38-річний Андрій Стасюк із міста Дрогобич на Львівщині рік соромився виходити на вулицю. Після пластичної операції в нього згнив носовий хрящ:
– 2003-го необережно нахилився з вікна, випав із другого поверху. Лікарі діагностували перелом хребта, щелепи й носа. Їздив у візку, потім ходив на брусках. Щелепу мені склали, ніс зашили. Придивився в дзеркало, навколо носа – шрами від швів. Задумався про пластичну операцію. Працював викладачем у Малій академії мистецтв у селищі Підбуж Дрогобицького району. Боявся, що діти даватимуть прізвиська. Через два роки мене прооперували. За тиждень після операції побачив, що ніздрі гниють. На носі утворилася щілина, частинка імплантату вилізла, потім його витягнули – лікар непокоївся, щоб не почалося зараження крові. Носовий хрящ зник.
Не міг ходити вулицями – усі звертали увагу, перешіптувалися. Діти показували пальцем, сміялися. Частина знайомих відвернулися. Не міг зрозуміти, чому. Внутрішньо я ж не змінився. Потім дійшло: вони не знають, як зі мною поводитися. Бояться розпитувати, аби не зробити боляче. А робити вигляд, ніби нічого не трапилося, не всі вміють. Замкнувся у собі. Звільнився з роботи. Рік просидів у хаті: читав, малював, вивчав іноземні мови.
Відділ соціального захисту видав безкоштовну путівку в санаторій у кримському місті Саки, де лікують травми хребта. Спочатку вагався, їхати чи ні. Зібрався на силі й електричкою поїхав до Львова. До мене підсів чоловік. Запитав, що трапилося. Кажу: "З цікавості питаєте чи допомогти чимось можете?" Одразу відсів. У потязі до Сімферополя кидали погляди, та на розмову не наважувалися.
У санаторії поселили в чотиримісну кімнату. Ввечері вийшов до відпочиваючих. Грає музика, підходжу до жінки, щоб запросити на танець. А вона вагається. Образився. Мало не впав у депресію.
Якось вийшов із кімнати. По коридору йшла чорнява жінка, вона щойно приїхала. Підійшов, запитав, як справи. Розповіла, що лікується після страшної автокатастрофи, важко ходити. Подружилися. Вечорами ходили гуляти, розмовляли. Вона ніколи не падала духом. Хоча дуже рано залишилася вдовою, потрапила в аварію, виховувала доньку, доглядала батька після інсульту. Я її щиро полюбив, вона також дивилася на мене закоханими очима.
Відчув себе людиною. Руки є, ноги є, голова – на місці. Стало байдуже, хто і як на мене дивиться.
Нам не судилося бути разом – не зійшлися в релігійних поглядах. Хоча обоє – християни, але належимо до різних конфесій. На цьому ґрунті виникали непорозуміння. Не хотів ображати жінку, яку люблю. І свої переконання змінити не зміг.
Комплексів я позбувся. Тепер вільно ходжу вулицями. Якщо хтось із перехожих кидає неприємну фразу, кажу: "Дай Боже, щоби з вами такого ніколи не трапилося" – і йду далі.
Хотів би відновити ніс, але українським лікарям не довіряю. Добре було б поїхати до польських чи англійських пластичних хірургів. Та зараз не маю коштів.
4 
1
Коментарі