У дні розпродажу до приміряльних черги. Вистоявши з півгодини, погрюкуючи вішаками, заплутаними у купі шмаття, вскакую до тієї, що ось-ось звільнилася.

Розвішую впольоване на гачки, приглядаюся, що приміряти найперше.

У сусідній кабінці хтось вовтузиться. Звідти пахне гарними парфумами з ароматом чи то вишень, а чи півоній.

— Це тобі личить, як корові сідло, — озивається чоловік за пластиковою стінкою. У нього різкий фальцет. Хтось поруч із ним, напевне, не погоджується, бо, пововтузившись трохи, нервово кидає брунатне плаття на перегородку поміж нашими кабінками.

— О Боже, ти у цьому, як мертвяк. Знімай бігом! — за платтям летить білосніжна блузка з мереживним комірцем.

— Дєвушка, у вас немає такого в іншому кольорі? — гукає чоловік до продавця-консультанта за шторкою. — Нема? Ну добре, воно все одно чмошне.

О Боже, ти у цьому, як мертвяк

І знову до супутниці:

— А цю спідницю навіть міряти не смій, це просто "Москва слезам не верит", 70-ті роки. Капець!

Іще за мить на перегородку лягають дві кофтини, смугасті штани й сарафан. Їх теж забракували.

— Господи, яке щастя, що ми розлучаємося! — раптом уривається терпець жінці. — А цю блузку я точно залишу.

Я тішуся, бо чоловік за стінкою нарешті затикається.

Захопивши джинси і кілька суконь, прямую до каси.

На виході з магазину мене обганяють двоє — струнка брюнетка у вельветовому костюмі й квадратний лисуватий чоловічок їй по груди. Він поспішно крокує на два кроки вперед, кумедно підскакуючи.

По собі вони залишають стійкий шлейф з ароматом чи то вишень, а чи півоній.

×