Четвер, 02 лютого 2017 14:54

"Якби пісня була державою, то Україна посіла би перше місце поміж народами"

Капела Олександра Кошиця дала майже тисячу концертів у 18 країнах

"Цей військовий чоловік, який дбає за визволення свого краю з-під ярма більшовиків і царистів, уміє більше, ніж воювати. Він знає, що один меч не має сили, і щоб здобути симпатії західноєвропейського світу для своєї батьківщини, він нас знайомить із мистецтвом своєї країни. Україна – країна чорнозему, батьківщина Гоголя – робиться зараз для нас країною пісень", – пише бельгійська газета Ons Vaderland від 11 січня 1920 року про голову Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюру. А ще додає: "Петлюра інтернаціоналізує українське питання піснею".

Автор: Library of Congress
  Олександр Кошиць (1875–1944) працював диригентом театру Миколи Садовського та Київської опери. Писав музику до п’єс та ставив обробки народних пісень. У січні 1919 року очолив організовану урядом УНР республіканську капелу. Успішно виступали на найкращих сценах Європи, Північної та Південної Америки. Залишився працювати у Нью-Йорку – навчав диригентів і організовував виконання українських творів. Помер у канадському Вінніпегу. Його тіло помістили у мавзолей видатних українців цвинтаря ”Ґлен-Іден”. На похорон зійшлися майже 5 тисяч осіб. ”Мої думки і мрії, над якими я ночами плакав, коли душа переспівувала мої рідні, мої ніжні, мої сумні й величні мелодії, не завели мене, – пише Кошиць у щоденнику. – Голосом святої чистоти і небесної художньої правди залунала наша пісня в широкому світі. Встала велика, могутня, життєтворна, як вічне Сонце! І перед нею, мов електричне світло перед Сонцем, згасло і потемніло все штучне в мистецтві. Все нещире, чим набита Європа і так званий культурний світ. Зголодніла по художній правді людська душа потягнулась до нашої пісні, мов до цілющого джерела. Пила з неї нову силу, віднаходила в ній пісні свого чистого дитинства”.
Олександр Кошиць (1875–1944) працював диригентом театру Миколи Садовського та Київської опери. Писав музику до п’єс та ставив обробки народних пісень. У січні 1919 року очолив організовану урядом УНР республіканську капелу. Успішно виступали на найкращих сценах Європи, Північної та Південної Америки. Залишився працювати у Нью-Йорку – навчав диригентів і організовував виконання українських творів. Помер у канадському Вінніпегу. Його тіло помістили у мавзолей видатних українців цвинтаря ”Ґлен-Іден”. На похорон зійшлися майже 5 тисяч осіб. ”Мої думки і мрії, над якими я ночами плакав, коли душа переспівувала мої рідні, мої ніжні, мої сумні й величні мелодії, не завели мене, – пише Кошиць у щоденнику. – Голосом святої чистоти і небесної художньої правди залунала наша пісня в широкому світі. Встала велика, могутня, життєтворна, як вічне Сонце! І перед нею, мов електричне світло перед Сонцем, згасло і потемніло все штучне в мистецтві. Все нещире, чим набита Європа і так званий культурний світ. Зголодніла по художній правді людська душа потягнулась до нашої пісні, мов до цілющого джерела. Пила з неї нову силу, віднаходила в ній пісні свого чистого дитинства”.

На вечорі з нагоди 25-річчя письменника і театрознавця Миколи Вороного 1 січня 1919-го Петлюра запрошує до себе на аудієнцію завідувача етнографічної секції музичного відділу Міністерства народної освіти і мистецтва УНР Олександра Кошиця. Наступного дня у своєму кабінеті наказує:

– Через тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі капела. А то – розстріляю!

25 січня Петлюра підписує закон про створення Української республіканської капели під патронатом Міністерства народної освіти і мистецтва. Її учасникам надають статус державних службовців.

"Посилаючи вас за кордон, Директорія вірила, що чарівна українська пісня та ваше патріотичне відношення до сповнення своїх обов'язків переможуть найлютішого ворога української справи в Європі – незнання та нерозуміння наших національних змагань", – пише до Олександра Кошиця член Директорії Андрій Макаренко.

