З одинадцяти хат на вулиці залишилися заселених три
"Вінницька область. Оратівський район" – вказує перехняблена стела на межі з Київщиною. Що в'їхали у "президентсько-прем'єрську" область, помічаємо по асфальту: він значно гірший. У селах ями одна на одній, автівки часто їдуть протилежною смугою.
Із польським знайомим Вітольдом Шабловським прямуємо до Великої Ростівки. У цьому селі до середини 1970-х жили мої батьки. Гість цікавиться темою Голодомору. У селі мешкають три жінки, яким по 91 року.
Дорога до Ростівки (так називають Велику Ростівку. А сусідню Малу – Растівочка. – Країна) лежить через лісок. Підбираємо жінку, яка погоджується допомогти знайти дім 91-річної Ганни Басараби. Представляється Ольгою, на тутешній манер – Голька. Вдягнена у чорну спідницю й чоловічий піджак, поблискує "золотими" зубами. Гольку вчили мої батьки, а мій дядько ходив із нею в один клас. Має правнуків, одну з дочок поховала. 62-річна Ольга Кручініна, по-вуличному – Моцна.
Від горбочка, де колись була дерев'яна церква, а тепер пам'ятник загиблим під час Другої світової, повертаємо праворуч. Доїжджаємо до хати, яка, за подільським звичаєм, стоїть на фундаментах різної висоти, врізана у горб. Жінка відчиняє двері:
– Бабушка Ганя, я вам гостей привела!
Ганну Басарабу на кутку звуть Качаниха. Бо її батько був невисокий, але круглий, як качан. Вона жвава. Каже моєму товаришу, що чудово розуміє його російсько-польський суржик. Він мені потім скаже, що з подільської вимови не все вихоплював – більше звик до мови волинських українців.
– Нас у мами було шестеро, – розказує Ганна Миколаївна. – Мама була їдна. Батько робив у колгоспі з кіньми. Хтось крав овес, прокрутив у стелі діру, і насипалося стільки, що коняка об'їлася й здохла. Батька забрали в тюрму. Він посидів дві неділі, йшов додому, купив собі черевики, і його наші сільські за ті черевики задушили.
Мама ходила в колгосп корови доїти, ми сиділи вдома. Бандитизм був страшний. Микита Варки Шлапачки принесе якесь плаття до мами, просить на яйця виміняти. То вона йому яйця дасть, але нічого не брала.
Директорка школи була до мами дуже добра, взяла її в шкільну столову варити. Каже: "Густю, беріт дочку в школу – а мені було тільки 6 – то хоч там наїсться". У школі дітям давали галушки. Я воду вип'ю, а галушки чи локшину в бумажку – і несу додому сестрам.
Під час Голодовки їли гичку, равлики шукали, з дерева липу шморгали, – говорить Ганна Басараба. – А на березі ріс щавій – дикий щавель. Нарвали, накришимо, мама в піч всуне, потім видушимо – і їмо. Коли сіяли бараки, трохи крали насіння, мололи його. Я була така спухла, що не могла ходити. Діти були тоді ручки-ножки тонесенькі, а живіт – отакенний. Рахітні.
Яблука зеленими їли. Фруктів було мало, то вже за меї пам'яті ми садили садки. А тоді в селі була хата на хаті, полоска городу, дітей багато. Дали тобі 30–40 сотих, то ти ж хочеш посіяти і жита, і градки – картоплю, й інше щось. І добре якщо в кого весь город робочий, а якщо половина – беріг (долина струмка чи річки, пасовище. – Країна).
Голод у Ростівці почався з того, що хліб уродив, але все вивезли у Росію, – продовжує Ганна Миколаївна. – Хто де що закопав – ходили наші з села, палицею цокали і забирали. Совісти не мали ніякої. Нігде нічого не осталося.
Сусідка по двору Ганька Кантофльова поїла своїх дітей і полювала на інших, невдовзі вмерла. Сусід напроти закрив наглухо в хліві сестру своєї дружини Гапки – Мартоху, та прийшла із сусіднього села вкрасти у них картоплю. Вона янчала, як собака, ніхто не міг якоїсь лушпайки дати. Там і померла, ґаблями (вилами. – Країна) її на віз викинули і вивезли. На цвинтарі був викопаний довгий кагат, скидали туди людей.
