Ексклюзиви
Середа, 03 серпня 2016 08:22

500 студентів заявили: не буде нормального навчального дня, доки не визнаєте Голодомор геноцидом

Під час гастролей радянського хору у Великій Британії українці приковували себе до крісел наручниками

27 липня 1976 року. У канадському Монреалі проходить півфінальний матч футбольного турніру Олімпійських ігор. Зустрічаються команди Німецької Демократичної Республіки та Радянського Союзу. Більшість футболістів команди СРСР – представники київського "Динамо". На трибунах – понад 50 тис. глядачів.

У другому таймі на газон вибігає молодий чоловік у вишиванці, тримає синьо-жовтий прапор. Вигукує "Слава Україні!" Коли опиняється в центрі поля, починає танцювати гопака. Глядачі аплодують. Матч доводиться зупинити. Троє поліцаїв забирають чоловіка геть.

"Перше і найголовніше наше завдання: мобілізувати всі сили і зосереджувати всі засоби українського суспільства у вільному світі на допомогу визвольній боротьбі української нації, – йдеться у постанові ІІ з'їзду Світового українського визвольного фронту, що відбувся за три роки до цього в Торонто. Ця організація об'єднує близько 100 тис. українців, що живуть за межами СРСР – у США, Канаді, Аргентині, Австралії, Великій Британії. – У вільному світі, в усіх країнах нашого поселення, мусимо розгорнути всебічні масові акції на захист арештованих і засуджених борців за волю і права української нації, їхніх переслідуваних родин і всіх українських патріотів, розгорнути якнайширшу міжнародну акцію і мобілізувати світову опінію – усіх волелюбних людей, у тому числі й державних діячів і представників різних ділянок життя проти тиранії, насильницької русифікації, безпощадного економічного визиску поневолених націй, переслідування українських Церков і релігії, людино- і народовбивства та рішуче домагатися здійснення прав України та інших поневолених у СРСР народів на їхнє вільне, суверенне, державне життя".

Автор: особистий архів Святослава ЛИПОВЕЦЬКОГО
  Голодування українських студентів у Мюнхені, Західна Німеччина, лютий 1973 року. ”Це реакція на перші арешти в Совєтському Союзі, – згадує учасниця акції Віра Гайдамаха. – Називалася акція ”за звільнення політв’язнів”. Тоді в головах західних політиків почала розвиватися ідея пошуку нового примирення із Совєтським Союзом. Головні гасла були: ”права людини”, ”пом’якшення через зближення”, ”через торгівлю” і так далі. Цей період став передвісником Гельсінської угоди 1975 року. Члени Спілки української молоді завжди виступали проти тої угоди. Політикам вистачало ”прав людини”, а ми підкреслювали завжди на першому місці ”національні права”
Голодування українських студентів у Мюнхені, Західна Німеччина, лютий 1973 року. ”Це реакція на перші арешти в Совєтському Союзі, – згадує учасниця акції Віра Гайдамаха. – Називалася акція ”за звільнення політв’язнів”. Тоді в головах західних політиків почала розвиватися ідея пошуку нового примирення із Совєтським Союзом. Головні гасла були: ”права людини”, ”пом’якшення через зближення”, ”через торгівлю” і так далі. Цей період став передвісником Гельсінської угоди 1975 року. Члени Спілки української молоді завжди виступали проти тої угоди. Політикам вистачало ”прав людини”, а ми підкреслювали завжди на першому місці ”національні права”

На той час виростає перше покоління українців, що народилися в еміграції. На батьківщині їхніх батьків активізуються репресії проти дисидентів.

– Росли з усвідомленням: ми – нормальні, а решта європейців – ні, – розповідає Віра Гайдамаха, яка виростала в Бельгії та Німеччині. – До певного моменту вистачало пісень на зразок "Садок вишневий коло хати". Але з часом бачили – наші ровесники фламандці, німці мають свою поп-сцену, поп-музику. А в нас цього всього нема. Потім з'явився Володимир Івасюк, почали надходити вірші дисидентів. Тепер ми чули думки з автентичного краю. На зимових таборах декламували ці тексти, робили за їхніми мотивами постановки, влаштовували дискусії.