До Києва наближаються більшовицькі війська. ­Спорядження відбувається нашвидкуруч. У березні капела виїжджає до прикордонного Кам'янця-Подільського, тепер Хмельницька область. Пошити сценічні костюми не встигають. У канцелярії музичного відділу Міністерства освіти забувають потрібні нотні матеріали. У штаті – 100 осіб, проте в дорогу збираються лише 37. Склад потрібно доукомплектовувати. Беруть співаків з інших хорів. Не обов'язково українців – навіть росіян-білогвардійців.

"Цей різношерстий склад хору був і зародком його загибелі", – вважає адміністратор колективу Микола Чайковський.

Не всі українці підтримують культурну місію. Публіцист Микита Шаповал на псевдонім Сріблянський пише в газеті "Нове життя", що виходить у Станіславові – тепер Івано-Франківськ: "Перша Українська республіканська капела – прекрасна річ. Але для чого вона їде за кордон? Яку політику має робити піснями і перед ким? Щоб буржуазія Відня, Праги, Парижа, Лондона, розвалившись у кріслах, хлопала вухами, слухаючи пісні залитої кров'ю України? А чи не почепили б ви арфи ваші на верби та не поплакали б краще на ріках вавилонських?"

Перший концерт запланований у Празі – столиці проголошеної півроку тому Чехословацької Республіки. По дорозі артистів арештовує поліція. Звинувачують у нелегальному перетині кордону.

"З вершини російських "єдинонедєлімських" ідей читали нам лекцію про Пушкіна, Гоголя, Толстого і велику та глибоку російську культуру, – згадує Кошиць розмову у відділенні. – Я чемно подякував за подані мені відомості і сказав, що вони поповнюють пройдений мною в духовній академії курс. Але коли ці добродії підняли тон і почали нас обзивати сепаратистами, то тут уже і ми не втрималися. Наговорили їм теж дечого неприємного. Що про сепаратизм тут не може бути й мови, бо вже нема Росії. Що в великій Австрії вони, чехи, ще вчора рахувались сепаратистами. А коли здобули собі з чужих рук волю, то соромно їм називати сепаратистами ввесь народ, який також, як і вони, прагне національної волі".

Автор: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України
  Український національний хор під час гастролей у США, 1924 рік. Світлина з презентаційного буклета авторства імпресаріо Макса Рабінова
Український національний хор під час гастролей у США, 1924 рік. Світлина з презентаційного буклета авторства імпресаріо Макса Рабінова

10 травня капела таки виступає з концертом у "Громадському будинку". Її прихильно вітають навіть місцеві москвофіли.

Далі – тріумфальні виступи в Австрії та Швейцарії. Восени прибувають до Парижа. Це – основний пункт гастролей. Адже тут відбувається мирна конференція, на якій вирішується питання повоєнних кордонів Європи. Директорія готує аргументи щодо прав на політичну незалежність від Росії. Концерт капели повинен стати одним з основних.

Але на момент приїзду Кошиця "українське питання" вирішене. Територію, на яку претендувала УНР, ділять між Польщею, Чехословаччиною, Румунією та Радянською Росією. Попри це російські емігранти планують зірвати концерт. Під час виконання гімну "Ще не вмерла Україна" має встати промовець і запропонувати публіці залишити зал. Мовляв, на сцені сепаратисти і вороги Франції. Поліція перешкоджає акції.

Професор паризької Сорбонни Шарль Сеньобос пише в листі до Кошиця: "Вам заперечують існування вашої нації. Ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівнянно могутню душу". А критик Шарпантьє додає: "Великі жерці мистецтва приїхали в Париж послужити красі. Мене всі знають за вибагливого і лайливого, але хто не вірить моїм словам, нехай сам піде послухає – і переконається".

Донька учасника Паризької мирної конференції Жоржа Клемансо обіцяє привести на наступний концерт батька. А танцюристка Айседора Дункан пропонує творчий "тандем" – французька хореографія під українські веснянки. Кошиць відмовляється через щільний графік. "Сама Айседора Дункан була вже старенька, підмазана й товста, – згадує керівник капели. – Лежала в штучній позі на канапі, одягнена в якийсь фантастичний пеньюар і золоті підступці. Було ніяково й смішно. Те очарування нею, яким я горів стільки років, спадало. Брав жаль і зло. Поневолі хотілось думати про "загробне житіє". Не треба близько знайомитися з людьми, талант яких поважаєш".