Збоку була хата Сидора Кобця. Мав молотарку і ходив людям допомагати з зерном. Його розкуркулили, вивезли в Сибір. У хаті ж тримали бугаїв, а згодом – лазню і пошту. Ще один сусід у Сибіру помер, а його дружина Килина прийшла звідти пішки з трьома дітьми. Одного по дорозі хотіла залишити, пригорнувши у гноярці, а потім повернулася по нього. Всі троє виросли в Ростівці.
З вулиці входить донька Олександра, 65 років, – ставна жінка, замотана у дві хустки. Запрошує згодом зайти до кухні на каву і вареники з сиром.
Ганна Басараба й Ольга Кручініна визиваються провести нас до 91-річної Віри Мортко, двоюрідної сестри Ганни. Дорогою Вітек за цукерками заходить у вагончик, розмальований у стилі радянського "снабженія": вафлі "Чайка", цигарки "Прима", пляшка кагору, бокал пива, оселедець. Довго не повертається – продавщиця, почувши акцент, засипала питаннями.
Жінки відчиняють двері в хату і проходять всередину. Віра Мефодіївна, у хустці й окулярах, не зразу впізнає сестру. Оздобою хати є кольорові кахлі з візерунком винограду, дерев'яні дзеркала під кутом дивляться з-під стелі.
Віра по вуличному називається Мицька. Один з її дідів не вимовляв "с", говорив на зразок "мицька крашанок". Віра Мефодіївна під час Голодомору не втратила нікого.
– Тата забрали в тюрму. Був у кооперації, і щось на ньому нащитали. Минуло три роки, мали вже пустити додому, а був коло бугаїв – бугай його вдарив, тато помер.
У нас корову вкрали. Забрали сідла і навіть віниччя зі стриху. Мамі сказали: корова ваша – у Сака. Мама пішла до нього, там їй дали поїсти м'яса. А вона потім каже: "Серце мені заболіло, це ж із меї корови, мабуть. І нічого ж нікому не докажеш".
Нас дітей було п'ятеро, то ми пішли по людях, і вони нас вигодували. Я бавила маленькі діти, яким по півроку. Тоді ж, дві неділі після того як вродить, йди на жнива чи на бараки . Брат із сестрою пасли корови, на вечір усі приходили додому. Сестрі Наді було 12 років, а вже сапала ланку.
Матір взяли на короварню (ферму. – Країна), там варила їжу для працівників на полі. Ми втрьох підемо ше зараня, доки люди не посходяться, станемо за дверима, щоб нас ніхто не бачив. А люди часом тими дверима як натиснут, то ледве не подушат. А коли вже порозходяться, мама там лишат їжі трошки, нам всиплят, ми ззімо і додому втікаємо. Дадут нам два-три барачки – занесете додому, завтра із них шось зваримо. А ми поки додому зайдем, ті барачки ззімо геть з лушпайками. Мама прийдут: "Ой, діточки, з чого ж буду варити? " А ми: "Мамо, хтіли їсти", – Віра починає плакати.
– Бур'яни їли, супи з них варили. Паслися на споришові, на калачинні. Їли лупу гречану. Як не можемо йти надвір, то сидимо довбаємо зі шпар. Сусіди бідували, як і ми.
З вулиці, де було 11 хат, залишилося заселених три. І то ж в кожній хаті – до десятка душ. У моєї свекрухи було 14 дітей. Трохи вмерли, але більшість вижили.
Починають із Голькою згадувати, хто вижив: Палажка, Явдоха, Гулета, Михтодь, Митро, Савка, Густя, на війні загинув Гилько.
Віра Мортко розказує про тачанку, яка возила щодня на цвинтар по 20 душ. Неподалік її дому померли дві сестри, до яких зо два тижні ніхто не навідувався.
– Був хліб, усе було, а не дали – вивезли геть до цурочки, лишили по дві-три купки, – каже хазяйка. – Нічого страшнішого од голоду нема. Добре, що ви прийшли, а то той день довгий, як мотузок.
З городу підіймається дочка Віри Мефодіївни – 59-річна Ніна Мортко, збирала гарбузи. Питаємо про походження їхнього прізвища.