Член Товариства української студіюючої молоді Борис Потапенко згадує причини свого відрахування з університету в Детройті:

– Я записався на курс новітньої совєтської історії в професора Шапіро. Коли дійшли до 1930 років, він дуже злегковажив темою Голодомору. Я звернув на це увагу – не можна так легко перейти цей жахливий період. Попросив виділити мені півлекції, щоб я представив українську сторону з цього питання. Професор відмовив. Тоді ми забарикадували кімнату. 500 студентів заявили: не буде нормального навчального дня, доки не визнаєте Голодомор геноцидом. Мене викинули з університету. Аби поновитися, мусив іти до суду.

– Щонайменше двічі-тричі на рік ми влаштовували протестні акції, – говорить Євгенія Кузьмович-Блага з Нью-Йорка. – Робили то чи під совєтською амбасадою, чи під Об'єднаними Націями.

– Декого арештовували по кілька разів, – додає Микола Грицковян із Філадельфії. – Товариство українських політ­в'язнів часом піджартовувало, що скоро ми зможемо стати їхніми членами.

1971-го у Великій Британії гастролює хор Червоної армії. Перед концертними залами українська молодь роздає глядачам антирадянські листівки. Їх залишають у найближчих кафе і ресторанах, розпихають по поштових скриньках, чіпляють до припаркованих автомобілів. Деякі виступи ледь не зривають – вибігають на сцену. Кілька чоловіків приковують себе наручниками до крісел – щоб їх не могла вивести поліція. Повідомлення про це публікують найвпливовіші британські газети – Times і Daily Telegraph.

– Якось у Чикаго із Совєтського Союзу приїхав цирк – ведмеді, інші звірі, – розповідає Ярослав Верещак. – Ми проводили демонстрацію надворі, а восьмеро чоловік закупили білети досередини, ніби звичайна публіка. Десь через 15–20 хвилин після початку програми ми почали кричати, що в театрі є бомба. Люди стали втікати. То було прекрасно.

Автор: архів Спілки української молоді у Великій Британії
  Демонстрація Спілки української молоді в Олдгемі, Велика Британія, 1970-ті. Колону – з прапорами синьо-жовтими та спілки – супроводжує поліція
Демонстрація Спілки української молоді в Олдгемі, Велика Британія, 1970-ті. Колону – з прапорами синьо-жовтими та спілки – супроводжує поліція

Чи не наймасовішими були акції з нагоди гастролей у США російського поета Євгена Євтушенка.

– Він захищав Совєтський Союз і заперечував арешти в Україні, – пояснює Ігор Длябога з Нью-Йорка. – Під час зустрічі в Детройті студенти добилися до сцени і звалили Євтушенка з ніг. Опісля він у Нью-Йорку виступав на телевізії і по університетах. Ми приїжджали на ті місця, бунтували, підкидали бомби-смердючки. Робили все, щоб принести йому ганьбу.

– Влада дозволяла акції за умови, що ми не будемо нічого кричати, скандувати, співати, – описує якусь із демонстрацій Нуся Керда-Вох із Балтимора. – Ми йшли довгою парадою. Біля совєтського посольства кінна поліція стояла з обох боків вулиці. Дорослі мовчали, але ж ми – діти, мусили зробити якісь збитки. Хлопці приготовили пляшки з червоною фарбою і жовтком яєць. Коли вони кинули їх у бік посольства, поліція зупинила ходу й почала шукати, хто то кидав. Але ніхто не признався. "Ніхто нічого не бачив".

– Закидували червоною фарбою совєтську місію або випускали смердючки в Carnegie Hall, коли Союз висилав туди своїх емісарів, – згадує Аскольд Лозинський із Нью-Йорка. – До закінчення університету я вже мав чотири арешти. Вчився на юридичному факультеті. Усі знайомі говорили, якщо й складу випускні іспити, то мене ніхто не допустить до адвокатської практики. Бо, крім власне екзаменів, треба було проходити "іспит характеру". Я не зважав на ці розмови. Арешти ж не за якесь хуліганство, а за антирадянську діяльність. "Іспит характеру" в мене приймав єврей – а євреї тоді мали великі проблеми в Совєтському Союзі. Коли я розповів про свої "справи", він захоплено відповів: "Блискуче! Ви молодець!"