В Європі здіймається "українська хвиля". Ось уривки з пуб­лікацій у пресі: "До України мені було цілком байдуже, але зараз я буду битися скрізь за мистецтво цієї країни", – La Gazette de Holande, Нідерланди. "Українці дали нам лекцію національної самосвідомості" – De Volksgazet, Бельгія. "Цей виступ можна прийняти як найвищу ­точку, до котрої хорова техніка може коли-небудь дійти", – Manchester Guardian, Велика Британія. "Якби пісня була державою, то Україна посіла б перше місце поміж народами", – B. Z. Am Mittag, Німеччина. Після концертів у Лондоні місцеві часописи публікують майже півсотні рецензій.

Перед прибуттям до нової країни Кошиць готує авторське аранжування її гімну. Критики відзначають, що часто українські версії звучать краще за оригінал. Під час виконання "Марсельєзи" у Женеві дами схоплюються зі своїх місць і в екстазі ламають парасолі об естраду.

Але невизнана держава не здатна повноцінно фінансувати капелу. Співакам подекуди не вистачає навіть "шлункових" коштів. Через часті переїзди і переохолодження диригент хворіє. Однак бере участь у всіх концертах.

"Капела зараз концертує в Берліні з таким же великим поспіхом, як і в других краях Європи, – пише Олександр Кошиць Симону Петлюрі 15 червня 1920 року. Той перебуває в Польщі. – Матеріальна наша справа стоїть оскілько кепсько, що погрожує не тільки організації, а й самій справі. Ваші накази про асигновку грошей на дальнійшу подорож не виконуються. Зараз живемо випадковими подачками від міністра фінансів і не можемо нікуди вирушити. Благаю вас, дорогий наш батьку, – або забороніть цю гру в піжмурки, або дайте наказ про розпуск капели зараз же. Бо вийде цирковий номер, коли всі музики розбігаються, а диригент зостається сам наодинці з партитурою".

Колектив втрачає статус представницької інституції УНР і переходить до рук приватних імпресаріо. Змінює назву – тепер це Український національний хор. Восени 1922 року фінансист Макс Рабінов організовує йому поїздку до США. Перед цим він же показував американцям російський балет і ансамбль балалаєчників.

Автор: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України
  Адміністрація капели у пошуках грошей. Карикатура із самвидавчого сатиричного журналу ”Комар”. Його публікували учасники Української республіканської капели у Відні 17 вересня 1919 року. ”Наш комар вилетів з України вже біля півроку тому назад і робить турне (не читай ”дурне”) по Європі. З радістю можемо констатувати, що наш комар літає без жодних віз і грошей, і навіть не потребує ані візитки, ані ”пальта”, – йдеться у слові редактора часопису
Адміністрація капели у пошуках грошей. Карикатура із самвидавчого сатиричного журналу ”Комар”. Його публікували учасники Української республіканської капели у Відні 17 вересня 1919 року. ”Наш комар вилетів з України вже біля півроку тому назад і робить турне (не читай ”дурне”) по Європі. З радістю можемо констатувати, що наш комар літає без жодних віз і грошей, і навіть не потребує ані візитки, ані ”пальта”, – йдеться у слові редактора часопису

Перший концерт – 5 жовтня 1922 року в Carnegie Hall у Нью-Йорку. Потім – турне по США. Фірма Brunswick записує українські пісні на платівки. Триває збір медійного врожаю: "Боже, зжалься над тими, хто не чув найбільш натхненного і чудового вокального ансамблю, який тільки збирався перед американською публікою" – The New Advance. "Музичний світ винен Кошицю більше, ніж він коли-небудь може заплатити за його бездоганний хор" – Times Herald. "Ці українці своїми піснями зразу поставили нас на своє місце" – St. Louis Daily Globe Demokrat.

Гастролі продовжуються у Латинській Америці. Замість двох тижнів у Мексиці виступають два місяці. Місцевий уряд фінансує рекламну кампанію. Пропонують Кошицю залишитися працювати. Відмовляє.

– Вперше у житті шкодую, що не можу аплодувати, – говорить президент Мексики Альваро Обрегон. Праву руку втратив на війні.

