Ексклюзиви
Понеділок, 26 лютого 2018 18:46
Ольга Гембік
Ольга Гембік
Ольга Гембік

Звичайні

Водій харківської маршрутки свариться й бурмоче, перераховуючи гроші на кінцевій маршруту з аеропорту. Нас у салоні шестеро. Платимо за проїзд до метро на площу Гагаріна. На вклеєному аркуші пише — 6,5 грн. Щось іще дрібними буквами — але хто там читає?

— Я что говорил? Шесть-писят — с первого марта. А сейчас просто шесть. Быстро разобрали свои деньги! Читайте мелким почерком, — він роздає всім по 50 копійок. На тих, хто не хоче брати, смішно супить брови.

У морозному салоні теплішає від усмішок. Водій підморгує у дзеркальце заднього огляду, вправно минаючи неповороткі автівки попереду.

— Успеем! — це до дівчини з рожевою валізою на сидінні поруч. Та саме бідкалася, що спізнюється на потяг.

— Куда пошла? Ану сядь, сейчас остановку объеду, там удобнее выходить, — це жартівливо до іншої пасажирки.

— Коли почалася ота заворушка, нас ціла площа в Харкові вийшла. Нічого в них не получилося. Представ собі найбільшу в Європі площу! Должні були сказати, що ми — ето Україна, — слобожанською говіркою переказує події чотирирічної давнини моя сусідка по номеру.

Ділимо з нею готельну кімнату під час робочої поїздки до Стамбула. Назад повертаємося авіарейсом у Харків. Мені вистачає двох візитів, аби зрозуміти, що люди тут особливо привітні.

— Хороших хватає, але більшість — звичайні, — філософськи резюмує знайомий. Ми бачимося вдруге в житті. Він зварив мені чаю й приніс у термосі в лютий мороз аж до потяга.

І я знаю, що тих звичайних стане на цілу площу.

Зараз ви читаєте новину «Звичайні». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода