15 лютого 1574 року друкар Іван Федорович закінчив у Львові роботу над виданням "Апостола" – першої друкованої книги на сучасних українських землях. До неї ввійшли частини Нового Заповіту – тексти діянь і послань апостольських. Працював над книгою майже рік – із 25 лютого 1573-го. У розлогій післямові "Повість откуду начася и како совершися друкарня сія" Федорович описує свої труднощі й невдачі у видавничій справі. Чому не закинув її, хоч як було важко, пояснює так: "Маю бо замість рала до мистецької справи свої руки обдаровані, замість жита духовні зерна по всесвіту сіяти і всім по чину роздавати духовний цей харч". Найбільший його страх був – як постане на Божому суді, то муситиме відповідати за те, що не використав свого дару. Книгу оздобив гравюрами-заставками із рослинними орнаментами і графічними прикрасами-кінцівками – на завершення глав. Зображення апостола Луки виконав Лаврентій Пухала – художник, який приятелював із друкарем. Мистецтвознавці припускають, що це зображення самого Івана Федоровича. Мовляв, малюнок надто реалістичний і не відповідає канонам. На відміну від традиційних зображень, апостол на гравюрі не пише текст, а копіює – натяк на професію друкаря
12 лютого 1894-го 21-річний французький анархіст Еміль Анрі підірвав кафе Terminus на паризькому вокзалі Сен-Лазар.
– Зайшов молодий чоловік і замовив два кухлі пива й сигару, – давав свідчення офіціант.
Клієнт підпалив ґніт саморобної бомби від сигари й кинув посеред зали. Вибухова хвиля розкидала мармурові столи та металеві стільці разом із людьми. Численні дзеркала потрощилися. Осколки покалічили 20 відвідувачів, один загинув від ран.
– Невинних не буває, – пояснив у суді свій вчинок Еміль Анрі. – Є дурна і претензійна маса, що завжди стає на бік сильного. Я люблю всіх людей за їхню людську суть і за те, ким вони могли би бути, але зневажаю за те, які вони є.
Він дотримувався ідеї "пропаганди вчинками". Вірив, що лише терор приверне до революціонерів увагу бездіяльних та байдужих громадян. А до підриву кафе його спонукало бажання помститися за страту анархіста Оґюста Вальяна. Того гільйотинували за теракт у парламенті. Еміля Анрі стратили у такий же спосіб 21 травня 1894-го. За місяць його товариші підірвали президента Франції – Саді Карно
"Усяка ікона повинна бути викинута з християнських церков"
10 лютого 754 року у Влахернській церкві в передмісті Константинополя розпочався так званий Іконоборський собор. Фрески у храмі заздалегідь заштукатурили та вкрили розписами із зображенням птахів, дерев і сцен полювання. "Ми всі, зодягнені саном священства, в ім'я Святої Трійці одностайно й одноголосно визначаємо, що всяка ікона, зроблена з якої завгодно речовини, а також писана фарбами за допомогою нечестивого мистецтва живописців, повинна бути викинута з християнських церков. Вона чужа їм і варта зневаги", – постановили високі збори під головуванням митрополита Феодосія Ефеського. Нищення ікон підтримали 338 єпископів східних християнських церков. Усіх "дерево- і кісткопоклонників" оголосили єретиками.
Радикальну реформу проти "ідолопоклоніння" підготував імператор Константин V Копронім – "лайнойменний" дослівно. Прізвисько це отримав у дитинстві – під час хрещення забруднив купіль. У роки служби в армії воно закріпилося за ним через звичку намащуватися кінським гноєм, який вважав дієвим лікувальним засобом.
Війну з пошануванням ікон розпочав батько Константина – Лев III Ісавр. Він злякався, коли у Середземному морі внаслідок виверження вулкана виник новий острів. Імператор сприйняв це як небесне знамення – докір щодо надмірної гріховності церкви. Тодішня форма поклоніння образам була подібна до прадавнього фетишизму. Неписьменні віряни прикладали до ікон хворі частини тіла і потайки відшкрябували частинки фарби. Додавали їх у їжу – мовляв, це врятує від немочі. Іконописці потурали фанатизму. Тиражували "чудодійні" списки, вкриті пігментом із розтертих мощів святих. Бізнес збагачував монастирі, які утримували іконописні майстерні. Чорне духівництво фактично керувало державою. Настоятелі монастирів, приміром, очолювали міністерства фінансів і армію. Якось вони влаштували палацовий переворот і скинули імператора Юстиніана II.
