Священик Петро Зеленюх купує "беркутівцям" булочки
Із молоддю на Майдані обнімався і скакав, бо кажуть: "Хто не скаче, той москаль". Пам'ятаю 1945–1946 роки, коли така сама молодь брала в руки зброю і захищала рідну землю. На Яворівщині в селі Велике Поле є криївка. Моя знайома Катерина 15-річною в тій криївці була зв'язковою. Розказувала, що їх, трьох дівчат, там злапали і привели до Львова в тюрму на Лонцького. Показували, як священику розпороли живіт. Якась жінка в тюрмі народила дитинку й її запхали йому в живіт. Катерина жива, їй зараз 90 років.
Митного союзу я вже надивився. Згадуючи колгоспи, хочу плакати. Людям руки пухли від льону на роботі. Заради чого спину гнули? Щоб корову вигодувати, визимувати для дітей. У 1950-х усіх гнали платити державі "добровільну позику". Дітей викрадали, щоб мати викупила. Вимагали з людини 50 карбованців. А де їх узяти, якщо немає нічого, крім масла та яйця? Але мусиш сплатити.
Малого мене раз забули в церкві. Мама дивиться: усі діти є, а мене нема. Відчинили церкву – я заснув на хорах.
Замолоду хотів бути священиком. Але як ним станеш, коли все репресовано, викладачів семінарій арештовували. Наприкінці 1950-х почали повертатися ті, хто вижив у тюрмі. Приїжджали із заслання професори духовних семінарій. Я два роки вчився на священика перед тим, як висвятитися. Зробили це таємно, у Львові в підвалі. Ми мали викинути з голови, яка вулиця і який будинок. Пригадую, там були щури й бочки австрійські з капустою.
Не можна було явно правити богослужіння. Робив це у себе в хаті, в одній кімнатці – щоб не чули ні мама, ні дружина. Таємницю вдавалося тримати два-три місяці. Мама вставала, підглядала – чого я вночі прокидаюся.
Священику розпороли живіт. Якась жінка в тюрмі народила дитинку й її запхали йому в живіт
Служив у Калинівці, потім – у Яворові. Вже мав шестеро дітей, коли КДБ довідалося, що я – священик. Почалися гоніння. Прийшла повістка з'явитися в район у КДБ. Раз син пішов зо мною, ще був школярем. Його запитують: "Тобі не встидно, що маєш такого тата?" А він мене обняв за шию: "У мого тата іменини сьогодні, я його вітаю".
Дітям скрізь була перекрита дорога до навчання. Син був вроджений художник. Поступав у Львові в художнє училище. Але директор мені сказав: "Даремний ваш труд. Тут написано на папці: "отец – униатский поп". Пішли на львівський завод "Кінескоп". Усі діти потім там працювали.
1991 року до Рима їздив. Українська церква вийшла з підпілля, був виклик від Івана Павла ІІ. Я з ним правив Святу літургію українською мовою. Священиків море було, але я один приїхав з України. Решта – з діаспори.
Папа звернувся до священиків, аби не брали пожертв на церкву в мільярдерів. Я сам проти того. То ж злодій дає мільйон, за ним – людські сльози. Я не взяв жодної копійки з парафіян.
Антиміс – це лляна тканина, на якій зображений розп'ятий Ісус Христос. У неї бувають зашиті мощі святих або якась частинка хреста, або одежі мучеників. Я попросив у Папи дати три антиміси. А він: "Сину мій любий, я тобі можу дати хоч три тисячі. Але візьми краще чисту шматиночку, положи в неї грудочку землі з любого місця України, і правте Службу Божу. Ваша Україна вже зрошена кров'ю". Я ці слова згадав, коли перший раз поїхав до Биківні (Биківнянський ліс – під Києвом, найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій. Наприкінці 1930–1940-х тут відбувалися масові захоронення розстріляних і закатованих органами НКВС. – "Країна"). Папа казав це українською мовою. Я з ним багато розмовляв, бо був у Ватикані два тижні.
Німеччину відвідував разів 30. Щороку їздив із нашим хором. Отам культура – нема валянок, кирзових чобіт, куфайок. Мітингувальники пікетували Верховну Раду – після чаю понакидали паперових стаканчиків. А матюки! Так москаль посіяв зерна тих матів, що встидно йти між люди. У мене в хаті жодного брудного слова ніколи не було. А тепер "бляхи", "бліни" – то страшне.
З дисидентом Іваном Гелем наприкінці 1980-х поїхали в село Старява Мостиського району. Я мав там двох людей висповідати. КДБ весь народ підбурило в селі, і нас страшно побили. Я дістав каменем у праве око. Три роки тому воно почало втрачати зір.
Дисиденти були моїми друзями: Степан Хмара, Михайло Горинь, Ірина Калинець, а найліпший друг – В'ячеслав Чорновіл. Щороку ходжу на Бориспільську трасу, де він загинув.
Увечері коло ялинки тої сміхотворної на Майдані хлопчик в обладунках "Беркута" стояв. Ним аж трясе – так змерз. Їм заборонено з людьми говорити, але сказав мені, що він – із Київської області. Я купив дві булочки, приніс йому. Він скоро сховав у кишеню, щоб не виділи.
Пішов до магазину, дивлюся: два підполковники міліції між прилавками ходять. Узяли пляшку горілки. Думаю: "Будуть грітись, а там дитина замерзає". Питаю: чого так ховаються? Підполковники розгубились і не сказали нічого.
Готовий життя віддати, аби Янукович підписав Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Я – затятий. Люблю, щоб було справедливо.
2 
35413
Коментарі