від крововиливу в мозок у потязі біля станції Голта – тепер Первомайськ на Миколаївщині. Їхав із прощальним виступом в Аккерман – нині Білгород-Дністровський на Одещині. Замість нього на сцену вийшов син Костянтин. Поховали в Харкові, на цвинтарі біля церкви Усікновення глави Іоанна Предтечі – там тепер парк. Могила драматурга збереглася.
2 
1
Коментарі