Жуліки

— А че так дешево? — хтось у трубці смачно жує жуйку, плямкає і прицмокує.

Стинаю плечима. Відчеканюю, що річ не нова, потребує невеличкого ремонту. Але морочитися з тим не хочу. Хочу швидко продати, розраховую на самовивіз. Продаю доньчин візок — хороший, фірмовий, із дорогих. Ціну поставила символічну. Дзвінків, однак, небагато. Але всі сумнівні.

От і зараз. Той, хто жує, із кимось про щось паралельно радиться. У телефоні щось скрегоче. Каже, візок підходить. Бронює й повідомляє, що перетелефонує пізніше. Ну, добре.

Через півгодини отримую повідомлення. Із банку надходить сухе SMS — очікуйте суму з трьома нулями. Дивуюся, але радію, що так швидко. Сподіваюся, що покупець не забув, що річ із четвертого поверху потрібно забрати самому. Доки розмірковую, знову дзвінок. Номер засекречено.

— Здравствуйте, это сотрудник банка, — звертається до мене мужчина ­беземоційною діловою мовою. — Скажите, как могу к вам обращаться?

Називаюся. Він каже, що на мій рахунок надійшла сума з трьома нулями. Треба терміново підійти до найближчого банкомата, запхати у нього картку й набрати комбінацію із цифр. Яких? Він дасть інструкцію.

— Ви сьогодні не одна така, система висить! — переконує.

Перша думка — бігти шукати той банкомат. Подумки я вже витратила половину грошей. Але в телефоні щось знайомо скрегоче.

Бовкаю:

— Ви жуліки?

Повисає пауза, а потім хтось вибухує сміхом.

— Мы не жулики, нам просто денежки нужны! — кричить хтось у трубку. Пізнаю голос свого покупця. Шкода, візок не продала.

Психую й підвищую ціну. За кілька днів його дивиться подружня пара.

— Давно такий хотіли, напевне, і ваше оголошення бачили. Ви ж дешевше віддавали? — питає молода матуся. Киваю.

— Ми дешево не розглядали, — каже її чоловік. — А раптом жуліки?

×