Лев III обмежився усуненням ікон із площ і храмів Константинополя. Його наступник Константин V конче потребував грошей на військо. На країну тиснули болгари й араби. Тож під приводом продовження батькової політики кесар почав грабувати монастирі. Їх майно переходило до казни, а будівлі переобладнували на казарми і стайні. Незгодних ченців та священиків кидали в темниці. Солдати забивали їх до смерті тими ж іконами, палили їм волосся, відрізали вуха. Імператор брав участь у знущаннях. "Інших саджав у мішки із камінням і наказував кидати в море, виколював очі, відрізував носи, забивав батогами", – згадував літописець-сучасник.
"Очищення церкви" тривало понад 10 років. Збудовані й розписані за Константина V храми були схожі, за словами сучасника, на "квіткову крамницю та виставку птахів". Реформа дала змогу імператорові провести кілька успішних походів проти болгар. Під час одного з них він помер від запалення на нозі. Іконоборство наштовхнулося на масовий опір і було скасоване 787 року під час Другого Нікейського собору. "Бо честь, яка віддається образу, переходить до першообразного, і той, хто поклоняється іконі, поклоняється іпостасі, зображеній на ній", – ішлося в ухваленому тоді Догматі про іконошанування.
15 лютого 1898 року під час чергового кубинського повстання проти іспанського панування на рейді Гавани вибухнув і затонув американський броненосний крейсер Maine, що підійшов до острова для "захисту інтересів США". Загинули 266 моряків. Причин катастрофи не з'ясували, але американці в усьому звинуватили Іспанію. Конгрес Штатів ухвалив резолюцію із закликом до інтервенції, яку схвалив президент Вільям Маккінлі. 21 квітня спалахнула іспансько-американська війна. Іспанське королівство до кінця року зазнало поразки і було змушене поступитися США островами Пуерто-Рико і Гуам, а також продати їм за $20 млн Філіппіни. Кубу проголосили незалежною, але насправді вона надовго потрапила під вплив Вашингтона.
16 лютого 1945 року Венесуела оголосила війну Німеччині та Японії. Від початку й до кінця лютого 1945-го, перед завершенням бойових дій у Другій світовій війні, з таким же оголошенням війни фашистській Німеччині виступили Парагвай, Еквадор, Перу, Чилі, Уругвай, Туреччина, Єгипет, Ліван, Сирія та Саудівська Аравія.
16 лютого 1959-го 32-річний Фідель Кастро, адвокат за фахом, очолив уряд і присягнув на вірність кубинському народу. Він керуватиме Островом Свободи наступні 49 років. За цей час пережив 638 замахів на життя. Часто його рятував збіг обставин. Приміром, 1971-го два снайпери напередодні запланованого вбивства потрапили до лікарні. Одного збив автомобіль, у другого стався напад апендициту.
"Святий Бруно, званий Боніфацієм, архієпископ і монах, отримавши від язичників удар по голові біля кордону Русі та Литви, пішов на небеса разом із 18 своїми супутниками", –
так звучить перша письмова згадка про Литву – у Кведлінбурзькій хроніці під датою 14 лютого 1009-го року в оповіді про загибель святого Бруно Кверфуртського. Цей чернець, родом із німецького міста Магдебурга, захопився місіонерськими ідеями. 1007 року він відвідав Київську Русь, 1008-го – Польщу. А наступного року вирушив хрестити прусів – балтський народ. Попереднього місіонера Адальберта ті обезголовили. Місія Бруно спочатку була успішніша. Він охрестив "короля прусів" і його дружинників. Незабаром ті передумали триматися нової віри й відтяли місіонерові голову. Відданість язичницьким богам дорого обійшлася прусам – у XIII ст. німецькі хрестоносці винищили їх мало не до ноги. Як і сусідніх із ними ятвягів. А балтські племена, що жили далі на північний схід, – предки сучасних литовців – вижили. Охрестилися вони останні в Європі, 1387 року. 2009-го у Вільнюсі святкували 1000-ліття Литви
3 
1
Коментарі