"20 тисяч українців мають купити по одному метрові парку"

3

Професор гімназії у Львові Іван Боберський на початку ХХ століття запровадив новий для українських школярів предмет – гімнастику. Пропагував популярні тоді в Європі види спорту і придумував українські відповідники для їхніх назв: теніс, із його подачі, став "сітківкою", баскетбол – "кошиківкою", хокей – "гаківкою", а футбол – "копаним м'ячем"

– Нам бракує товариства, що вчить розвивати силу кожного українця зокрема. Гуртувати нас, щоб була велика непереможна українська сила, – виступав на зборах у львівському Народному домі 17 липня 1892 року студент філософії місцевого університету Іван Боберський. – Таке товариство маємо заснувати, і воно має називатися, приміром, "Лев", бо в нашім гербі маємо лева, який спинається на скалу, щоб вийти наверх. Але може називатися "Січ" або "Сокіл".На тих зборах українці Львова, що тоді належав до ­Австро-Угорської імперії, вирішили заснувати власне гімнастичне товариство. Назвали його "Сокіл". "­Цілею товариства є виобразувати членів у гімнастиці через спільні вправи, спільні прогульки і відчити, – ішлося в ухваленому статуті. – В товаристві уряджуються також вправи сторожі пожарної, стріляння до цілі, їзда на коні, їзда на скороходах (велосипедах. – "Країна"), плавання, веслування, фехтування, співи й музика. Для оживлення духа т-ва служать відчити і розправи о річах ­гімнастичних, як також товариські забави, гімнастичні продукції на боєвищах і аматорські представлення".Перші 10 років "соколи" обмежувалися переважно зборами і лекціями. Доки в європейських містах створювали гімнастичні товариства, а в Англії розігрували чемпіонат країни з футболу, українці Галичини визнавали єдиний вид спорту – кічку – гуцульську забаву, подібну до російських городків.

"Це був час повної інертності та дуже малого зацікавлення фізичною культурою, – згадував на початку 1950-х журналіст Едвард Жарський. – В Україні одна частина громадянства не мала ніякого погляду на фізичну культуру, а друга була тої думки, що ставати в лави – це нижче нашої людської гідности, і що всякі такі витребеньки – це ярмо, накладене на свобідну людину".Іван Боберський був протилежної думки: "Сокіл" – це новий українець, який зміриться силами з англійцем, французом чи німцем. "Сокіл" хоче, щоб український нарід дорівнював великим народам. Коли українці не зуміли оборонити своєї власної землі і не доказали перемогою, що вона їм належить, то мали нагоду переконатися, що всяке право вирішується силою. Хто не має сили, той тратить майно і волю, стає залежним від сильнішого. Такий закон природи. Лише зорганізована фізична сила запевняє народові свободу і незалежність".

Він пройшов річні курси викладача фізкультури у Відні. Потім стажувався в кількох спортивних клубах у Франції, Швеції, Чехії та Німеччині. Навчався за кошт ­батька-священика. Коли 1901 року повернувся до Львова, влаштувався вчителем – професором, як тоді ­казали, – німецької мови в Цісарсько-королівську академічну гімназію – найпрестижнішу українську школу в місті. І майже одразу вступив до товариства "Сокіл". Згодом його перейменували на "Сокіл-Батько", аби відрізнити від польського "Сокола", що також діяв у Львові.

У гімназії професора Боберського мали за дивака: він єдиний вітався з учнями "Здоров!", узимку ходив без хутра й капелюха, а влітку бігав разом із гімназистами навпростець через парк Кайзервальд.У вересні 1903 року серед "надобов'язкових", тобто факультативних, предметів у гімназії з'явився новий – гімнастика. Викладати його взявся Іван Боберський. Як виглядали перші заняття, описано у щорічному гімназійному звіті: "На гімнастику вчащало 180 учеників з третьої-восьмої кляс. Кожний із шести відділів вправляв одну годину тижнево. Вправи відбувалися в залі товариства "Сокіл". Кожний відділ розпадався на три відряди, вправляючі рівночасно під розказом провідників, вибраних з-поміж учеників. Перші три чверті години тривали вправи на трьох приладах, послідня часть години була призначена на вправи рядові й вільні або забави". Через п'ять років факультатив відвідували 432 учні.

