Скоро українки, як пташки, знімуться на крило і полетять на батьківщину

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Тамара ГОРІХА ЗЕРНЯ, 46 років, письменниця:

Ніколи б не подумала, що мені буде добре жити в чужій квартирі. Вона така, ніби я сама обставляла і ремонтувала: багато дерева, багато старожитностей в інтер'єрі, книги, зручне крісло. Найкраща кімната у дітей, на стінах картини і малюнки. І головне – тут теж немає телевізора! Це ознака, за якою ми впізнаємо одне одного, де б не були.

Щоразу дивуюся, як ми подібні з поляками у плані побуту, підходів до ведення господарства, виховання дітей. Тут жінки теж консервують, уявляєте?

Єдине, що ніяк не зрозумію, – це кухня. У стравах у нас все-таки різні смаки. Я чесно замовляю журек і флячки скрізь, де вони є у меню, але фанатом цих страв так і не стала. Може, ще не розпробувала.

Як же хочеться додо… Ні, не хочеться. Я забороняю собі хотіти до того дня, коли ми вирушимо назад. Зовсім скоро наші дівчата-українки, як пташки, знімуться на крило і полетять на батьківщину. Я в це вірю.

 

Віктор АНДРУСІВ, 38 років, політик:

"Після" стало дуже часто вживаним словом. Але користуються люди ним не дуже правильно. Наприклад, я часто чую "після війни". Ні, друзі, не може бути після війни. Бо "після війни" – це коли вас окупували й удома у вас живе бурят. "Після війни" може бути, коли частина країни окупована, а інша зруйнована і від країни одна форма. Тому правильно говорити тільки "після перемоги". Тільки в такій реальності ви можете існувати, щось планувати та діяти.

А ще "після" – важливе слово з іншої причини. Воно могло б стати навіть мантрою. Часто здають нерви й сили, хочеться зірватись – кажете "після". Не влаштовує, що робить влада, армія, Захід, – кажете "після". Так ви будете зміцнювати себе і не створювати проблем іншим. Бо всі, хто зосереджується на "після перемоги", постійно наближають цей момент.

Іван КОСТЕНКО, 42 роки, морський піхотинець:

Жоден нормальний військовослужбовець ніколи не розкаже, як насправді у нього справи. Ніколи. У нього завжди все буде "нормально" та "нічого такого". Бо він розуміє, що ось ця інформація, що сьогодні було двоє загиблих і п'ять поранених, а вчора троє поранених і п'ять загиблих, а позавчора невдалий штурм, а перед тим ще чотири невдалих, а завтра ми йдемо знову – нічого вам не дасть. Геть нічого. Ви не почнете краще розуміти "тактичну ситуацію", бо ви не знаєте реальної ситуації по "силах і засобах" в тому чи іншому підрозділі. Ви не почнете краще розуміти стратегічні задуми, і це гарна новина – бо якщо ви їх почнете розуміти, то ворог точно буде знати про них.

Татуся БО, 42 роки, блогерка:

Діти говорять про війну. Як би ми не намагалися перемикати їх на інші справи безтурботного дитинства, вони говорять про війну.

Сьогодні вранці 3-річний син сказав:

– Грім – це коли повітряна тривога, сирена, а тоді бабах.

Надія вчить географію.

– Я можу вчити географію за тими країнами, де тепер мої друзі. Даруся зараз ось тут. Ти знала, що тут найкрутіші озера у світі? А Люба тут. Там вітаються: "Ґутен таґ".

– Коли страшно, треба брати людину за руку, дивитися в очі й казати: "Я тебе люблю, нічого не бійся".

– Бабуся дала 200 гривень на морозиво. Морозиво є в холодильнику, я бачила. На, купи хлопцям машину.

Найскладніше прийняти те, що ці слова, ці розмови, цей досвід залишаться з ними назавжди. І я поки що не знаю, як їх перетворити на щось творче. На щось, що їх не зруйнує, що зробить їх сильними, самодостатніми і важливими. Усе що я можу, – обіймати, брати за руку, дивитися в очі, подумки сварити себе, що не вберегла їх від цього досвіду, ховати свої сльози та робити все, аби їм більше не довелося говорити про війну.

Ярина ЧОРНОГУЗ, 27 років, поетка:

Всіх навчали на фільмах, книгах, казках, мультфільмах змалечку, що добро завжди переможе зло. Тільки не навчають, що не всі доживають до перемоги. І того, що в цій фразі дуже мало оптимізму та дуже багато гіркоти. Що вона гарно звучить у новинах і не так уже й весело на передовій. Будь-яка перемога у війні – завжди піррова. Перемога добра – так само. Вона не для тих, хто безпосередньо перемагав, платив здоров'ям і життям за перемогу. Вона для тих, хто буде про неї слухати з нових фільмів, книг, казок і нічого так і не зрозуміє, бо переказане стає фікшином за сприйняттям.

А ще робота солдата – це завжди так чи інакше самопожертва, до якої ця цивілізація зовсім не привчає. Радше привчає, що це є не найкраща риса. Тому всі ми вважаємо, що ми тут за власним вибором і тому, що це нам подобається. Хоча ніхто ж не створений для війни та оборони. Але ні, мабуть, у країні, як наша, таки є ті, що створені для війни та оборони. Для цього треба хоча б пару століть і пам'ять. І розуміння: якщо і відходити – то зустрівши крайню межу.

Геннадій КУРОЧКА, 50 років, підприємець:

Чому українці мусять перемогти?

Тому що після перемоги на східному кордоні західної цивілізації буде стояти високомотивована, на відміну від інших країн, з величезним бойовим досвідом армія.

В іншому випадку на східному кордоні Європейського Союзу буде стояти високомотивована, на відміну від інших країн Європи, з великим бойовим досвідом армія. Чого європейці за жодних причин допустити не можуть.

Любов МОРОЗОВА, музикознавиця:

Мені пощастило, я не втратила свій дім. Фізично він стоїть на тому ж місці, де й завжди, у ньому – моя кохана людина, а поруч зріють вишні, щось їх дуже багато цьогоріч. Втім, за останні чотири місяці ми з дітьми змінювали квартири, апартаменти чи то келії у монастирі шість разів: Софія – Нессельванг (двічі) – Оксенгаузен – Гера – Гамбург. Щоразу, повертаючись із прогулянки, я кажу їм: "Ходімо додому". І розумію, що це умовність. Втім…

Раніше я почувала себе чужинкою на Заході. І настільки бракувало звичної їжі, що шлунок за кілька днів влаштовував страйк. Зараз – ні. Хоча оці ваші фото борщу колють очі не гірше сосків львівським панянкам.

Я усвідомлюю себе частиною великої європейської родини, як ніколи у житті. І водночас ридаю над новинами зі Слов'янська. Воно ж ніби боляче, коли обстрілюють кожне місто. Але коли це місто твоїх батьків, дідів, бабусь і прабабусь, то ріже серце по живому.

Тут немає протиріч. Я відчуваю себе європейкою, як ніколи. Бо я – українка.

Дмитро ГОРБУНОВ, спортсмен:

Я хотів на війну, і я тут.

Я встиг за*батися, зловити друге дихання і знову за*батися.

Я знав, що зможу воювати, а тут кажуть, що мені вдається навіть командувати.

Я думав, що можу вбивати, а почав більше цінувати життя.

У дитинстві я вважав, що війна – це круто. Але це пі*дьож. Війна – це коли щось пішло не так.

Раніше мені хотілося навчитися воювати. А тепер я хочу навчитися жити так, щоб війни поруч зі мною просто не починалися.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×