На другий день Великодня слухаю передзвін одного з найдавніших волинських монастирів. Тут дуже намолене місце, а в дворі дуб років під 600. Хочу подати за упокій мого редактора. Думала, колись особисто подякую за науку. Не встигла.
Низенька черниця з обличчям у ластовинні перечитує імена у списку. Навпроти імені "новопреставленого" ставить помітку. Допитується, у якій церкві й хто відспівував небіжчика.
- Якщо його відспівували розкольники, то він не похований, - махає руками. - Не можна подавати за упокій. Ви повинні подзвонити й уточнити. Я не братиму ні грошей, ні записки. Нєльзя, не богоугодно!
Роблю спроби цитувати Біблію, яку вона знає краще за мене
Мені не треба нікуди дзвонити, бо про це писали всі газети. Два дні область прощалася з головним редактором найавторитетнішої газети у найбільшому в Луцьку храмі. Однак ворожого, бо "розкольничого" патріархату.
Але я кажу їй зовсім інше. Мені здається, що Бог там, нагорі, розбереться. Роблю спроби цитувати Біблію, яку вона знає краще за мене. Навіть за ворогів треба молитися і благословляти, а як же християнська заповідь - возлюби ближнього свого? Зрештою, видаю останній аргумент: ваш владика дуже поважав небіжчика. Та що там, його знала і любила вся Волинь! Не діє. Черниця добре боронить основи московської церкви. Вона сама передзвонить і все з'ясує.
Я лишаю гроші й виходжу за ворота спустошеною. У руках - іконка царя Миколи ІІ, брошурки про сатанинське НАТО, привітання московського Кирила у їхній газеті.
Дуже добре уявляю, як черниця, із кимось порадившись, переможно вішає слухавку, а потім, наче відмінниця, закусивши кінчик язика, старанно викреслює важливе для мене ім'я зі списку. І свято вірить, що робить богоугодну справу.
3 
1
Коментарі