Шоста ранку, дзвонять із незнайомого номера. Грубуватий голос вибачається за вранішній дзвінок, просить передати слухавку шефові, бо це дуже терміново. Кажу: не можу виконати прохання, ви помилилися номером.
— То есть? — дивується голос. Щось бурмоче про себе і вимикається.
За півгодини на екрані знову засвічується номер із трьома вісімками наприкінці.
— Понимаете ли, Соломоновича очень ждут в офисе, — делікатно, але настійливо віщає голос.
Я "понімаю". Але нічим допомогти не можу. Заварюю каву і не знаю ніякого Соломоновича.
Але чоловік не вгаває.
Девушка, кто вы такая? Откуда вы взялись?
— Девушка, я не сомневаюсь, что вы умная! — він навіщось розсипається у компліментах. — Вы придумайте что-нибудь: растормошите, разбудите, включите будильник. Понимаете, у нас горят деньги.
Мені шкода часу на пусті теревені. Я боюся, аби не згоріли мої канапки. Замість щось доводити мовчки вимикаюся. Телефон дзвонить утретє.
— Девушка, кто вы такая? Откуда вы взялись? Трубочку передайте! — цього разу в слухавку репетує якась жіночка. У неї явно істерика. — Кем вы себя возомнили? Что собой представляете? Зачем взяли телефон?
Надто багато запитань як для людини, що помилилася номером. Регочу і скидаю виклик.
— Перестаньте дразниться, это не смешно, Соломоновича ждут на Приморском, — мало не плаче чоловік. Після десятка викликів я знову беру трубку.
Зауважую, що у Києві моря немає. І він нарешті мене почув.
За п'ятим разом дзвонить по обіді й вибачається: "Простите за настойчивость. Секретарша перепутала операторов. Ожидайте компенсации".
За півгодини дзенькає СМС, сповіщаючи про поповнення мого рахунку.
Стаю багатша на 20 грн. Це компенсація з Приморського.
1 
1
Коментарі
18