Він стає на одне коліно, тремтячими руками відкриває оксамитову ­коробочку з каблучкою. У світі яскравих софітів прикраса виблискує аж надто крупним діамантом. Вона трохи закушує нижню губу, нервово ворушить пальцями ніг у відкри­тих сандалях. Якомога безтурботніше поправляє волосся. Але губи тремтять і вона видихає: "Е-е-е, я згодна". Він торжествує, уже впевненіше бере її руку. І ось діамант виблискує на тонкому пальці.

— Шо за брєд! — каже вона. — Щось таке уже гонять, тошно дивитися.

Витирає масні губи від крихт томатних чипсів. Вона — моя сусідка по ряду на виступі аматорського молодіжного театру. Змушена терпіти її півтори години.

— Сорочка беушна, в неї взуття на два розміри більше, за спідницю собаки тягали, — сусідка нахиляється і перелічує мені на вухо, чому ця вистава "брєд". Не реагую ніяк, дратує штучний аромат помідорів і базиліку.

Десяток років тому на столах був свіжий базилік, креветки, полуниця. Ми щось святкували з колегами, а шеф стояв посеред зали на коліні, надівав каблучку на палець майбутній дружині. То був справжній діамант, і почуття справжні.

— Усе, як у кіно! Який він класний, — сплескувала руками моя колега, романтична до кісток, розчервоніла від захоплення. Пара цілувалася і їхала геть на новому автомобілі із запахом шкіри й парфумів. А ми пили шампанське за їхнє щастя, заїдали полуницею і поверталися додому першим тролейбусом.

Він справді був класний. А вчора сказав, що завжди кохав тільки мене. Все логічно — я ж розумниця, його улюблениця. У нас стільки спільного, та хоча б друзі. Вони й поділилися телефоном. Дружина? Та стерво, отупіла, набридла. Мама в неї ще та сука. Батько — підполковник у запої. Розлучилися, відсудила машину. Квартиру вигризла правдами-неправдами. Діти? Двоє, але яка різниця? То я приїду? Диктуй адресу, завтра буду з квітами й шампанським.

На шампанському мій телефон не витримує, падає й губить батарею. Усе, як у кіно — більше не вмикається. Тішуся, бо вистава — "брєд".

×