Гімназисти найстаршого восьмого класу мали виконати такі вправи: "Скок угору понад 130 сантиметрів. Кінь: перескоки, підніжка до підпору ззаду. Дручок: вправи до вспиру і вивагу, вишиб із гойданням. Кільця: згинання рамен у звисі й підпорі з гойданням. Поручки: кружіння ніг у підпорі, виваг, стан на плечі, перескоки з розбігу". Забави мали своєрідні назви: "залізниця", "млинський камінь", "подай дальше".Згодом у програмі почали з'являтися звичні тепер види спорту. Їхні назви Боберський не калькував, а придумував українські відповідники. Теніс, із його подачі, став "сітківкою", баскетбол – "кошиківкою", хокей – "гаківкою", футбол – "копаним м'ячем" або "союзняком" (на честь Англійського футбольного союзу). Футбольні терміни також мали свої позначення: офсайд називали "відстороною", пенальті – "карним".

Багато львівських патріотично налаштованих українців не сприймали нововведення: був же власний "народний спорт" – кічка. А з приїздом Боберського провідні кічкарі перекваліфікувалися на футболістів. Якось професора перепинив посеред вулиці солідно вдягнений чоловік.

– То ви є пан Боберський? – різко запитав.

– Я.

– Ви завели отой шпорт – футболь?

– Я, – розвів руками.

– А чий отсей футболь винахід?

– Англійський.

– Так от, знайте, кічка – українська. Більше не говоритиму. Можете вибирати, – розвернувся й пішов.

"Ціле українське громадянство ставилося до нас крайнє вороже й вважало варіятами", – згадував воротар УСК Анатоль Лукашевич.Найактивніші гімназисти організували "Український спортовий кружок" – УСК. Його першим головою обрали восьмикласника Петра Франка – сина письмен­ника Івана Франка. УСК мав сім відділень, кожне з яких відповідало за певний вид спорту – футбол, біг, стрибки, метання списа й ядра, волейбол, боротьбу і прогулянки. Найактивнішою була футбольна ­секція, що об'єднувала п'ять команд. Члени УСК змагалися з іншими командами Львова та сусідніх міст – українськими, польськими, єврейськими й чеськими. ­Коштів не вистачало навіть на нагороди, тож дарували те, на що ­спромоглися. Якось на змаганнях "Сокола-Батька" з волейболу переможцеві вручили металевий чобіт. ­"Чобіт із бронзи, і можна ним досхочу по столі кидати, а навіть кілька разів на підлогу кинути, а нічого йому не станеться, – вихваляли приз організатори змагань.

– А щодо практики, то здасться для курця, як попільниця, багача – скарбонка, некурця – олівчарня, п'ючого – як чарка: чобіт без дірки. А можна його вживати як і звичайного притискача до паперів, бо доволі тяжкий, а при тім елєґантний".

Увесь одяг і приладдя спортсмени купували власним коштом. Придбали 18 футбольних м'ячів і запросили тренера – колишнього гравця празької "Славії", а тепер студента Львівської політехніки Вацлава Лямоса. Гроші на це виділив директор гімназії. Але орендувати хороше футбольне поле – грище, як тоді казали, – не було за що. Мусили проводити матчі на занедбаному майданчику біля залізничного вокзалу, де раніше муштрували військових. Лінії поля позначали неглибокими рівчаками. Протягом гри їх постійно треба було підкопувати, бо швидко засипалися піском. За ворота правили дві жердини з натягнутою між ними червоною стрічкою."Кожна місцевість має якусь корчму, якийсь арешт, якесь кладовище, так повинна мати спортовий майдан, – писав Іван Боберський. – Пияки, ­злодії, мерці мають для себе прихисток, а українська молодь не має нічого. Не хочемо жити дійсним, здоровим, гордим життям". Восени 1911 року взявся агітувати придбати закинутий велотрек у Стрийському парку, щоб влаштувати там "Український город" – стадіон. Його територію поділили на 22 тис. ділянок, кожна площею 1 кв. м. ­Кожен міг придбати собі "квадрат" за 5 австрійських крон – приблизно стільки коштував найдорожчий квиток у кіно."Потрібно 20 тисяч українців, що куплять по одному метрові. Чи се много? – запитував у газеті "Діло" 13 лютого 1912 року.