– Колись у Росії, а може, коли ще Росії не було, так звалися гроші, "мортки". Моя дочка пробивала по інтернету: такого прізвища нема нігде на весь світ, – говорить Ніна.
Маріка Коренюк, по-вуличному Архипиха, живе на кутку в Ростівці, який називають Цегельня. Разом із Ганною Басарабою була остарбайтеркою в Німеччині.
Їдемо до неї попри "колгосп" – ферми на узвишші. За ними бізнесмени збудували переробний комплекс. Минаємо порослий осокорами і вербами ставок і греблю. Ганна Миколаївна показує, де "сиділи" мої батьки – де була їхня хата.
Маріка Архипівна збирається обідати. Перед ліжком на стільці – залізні миска і кружка. Відкладає страву.
– Бабо, де у тебе вода? – Ганна Басараба рушає до сіней.
Повертається з горням, спирається на костур і слухає, час від часу доповнює.
– У мене дід із Голодовки вмер, звався Дагомед і старший брат Ригорко. Їден брат був 1913 року, другий Кіндрат з 1911-го. Їсти хочут – чоловіки. Баба ж усе одно не так потребує. Вийшов надвір, впав і все, – розповідає Маріка Коренюк. – Найтяжче було весною. Дуже стали люди падати. Під хатою лежит, або й не дійшов – ішов та й впав. А потім на хуру викинули, як скотину, та й повезли на кладбище. В чому був, у тому й кидали в їдну яму.
Їли калачики, мерзлу картоплю, коріння липухів. Краще стало, як жнива почалися. Люди стали жито по городах жати. Підут, сніп нажнут, обмолотят, на жорнах помелют. Це своє. Cіяли зерно, бо сніпками хату мусили вшивати.
Починають згадувати Голод 1946–1947 років. Ганна Басараба гнала з Німеччини пішки худобу:
– Німці напекли нам і коржиків, і усенького. По дорозі продала за їжу коралі й туфлі, у село прийшла боса. Пішла зразу на бараки . На роботу йшли кожен день – Великдень не Великдень – ідеш. Платили за то трудодень – начисляли копійочки, хліба пошти не давали. Те, що за год заробила, могла принести за раз у мішку.
У 1947-му жену пасти корову. Мені не тра її гнати, бо є що дати. Але я жену, щоб мені колосся з тими густяками (устяки – колюча основа колосся. – Країна) взяти і в пазуху. Нарву, нарву, потім потереблю, а скільки з того получицця – скільки взяла. Зварила з того куліш. А густяки ті кусают, божечки.
А то віємо зерно в магазині (на складі. – Країна) все вручну, цілісінький день крутиш. Понасипаємо в пазухи, в чоботи. Їден у нас тут був комуніст дуже хароший, Петро Опалюк. Він нас віпустив на другі двері, і ще у й відра трошки понабирав, каже: йдіт! – розповідає Ганна Басараба. – А Копирсак той, як здибиться, то "здрастуйте-здрастуйте", а як виходит із цього магазина, то облапує тебе всю, біду робе.
Голову колгоспу Мацоту прислали із сусіднього села. Я там, де молотили зерно, вкрала у мішок жито. Йшла з Полькою. А він назустріч: "Що дівчата, вкрали?" А ми: "Та ні, поспихали дрантя у мішок". А він: "А щоб вас срачка узяла!"
Жінки сміються:
– Оце таке пережили. А ще й довгожителі!
Ольгу Кручініну висаджуємо біля "кооперації". Ганна Басараба їде з нами на цвинтар показати місце масових поховань. Дорогою співаємо українську пісню про бідну голоту. Потім жінка наспівує чотири рядки німецькою – про те, що остарбайтери за два роки не спромоглися вивчити пару слів по-німецьки – все у роботі.
Завозимо її додому. Донька дає нам торбу довгастих яблук "заячі вуха" й домашню хлібину. У Facebook приходить запит дружби з Києва від онуки Віри Мортко.
У 706-сторінковому збірнику документів "Голод та Голодомор на Поділлі 1920–1940 рр." про Велику Ростівку немає жодної згадки, про Малу Ростівку – одна.
1 
1
Коментарі