Донецьк пам'ятаю за колишнім аеропортом. Дерев'яні стільці, збиті по троє, із лакованими жовтими спинками. Як у кінотеатрах, де вже давно не показують кіно.
У залі очікування — продавщиці журналів й пиріжків перегукуються через людей, переказуючи плітки про зірок. Між ділом мляво розходиться крам: пиріжок із капустою, два — з горохом, журнал "Досуг" і кросворди, будь ласка.
— Люди спішать, черга стоїть, а вони зачепилися язиками, — каже сивий дядько. Пліткарки нападають на нього. Втокмачують, що їм розмовляти "не запрещено".
Зовні аеропорт скидається на сільську автостанцію. У клумбу-саморобку, обтикану побіленою цеглою, припаркувався лискучий чорний автомобіль. Прим'яв трохи квітучого бур'яну. Крутелик дістав із багажника чемодан на елегантних коліщатах, але на реєстрацію не поспішає, свариться з бабцею у фартусі.
— А где написано, что парковка запрещена? Покажите, где такое написано? — лютує.
Додому вертаюся того ж дня. Пиріжки з капустою продані. Стійку із глянцевими журналами завішено шторою. Попереду металодетекторна рамка. У контрольній зоні працівник аеропорту терпляче спостерігає, як знімаю куртку із залізними заклепками, виловлюю з дна сумки ключі, що розсипалися по одному.
За моєю спиною наростає черга. Я на нервах. Бо, здається, хитромудрий залізний замок на ремені знову зламався.
— Проходите уже, ну! — нарешті озивається працівник з обличчям спокійного Будди.
— Пищатиме, — киваю на рамку.
— Спорим, что нет? — оживає він.
Кажу, пищало у Відні, Даламані й Москві.
— У меня не будет, — хвалиться Будда. Точніше, уже не Будда, а бог веселощів Хотей. Потирає живіт і задоволено регоче:
— Я рамку сегодня еще не включал!
— То чого ж ви голову морочите? Дівчина он роздягнулася! — пробує совістити його пані за моєю спиною. Я теж усміхаюся, бо здогадуюся, що має заготовану відповідь. І він виправдовує сподівання. Регоче:
— А раздеваться у нас не запрещено!
5 
1
Коментарі