Глава Уругваю Хосе Серрато відвідує виступи хору двічі. Президент Бразилії Артур Бернардіс приводить із собою усіх міністрів. Ті постійно плескають і вимагають "на біс". Майже половину програми доводиться виконувати повторно. Академік Квелю Нетто пише у Journal do Brazil: "Мелодії, що проходять крізь серце цих співаків, пронизують його тугою й переповнюють смутком і стражданнями, що від віків пригноблюють описану Міцкевичем Україну. Україну таких героїв, як хоробрий гетьман Мазепа, увіковічнений Байроном у безсмертному творі. Голос цього хору полонить аудиторію силою симпатії. Співай же, чаруюча Україно, співай, щебетушко! Розсипай по світу пісні синів твоїх. Прийде колись і для тебе весна, якої ти чекаєш".

Протягом 1919–1924 років колектив дає майже тисячу концертів у 18 країнах. Хористи до останнього підтримують зв'язки з урядом УНР в екзилі. Тепер уже вони надсилають гроші.

"Хай жертводавці мають певність, що ні один долар не буде витрачений марно, а піде на важливі потреби загальнонаціонального значення, – звітує Симон Петлюра в лютому 1923-го. – Діяльність капели, з мого погляду, є історичною. Хай же свідомість такої ваги "праці" дасть і вам, і всім членам її моральне задоволення і сили для дальшої праці. Можу запевнити, що ми тут у Старому Світі стежимо за вашими виступами, радіємо славі вашій і шлемо свої найкращі чуття і благословенство у вашій, незамінній для нашої справи діяльності".

1 184 500 карбованців виділила Рада народних міністрів УНР на створення Української республіканської капели в січні 1919 року. Окрім цього, надано понад 1 млн франків на гастролі колективу до Західної Європи. Формування одного армійського корпусу тоді обходилось у 5 млн крб

106 000 глядачів відвідали три концерти Українського національного хору на стадіоні Toreo в Мехіко у грудні 1922 року

Ніде у світі не зафіксовано таких прадавніх первісних мотивів

Репертуар Української респуб­ліканської капели становили переважно народні пісні. Обов'язковий пункт програми – колядка "Щедрик". Вперше її виконали 7 січня 1917 року. Хор Київського університету Святого Володимира під керівництвом Олександра Кошиця виступав на різдвяному концерті в студентській церкві. Текст – народний. Музика – викладача Тульчинського єпархіального жіночого училища Миколи Леонтовича. Працював над нею з 1910-го. Завершив за п'ять місяців до прем'єрного виконання.

– "Щедрик" полонив світ завдяки своєму універсалізму, – вважає музикознавець Валентина Кузик, 72 роки. – У ньому закладена магічна мантра: "та-ра-ра-ра, та-ра-ра-ра". Вона постійно крутиться, нанизує на ниточки по чотири цеглинки. Збудована прекрасна будівля. І наприкінці пущена в космос – "ла-а-астівочка". Думка нуртує, все твориться на містичному рівні. Леонтович зліпив чудову наскрізну за формою композицію на основі малесенької компоненти в три звуки, півтора тони. Ніде у світі не зафіксовано таких прадавніх первісних мотивів, як в Україні.

Професори Канторської школи Святого Людовіка в Парижі беруть у Кошиця ноти й перекладають текст французькою. Після концерту в Празі головний редактор мистецького журналу Smetana Зденек Неєдли пише: "Ану, панове модерністи, яким для своєї нікчемної часом думки потрібно 20 стрічок партитури, спробуйте це зробити на чотирьох стрічках, як це роблять українські композитори".

Англійська версія пісні – Carol of the bells – "Колядка дзвіночків" – з'являється 1932-го. ­Автор – американський диригент українського походження Пітер Вільховський. Через чотири роки ноти колядки публікує музична фірма Карла Фішера. Там вказано, що це авторська обробка пісні українця Леонтовича. "Щедрик" стає різдвяним гімном у США. Є понад 200 його версій. Одна з останніх – на 12 віолончелях, виконана ансамблем Стівена Шарпа Нельсона. За п'ять років цей запис в інтернеті переглянули 23 млн разів.

Зараз ви читаєте новину «"Якби пісня була державою, то Україна посіла би перше місце поміж народами"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода