Після дощу ми ганяємо по калюжах. Повітря в місті свіже, дітей на вулиці нема, всі калюжі — наші. І паркові, у вибоїнах — із надщербленими краями й питанням, скільки в них до дна. І прибудинкові — довгі ріки над забитими стоками. У перші можна вскочити "бомбочкою" і половину вихлюпнути, у другі забігти корабликом й спостерігати, як розходяться хвилі.
— Вы же мать! — обриває веселощі докірливе у спину. Сусідка виносить відро сміття. Приміряю доброзичливу усмішку, слухаю, киваю.
— Немедленно заберите дитё из лужи! Ребенок промочит ноги, простудится, заболеет.
Вона так переймається, що з відра випадають обгортки з-під "Червоного маку".
Киваю на бузкові гумачки, костюм із водостійкого матеріалу — дочка в ньому суха й щаслива. Тоді мені кажуть, що температура непідходяща, а ми без шапочки. І сердито йдуть геть.
— Так, як дівчинка, робити не можна! Хороші дітки так не роблять! — якась бабуся повчає худенького хлопчика. Той проситься пробігтися по воді. Тоді вона киває на нас. Донька помічає інтерес до себе й з реготом сідає в калюжу. Бабуся хапається за серце:
— Ой, ви ж мама! Піднімайте бігом.
Мусимо йти з двору, шукати калюж деінде. На асфальті, щоб вскочити "бомбочкою" і половину вихлюпнути, й над стоками, щоб забігти корабликом й спостерігати, як розходяться хвилі.
Сьогодні тепло і ми без гумаків. У доні грайливий настрій. У нових рожевих кедах влітає до ямки з цементом, що її лишили будівельники. Зловити дитину не встигаю. Люди навколо сміються, але більшість тримаються за серце. Прудко вихоплюю дитину з калюжі, щодуху біжимо геть. Бо нагадають, що "я же мать".
3 
1
Коментарі
2