Після війни переселенці не повернуться додому

7

Так одразу й не сказати. Річ у тім що є різні рівні активності та залученості. Мій шлях у громадську активність пролягав крізь молодіжні громадські організації. Хтось несистемно бере участь у акціях, а хтось – активний учасник громадської організації. Як на мене, шляхів доступу для громадської активності надто багато, щоб зробити якійсь єдиний портрет громадського активіста. Хтось проявляє активність зі шкільної парти, а хтось вже в дорослому віці усвідомлено намагається впливати на певні процеси.

Напевно це певний неспокій, наявність почуття відповідальності за те, що відбувається в суспільстві та бажання змінювати суспільство і ситуацію навколо. Я думаю, що український активізм виник через відсутність справжньої політичної системи.

На мій погляд, значна частка українських активістів змогли б стати прекрасними політичними лідерами. На жаль їм нема місця у владних структурах, бо там потрібні виконавці без власної позиції, а не незалежні фахівці.

Я б підважив тезу, що чимало людей не займались громадською діяльністю, наприклад в Донецьку, 99,9% громадських об'єднань виїхали й більшість з них діє досі.

Сталося так, що через війну люди відчули, в чому полягає їх сила. Багато хто з переселенців зрозумів, що від їх проукраїнської позиції та бажання щось робити на благо держави, чимало залежить. Вони приїхали "лагодити все", і я скажу, що це і легко і важко водночас. Річ у тому, що коли стаєш "людиною з валізою", яка навіть не є точкою опори, хочеться як мінімум, перевірити свій досвід з іншими людьми.

Коли ми в Києві створювали Українську народну раду Донеччини та Луганщини, ми змогли легко знайти однодумців. Люди об'єднувалися не заради грантових грошей, а заради українських цінностей та принципів.

До речі, ця війна змогла показати, яку користь суспільству та державі приносять активісти та волонтери. Величезна кількість небайдужих людей взяла на себе важку та невдячну справу – допомогти біженцям оселитися та почати нове життя. На початку окупації Криму, війни на Донбасі дехто зміг вивезти з собою певні грошові ресурси чи речі, а хтось втікав лише із валізою. Долі цих людей залежали від того, як їх приймуть тут.

Цим активістам та добрим людям треба скласти величезну подяку, бо взялися за справу, від якої відхрестилися органи місцевої влади.

На це питання є дуже проста відповідь – ми всі стали гостріше відчувати себе українцями. Ми, переселенці, із втратою своєї малої батьківщини краще зрозуміли те, наскільки важлива Україна для кожного з нас.

Я скажу, що для багатьох з нас з'явилося усвідомлення, що Україна не просто місто для проживання, а те, що треба захищати. Активісти намагаються захистити цю країну в якійсь свій маленький спосіб.

Я спілкуюся з багатьма мікроспільнотами. От ультрас Шахтаря – це ж футбольні хулігани, але у 2014-му вони пішли на фронт добровольцями та нацгвардійцями та воювали за українську свободу. Для донецьких ультрасів захист України став питанням честі та гідності. Я скажу, що вони тепер є спільнотою патріотів, що втілюють свої слова в житті.

Зараз ми спільно з аналітичним центром УКУ проводимо ряд закритих заходів створюємо проєкт, які спростять деокупацію та реінтеграцію. Ми побачили, що якісні зміни не запустити, якщо не буде достатньо сильного суспільного запиту. Без серйозної позиції громадянського суспільства не зможемо змусити владу прийняти дійсно ефективні, проукраїнські стратегії, які націлені на розбудову цих територій. А якщо ми не зможемо цього зробити, то наша держава й надалі розвиватиметься в залежності від бажань та вигоди олігархів.

Але з кожним днем все більше людей втомлюються від такого розкладу і тиск на владу посилюється. Я думаю, що цей тиск зростатиме, бо ми всі з кожним днем все більше розуміємо, що Україна належить нам. І з кожним днем людей стає більше, тому я впевнений, що наша нація скоро прокинеться остаточно.

Напередодні місцевих виборів я мав конференцію з переселенцями, що балотувалися в місцеві ради. Ми говорили про місію та меседжі, які мають нести переселенці. Обговорювали способи пояснення кожному селу та місцевій громаді яку шкоду особисто їм несе РФ та ідеологія "русского міра". Всі погодилися із тезою, що завдяки роботу в місцевих органах влади ми маємо пояснити, що спротив російській окупації – це не вибір, а життєва необхідність.

