"Усі російські пропагандистські лозунги, слогани та кліше виявилися повним лайном"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Максим Бутченко, 44 роки, письменник:

"Прилетов не было", "несколько снарядов взорвалось", "звуков ракет не слышали", "в крыму мощное пво", "голово­тяпство", "покурили не в том месте", – російська пропаганда. Коли боїшся свого народу, то народжується відверте марення. Крейсер "Москва", поранені офіцери чорноморського флоту та багатогодинна детонація на аеропорті – це тільки початок.

Сергій Марченко, експерт ринку праці:

Народ – це ми. Ми нікуди не втекли. Хоча могли. Саме український народ несе на собі весь тягар війни.

Народ сидить в окопах. Народ гине під обстрілами. Народ бореться і перемагає страшного ворога.

 

Коли ми переможемо, це буде не перемога Зеленського, Порошенка, Залужного чи Арестовича. Це буде перемога українського народу.

І звичайно ж, народ, що пройшов два Майдани й війну на Донбасі, достатньо дорослий, щоб обговорювати з ним серйозні теми. Такі, як можлива війна.

Дмитро Іванов, морський піхотинець:

Путіну не потрібен Донбас, йому потрібна вся Україна. На Донбасі він не зупиниться, це точно. Тактика "захопили, припинили вогонь, заморозили, потім звинуватили Україну в порушеннях, знову захопили, знов припинили, знов заморозили" – працює чудово. Крок за кроком будуть по шматках рвати країну.

Чого я боюся зараз найбільше? Почути, що "ми домовилися про припинення вогню". Це буде найстрашніше. Це означатиме, що всі десятки тисяч смертей були марні. Сподіваюся, що не почую цього, от дуже сподіваюся.

Вахтанг Кіпіані, 51 рік, історик:

За пів року у війську не написав жодного допису про стратегію, тактику, озброєння, застосування, не давав Залужному порад, куди бити артилерії й куди рухати колони, що купувати Резнікову і куди витрачати гроші Чмуту і Притулі. Бо є ті, хто знають більше і зроблять краще. І тому тихо офігіваю з величезної кількості некомпетентних постів із питань, в яких ви, дорогіє товаріщі, ніц не розумієте. Чесно, фото ваших собаки чи кота чи груш з власного саду – це більший внесок у перемогу, ніж кілоцентнери коментарів про делікатні речі.

Алла Комарова, 40 років, книжкова блогерка:

В мене немає ані сил, ані злості. Щодня я читаю про Харків – про прекрасний такий різний Харків! – як про місце, де вкотре срана й*бана pycня вбиває наших людей, наших дітей. У мене немає вже ані сил, ані злості. Я просто щодня уявляю собі, як всі, геть усі, до останньої русо-личинки й русо-самки, випарувалися з поверхні Землі. Швидко, чисто, екологічно. Мрії збуваються, коли вони чітко промальовані десь: на папері, в голові, в уяві. Я це точно знаю.

Олекса Кравчук, 59 років, режисер, актор:

Дивну історію розповів побратим Ігорко. Після поранення і важкої контузії він перестав розмовляти з людьми та, мабуть, і з самим собою. Тільки дзвін у голові, тільки дзвін. Стали возити Ігорка друзі в дельфінарій, бо подумали, що якщо з людьми Ігорко не розмовляє, то, може, з дельфінами порозуміється. Так воно і сталося, через деякий час Ігорко заговорив, правда, заїкатися почав. А ще за деякий час мова виправилася і заїкання пройшло.

От я собі думаю і гадаю, що такого цікавого розповіли йому дельфіни. Мабуть, ми, люди, в більшості своїй можемо розказати одне одному про свої біди, негаразди, невдачі, трагедії, болі. Після таких оповідей теж наступає контузія душі та серця і тиші немає, є тільки дзвін трагедій і невдач. А що йому розповіли такого дивного ті дельфіни на своїй дивній мові, що Ігорко заговорив? Я гадаю, щось просте й надзвичайне, щось на зразок красивої музики. Можливо, дельфіни йому наспівували мелодії Моцарта чи Гайдна, я не знаю. Але точно знаю, що то були мелодії Святих. Мабуть, дельфіни зберігають таємницю мелодій Святих там, де не треба слів, і передають її людям, лікують людей, вертають їм, людям, самих себе. Аби не губилися, аби не випадали з історії Містерії цього Всесвіту і пригадували щось давно забуте і красиве.

Дзвінка Огродник, 25 років, медикиня:

Що відчуває бойовий медик?

Сумніви. Якби ми були там швидше, чи мав би він шанс? Тампонада точно спрацювала, чи треба було залишити турнікет? Може, варто було ще раз поміняти оклюзійку?

Почуття провини. Він же був безнадійний. Краще було не метушитися, а просто посидіти поруч. Сказати: "Все буде гаразд, друже". Уявляєш, як йому було самотньо в останні хвилини?

Безсилля. Бо "хороші хлопці помирають, неможливо врятувати всіх, але бойовий медик зробить усе всупереч цим двом правилам". Іноді марно. Бо нема техніки, нема солярки, нема наказу, неможливо вивезти тіло командира через щільний артилерійський вогонь (необхідне підкреслити).

Любов. Ніхто більшої любові не має за того, хто свою душу поклав би за друзів. Хто накладав би бандажі побратимам своїм. Хто під обстрілом тягнув би на ношах бійців батальйону свого. І не тільки свого. Хто пише, наче чіпляється за рятівний круг: "Ти вже в госпіталі? З тобою все гаразд?"

Ще – втому, злість, короткотривалу радість, головний біль, страх, відсутність страху, огиду, вдячність, істеричний сміх.

Іноді бойовий медик не відчуває нічого.

А потім усе повторюється.

Таня Микитенко, 40 років, блогерка:

Росіяни бідкаються, шо "даже Росія сама нє опускаєт желєзний занавєс так, как ето дєлаєт Європа". Да, ето так! Бо для Росії виїзд її насєлєнія – це зброя, якою вони потім будуть зросійщувати регіони й відповідно качати права "рус­ского мира". Що не ясно?

Юрій Гудименко, 34 роки, політик:

Зверніть увагу, що всі російські пропагандистські лозунги, слогани та кліше виявилися повним лайном.

"Вторая армия мира" – хіба що загробного. Принаймні за кількістю.

"Можем повторить" – нє, не можете.

"На Берлин" – ну, якщо не через нас, то може бути, бо через нас затягнеться трохи, років на 700.

"У России два союзника: армия и флот" – і два вороги: командування власної армії та командування власного флоту. А ще куріння на складах із вибухівкою.

"Все думали, что русские стоят на коленях, а мы просто за­шнуровывали берцы" … охоронцям Кадирова.

"Русские своих не бросают" – а кого таки кинули, то не свої.

І так далі, не пам'ятаю, що там у них ще було.

Тоді як всі наші слогани ми зробили реальністю.

"Слава Україні" – є. Весь світ тепер знає, що ми скажені, як медоїди, й нас краще не чіпати. Про наші подвиги вже знімають фільми, пишуть пісні та книжки – й це тільки початок.

"Героям слава" – є. І мертвим, і живим. На весь світ, знову ж таки.

"Україна понад усе" – доведено сотнями тисяч, які в найтемніші дні лютого стояли в чергах за автоматами, розуміючи, що на них насувається танкова армада й жити, можливо, залишилося декілька годин.

"Смерть ворогам" – у процесі.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×