Деканова секретарка Тамара — одне з найяскравіших вражень студентських років. Не через люмінесцентного кольору спідницю і кофтинки зі стразами. Тамара була основною перепоною поміж нами і деканом. Позаочі її називали Цербером навіть викладачі.
Тамара з усіма поводилася однаково. Стукаєш у двері приймальні — заходиш — вітаєшся. Тамара ще 5 хвилин виклацує по клавіатурі, наче у приміщенні лише вона і комп'ютер. Коли наважуєшся подати голос удруге, роздратовано прицмокує язиком, театрально підводить очі до неба і презирливо кривиться:
— Ожидайтє!
Якось під дверима на декана з годину чекав його батько, який нагодився із села до сина в місто. Звісно, без попередження.
— У вас назначено? Ні? То ожидайтє.
Може, дідусь чекав би довше, аніж годину, якби деканові не захотілося до туалету. Із деканом Тамара була просто квітковий мед. "Чай? Кава? Капучино?" — заглядала в очі. Вправно міняла чашки, носила цукерки й з обов'язками начебто справлялася.
У вас назначено? Ні? То ожидайтє
Якось у відділку ми з колегами писали "на цифру" місцевих правоохоронців. Це було одне з моїх перших завдань на радіо. У коридорі я раптом зустріла заплакану й пошарпану Тамару — у рейтузах, без стразів.
Тамара кинулася до мене, як до рідної. Миттю пригадала не лише курс і групу, а й моє ім'я. Заходилася скаржитися на чоловіка, який знову її побив.
— Якщо треба щось — не соромся, звертайся, — наостанок дружньо підморгнула підбитим оком.
За кілька днів мені якраз було треба. Я тихенько постукала у двері приймальні, привіталася й усміхнулася з порога. Тамара підняла на мене очі, зміряла поглядом, прицмокнула язиком і презирливо скривилася:
— Ожидайтє!
5 
1
Коментарі
31