Повідомлення про такі заворушення публікувала американська преса. Газета Daily News описує пікет із нагоди візиту до Сполучених Штатів радянського міністра Андрія Громико у вересні 1977 року: "Український "парад свободи" закінчився кривавою конфронтацією. Націоналісти намагалися атакувати радянську місію. Демонстранти вигукували гасла, кидали в поліцейських пляшки та посудини з червоною фарбою. Під час сутички поранено шість копів".

А ось уривок із репортажу New York Times про акцію протесту наступного року: "Протягом демонстрації заарештовано трьох осіб, стільки ж поранено – зокрема одного арештованого та одного поліцейського. Деякі підлітки бомбардували офіцерів яйцями, камінням і петардами. Поліція попередила власників крамниць у тій околиці, що натовп може налічувати до 8 тисяч демонстрантів і їхніх прихильників".

Влітку 1972 року Спілка української молоді проводить "світовий зліт" у Мюнхені. Тут саме тривають Олімпійські ігри. В місті багато туристів з усього світу. Тож є нагода заявити про себе. З тих пір подібні збори відбуваються кожні два роки – під час зимових і літніх ігор. Українці влаштовують демонстрації з синьо-­жовтими прапорами і транспарантами.

Одна з таких акцій відбулася під час матчу НДР – СРСР у Монреалі. Через два тижні діаспорна газета "Свобода" повідомила ім'я порушника – Данило Мигаль, 20 років, член СУМ з міста Тандер-Бей, провінція Онтаріо.

"Між глядачами були понад 150 молодих українців, які вивісили український прапор та стояли в сорочинах з виписаним на них поодинокими літерами гаслом "Свобода Україні", – пише видання. – Данила Мигаля затримали приблизно на одну годину й потім звільнили без кари. Один поліцай, вбраний по-цивільному, пробував переконати його по-українськи, що його протест українцям нічого не допоможе, та загрожував йому вивозом у Совєтський Союз. Мигаль пояснив, що хотів своїм вчинком драматизувати долю українського народу, а також хотів підтримати українських футболістів".

Автор: архів Спілки української молоді в Америці
  Маніфестація ”За Незалежність України”, Філадельфія, 11 жовтня 1980 року.  Члени Спілки української молоді тримають портрети політв’язнів Левка Лук’яненка та Ірини Сеник
Маніфестація ”За Незалежність України”, Філадельфія, 11 жовтня 1980 року. Члени Спілки української молоді тримають портрети політв’язнів Левка Лук’яненка та Ірини Сеник

"З'їхалися представники української діаспори з різних країн. Вони нарядили в національні костюми хлопчика з дівчинкою. Після концерту ті виносять на сцену величезний жовто-блакитний букет. Зал гримить: "Слава Україні!" Дітки стоять, чекають. Верьовка не знає, що робити. Вдає, що не помічає букета. А сам чекає відмашки представника ЦК. Бігає між хористами: "Що робити? Брати? Не брати?" І тут партійний бос говорить: "Беріть". Верьовка перепитує: "Точно?" – "Точно". Зітхнули з полегшенням", –

згадував гастролі хору Григорія Верьовки в Брюсселі 1958 року його майбутній керівник Анатолій Авдієвський

– Якщо Пуерто-Рико, що є під протекторатом Америки, виступає на Олімпійських іграх під власним прапором, то чому Україна, яка має 52 мільйони населення, та всі решта поневолених націй не можуть це робити?

– Поневолені нації? Чи ти можеш їх назвати?

– Так. Україна, Білорусія, Естонія, Латвія, Литва, Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан і так дальше.

– Ого-ого! І ти хочеш це все відібрати у нас? Що ти нам лишиш?

– Ми вам лишимо Москву!

– Цілий світ визнає Радянський Союз, тільки один хлопець у Баффало каже, що то є імперія. Напевно, ми повинні тебе слухати.

– Ви повинні слухати, бо то є правда і в ближчому майбутньому ваша імперія розпадеться.

– Ти є чоловік із минулого століття – твій час уже пройшов.

– Ні, навпаки – ваш час уже минув. Ваша імперія розпадається.

Переказує діалог із міністром закордонних справ СРСР Едуардом Шеварднадзе під час його відвідин США Еміль Бандрівський, член Товариства української студіюючої молоді з Баффало. Розмова відбулася 1987-го чи 1988 року. 1991-го Радянський Союз зник

Зараз ви читаєте новину «500 студентів заявили: не буде нормального навчального дня, доки не визнаєте Голодомор геноцидом». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі