У дні розпродажу до приміряльних черги. Вистоявши з півгодини, погрюкуючи вішаками, заплутаними у купі шмаття, вскакую до тієї, що ось-ось звільнилася.
Розвішую впольоване на гачки, приглядаюся, що приміряти найперше.
У сусідній кабінці хтось вовтузиться. Звідти пахне гарними парфумами з ароматом чи то вишень, а чи півоній.
— Це тобі личить, як корові сідло, — озивається чоловік за пластиковою стінкою. У нього різкий фальцет. Хтось поруч із ним, напевне, не погоджується, бо, пововтузившись трохи, нервово кидає брунатне плаття на перегородку поміж нашими кабінками.
— О Боже, ти у цьому, як мертвяк. Знімай бігом! — за платтям летить білосніжна блузка з мереживним комірцем.
— Дєвушка, у вас немає такого в іншому кольорі? — гукає чоловік до продавця-консультанта за шторкою. — Нема? Ну добре, воно все одно чмошне.
О Боже, ти у цьому, як мертвяк
І знову до супутниці:
— А цю спідницю навіть міряти не смій, це просто "Москва слезам не верит", 70-ті роки. Капець!
Іще за мить на перегородку лягають дві кофтини, смугасті штани й сарафан. Їх теж забракували.
— Господи, яке щастя, що ми розлучаємося! — раптом уривається терпець жінці. — А цю блузку я точно залишу.
Я тішуся, бо чоловік за стінкою нарешті затикається.
Захопивши джинси і кілька суконь, прямую до каси.
На виході з магазину мене обганяють двоє — струнка брюнетка у вельветовому костюмі й квадратний лисуватий чоловічок їй по груди. Він поспішно крокує на два кроки вперед, кумедно підскакуючи.
По собі вони залишають стійкий шлейф з ароматом чи то вишень, а чи півоній.
1 
1
Коментарі
16