Українські десантниці поділилися своїми історіями, як жінкам доводиться служити в армії та воювати.
Їм вдалося підкорити небо. Фотографії та історії оприлюднив сайт Десантно-штурмових військ ЗС України.
"Моє близьке знайомство з небом відбулося, коли мені виповнилося 14 років, - каже Наталія Шитікова. - Батько працював на аеродромі і я маленькою дівчинкою постійно спостерігала за літаками та парашутистами. У 10 років ні про що не мріяла, окрім неба та стрибка з парашутом. Пройшовши навчання, нарешті це зробила. Ці відчуття я понесу з собою крізь життя. Неперевершено. Гул літака, стрибок і неймовірна тиша... Перед очима безкрайній горизонт, а унизу все маленьке, немов іграшкове, і повітря якесь не таке. Вдихаєш і відчуваєш, що кожна клітинка твого тіла наповнюється силою та енергією! Парашутний спорт став моїм життям, весь вільний час я присвятила саме йому. Вступила до спортивної команди, навчалася, довго працювала, вдосконалюючи свої навички", - додає десантниця.
За її словами, 2003-го підписала контракт зі Збройними силами України, обравши 25 окрему Дніпровську повітрянодесантну бригаду, склала присягу на вірність українському народові.
"Десантні парашути відрізнялися від спортивних, але це мене не зупиняло, а, навпаки, стимулювало вдосконалюватися. Зараз за плечима понад тисяча стрибків із парашутом (із них із армійськими парашутами майже 160)," - розповіла жінка.
Зазначається, що вона не лише сама здійснює стрибки, а й допомагає своїм побратимам. Маючи такий досвід, їй доручають важливу справу, вона помічник випускаючого.
"Війна нікого не може залишити байдужим, особливо медичних працівників, - розповідає молодша сержантка Яна Дугарь, медична сестра одного з парашутно-десантних батальйонів 25 бригади ДШВ ЗСУ. - Ти давав клятву порятунку людей, а це – як військова присяга. Треба бути вірним своєму слову, виконувати свій обов'язок. Для мене війна розпочалася з роботи у 66 мобільному госпіталі міста Покровськ. Сотні поранених і чимало загиблих, кров і жах, – якось зовсім не по-дівочому. Здавалося, це пекло ніколи не скінчиться, вже не було розуміння: день чи ніч, ранок чи вечір - була робота. Із початком запеклих боїв у передмісті Авдіївки (промзона, шахта Бутівка) була відкомандирована разом із іншими лікарями 66 ВМГ до групи підсилення, у самісіньке пекло – Авдіївку. Ворог, немов оскаженілий, гатив зі всіх видів озброєння по позиціям наших оборонців", - розповіла жінка.
Із початком російської агресії на Донбасі Яна вирушила на допомогу ЗСУ. Медик за освітою, вдень і вночі рятує життя та здоров'я захисникам, перебуваючи безпосередньо в самому епіцентрі подій, на лінії бойового зіткнення. Яна Дугарь – кавалер ордену "За мужність" ІІІ ступеня, відзначена нагрудним знаком "За зразкову службу", медаллю "За оборону Авдіївки", відзнакою "За врятовані життя", медаллю "За збереження життя", нагрудним знаком "Знак пошани" від Міністра оборони України та іншими.
"Я перевелася до 25 бригади. Але щоб стати справжнім десантником, потрібно здійснити стрибок із парашутом. Пройшовши певну підготовку, склавши іспит, нарешті маю право його здійснити. Ось тут вже немає страху. Є бажання та тверда рішучість: "Я це зроблю!" - додала сержантка.
"Коли підійшов час вступати до вищого навчального закладу, не вагалася жодної хвилинки, обравши для себе гідний шлях, – захищати Україну, - каже лейтенантка Ірина Галушкіна. Після закінчення Військової академії у Одесі поповнила лави елітних військ Збройних Сил України у славетній 25 окремій повітрянодесантній бригаді. - Мій батько – людина військова, скажу більше, він проходить службу в командуванні Десантно-штурмових військ. Завжди захоплювалася розповідями про десантників, тому вибір між родами військ був визначений відразу", - розповіла Ірина.
За її словами, отримавши розподіл до 25 бригади, перша думка була: стрибки з парашутом.
"Ні страху, ні сумніву. Небо захопило мене і це ні з чим незрівнянне відчуття. Відчуття свободи, польоту та неабиякої концентрації. Це перший стрибок, далі – ще декілька, а там, дивись, і до рекорду дійду. Людина не повинна зупинятися на своїх досягненнях, треба постійно рухатися вперед, самовдосконалюватись, ставити цілі і досягати їх. У цьому і полягає сенс життя", - додала Ірина.
"Нарешті здійснилася моя мрія! Небо завжди манило мене, я віддала війську багато років, працювала службовцем і військовослужбовцем у найкращій бригаді, - каже старша солдатка Галина Стельмах. - Так склалися життєві обставини, що на деякий час залишила улюблену справу. Але сидіти вдома, склавши руки, не змогла. Моя країна страждає, ворог крає її на шматки…Прийняла рішення повернутися до Збройних сил, щоб знову стати солдатом, щоб мати право на захист країни. Багато хто вважає, що жінка слабка, що їй не місце у бойових зіткненнях. Так вважав і ворог, коли на весь світ кричав, що солдати армії загарбників стоятимуть поза спинами жінок і дітей. На жаль, так і відбувалося під час підступної анексії Кримського півострову та територій на сході України.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Азовське море врятує озброєння Harpoon: чому Javelin не допоможуть у війні проти РФ
Психологія наших чоловіків така, що вони в жодному випадку не зможуть образити жінку та дитину, але прорахувався агресор щодо психології самої української жінки. Коли біда приходить до родини, до країни, українська жінка з берегині перетворюється на захисницю. Разом із чоловіками, взявши зброю до рук, українки сміливо та віддано захищають цілісність і суверенітет Батьківщини. Жінка стає сильною, рішучою, сміливою, перестає відчувати страх, є тільки прагнення до перемоги. Жінка може все і навіть більше. Коли робиш крок у блакитну безодню, залишаєшся сам на сам у небі – немає страху, є розуміння того, що українки - сильні та непереможні! Як казав відомий український письменник, Герой України Павло Загребельний: "Військо можна перемогти – жінку ніколи!" – розповіла Галина Стельмах.
1 
25817
Коментарі