– Кілько то грошей іде на тютюн, на пиво, на горівку або на інші непотрібні видатки! ­Закуплена площа опісля є вічно нашою. Ніколи не псується, ніколи не старіється. Українська суспільність Галичини потребує площі у Львові на віча, ярмарки, вистави, змагання, здвиги. Кожда українка, кождий українець докаже свою народну свідомість, коли купить один квадратний метр площі. Молодіж! Додай старшим огню і розмаху. Не остигаймо в жарі! Україна очікує, що кождий сповнить свій обов'язок".Списки жертводавців публікували в пресі. Та за три роки змогли викупити лише третину території. Збір ­коштів тривав до 1938-го, коли польська влада відібрала "Український город" для військових цілей. Іван Боберський тоді доживав віку на еміграції

Боберського називали "Батьком українського спорту"

1873, 14 серпня – Іван ­Боберський народився в селі Доб­рогостів, тепер Дрогобицький р-н Львівської обл., у родині свяще­ника. Закінчив Самбірську гімназію та Львівський ­університет, навчався в університетах Граца та Відня. Стажувався у спортивних клубах Франції, Швеції, ­Чехії, Німеччини.

1901 – влаштувався вчителем німецької мови та класичної літератури в ­Цісарсько-королівську академічну гімназію у Львові. Вступив до гімнастичного товариства "Сокіл-Батько", через сім років став його головою.

1907, 12 жовтня – одружився з Жозефіною (Йосифіною) Полак, словенкою за національністю. Наступного року обраний головою "Сокола-Батька". Через чотири роки з ініціативи Боберського львівські студенти створили спортивне товариство "Україна" – уперше зареєстроване об'єднання взяло собі назву тоді ще неіснуючої держави.

1911, 15 вересня – у Львові святкували 10-ліття спортивної діяльності Івана Бобер­ського. В залі "­Сокола-Батька" відбулося урочисте вшанування. Хор співав на честь ювіляра вітальну кантату, після чого член управи товариства Лонгин Цегельський подарував йому гетьманську булаву з чорного ­дерева, вкриту сріблом і позолоченими прикрасами. ­Наприкінці вечора всі присутні стоячи заспівали "Марш соколів".

1914 – із початком ­Першої світової ­війни Іван ­Бобер­ський ­закликав ­членів "Сокола" ­вступати до українського ­легіону в ­австро-­угорській ­армії – Українських ­січових стрільців. У перші ж дні ­відгукну­лися 28 тис. добровольців. Сам увійшов до Головної Української Ради. З проголо­шенням у листопаді 1918 року у Львові ­Західно-­Української Народної Республіки ­обіймав посаду ­референта пропаганди у Державному секретаріаті (міністерстві) військових справ.

1920, листопад – виїхав до США, щоб організувати допомогу стрілецькому війську. Тим часом Галичину окупувало польське ­військо, Боберського оголошено ­військовим злочинцем. 1922 року оселився у Вінніпезі. Викладав історію та географію України в українських ­школах, редагував українські ­часописи. Єдиний раз відвідав ­рідні краї у лютому 1928-го – як член дипломатичної ­місії Канади.

1947, 17 серпня – Іван Бобер­ський помер у містечку Тржичі, Югославія, звідки була родом його дружина. Переселилися туди 1932-го, щоб бути ближче до рідних країв. Регулярно надсилав статті на спортивні теми до львівських газет. Зокрема, вів репортажі з Олімпійських ігор у Берліні 1936 року. ­Переказував кошти на викуп "Українського городу". Дітей не мав. Ще за життя його називали "Батько українського спорту".

×