Якщо хочемо вижити як нація, зберегти свій добробут не маємо закривати очі на діяльність російської агентури в Україні. Маємо розробити комплекс дій з протидії діяльності російських агентів впливу, проросійських партій, ЗМІ, бізнесу.

Багато хто з активістів-переселенців мені каже, що люди, які живуть на мирній частині України не уявляють собі війну. Не відчувають, що в нашій країні російські солдати вбивають наших земляків, обстрілюють людські домівки.

Багато хто з українців досі не усвідомлює, що війна, яку РФ розв'язала на Донбасі погіршує життя всіх нас. Не розуміють, що зможемо перемогти лише якщо в нас буде сильна громадянська та політична позиція.

Активісти-переселенці не пов'язані із місцевими групами впливу, мафіозними кланами та корупціонерами.

До речі надана переселенцям можливість обирати міських голів – це дуже позитивний фактор. Для людей це перший шлях для закорінення в громади, бо без можливості обирати, чи балотуватися не стати ефективним членом громади.

До цього багато активістів з-поміж ВПО жалілися, що через неможливість голосувати не змогли втілювати в життя свої проєкти. Місцеві органи влади прямим текстом відмовлялися співпрацювати, бо ВПО не є їх виборцями.

І, на жаль, вони праві – щоб мати успіх в громаді, треба бути її частиною в політичному аспекті також. Це дуже важливо, оскільки багато переселенців залишиться на нових місцях назавжди.

Ми не повинні бути егоїстичними. Маємо консолідуватися з місцевими активістами та розв'язувати проблеми й місцевої громади також. Легше добитися чогось згуртовано, маючи за собою більше зацікавлених людей. Мені дуже сумно спостерігати, як частина ВПО об'єднуються в спільноти та намагаються вирішити виключно свої проблеми.

Це неефективно та неправильно. Прикладом буде проблема із місцями у дитячих садочках - багато міжнародних фондів розглядають можливості підтримки громад для побудови нових дитячих садочків. Особисто я не чув, щоб один з таких проєктів втілили в життя, бо не було консолідованої роботи. Немає сенсу розв'язувати проблему працевлаштування ВПО, бо проблема комплексна. Варто розробляти програми, що забезпечать роботою всю громаду - ветеранів, багатодітних родин, людей з інвалідністю тощо.

Не варто активність та роботу обмінювати на пільги. Наші проблеми не є ексклюзивними. В Україні купа проблем, тож маємо згуртовано їх вирішувати.

На жаль дуже часто місцеві громади уявляють собі місцевість, де вони проживають як якесь герметичне місце де не має бути певних змін. Небажання бачити нових людей, сприймати їх рівними собі, не бажання давати старт змінам.

Мав інтерв'ю з Вільямом Річем - це американський дослідник українського походження. Він спитав чи є різниця між Львовом та Донецьком після Євромайдану.

Я відповів, що є одна спільна негативна риса. Донеччани та львів'яни та решта мешканців міст, містечок та сіл погоджуються миритися з маленьким злом задля власного комфорту. Я маю на увазі сірі схеми та тих людей, яких заведено вважати корупціонерами.

Ми, звісно, можемо шляхом протестів міняти владу у Києві, але залишаємо на місцях представників корупційних кланів та мафію. І коли настає час люструвати якогось чиновника, то "очі ховають" як у Львові, так і на Донеччині. Повстає питання "як люструвати людину, з якою дітей в один садочок водимо?". Чи ось "як сказати кумові, що негідник, бо пішов у проросійську партію ОПЗЖ"? А при цьому кум скаже, що так легше отримати підряд та прокласти в селі дорогу або встановити дитячий майданчик.

І я скажу, що змінити такий сонний уклад українських містечок та сіл дуже важко. Пасивність багатьох громад дозволяє місцевій невеликій кількості мафії панувати над цими людьми, деформувати їх світогляд.

На виборах був свідком ситуації, що люди обирали популістів, бо вони, на їх думку, озвучують певну "позицію".

Окрім цього в негативному, упередженому ставленні до переселенців можна подякувати медіа. Багато журналістів свідомо формують думку про переселенців як ненависників України, що намагаються вибити з держави гроші та приїхали псувати життя.

Навіть наші законодавчі ініціативи з боротьби з колабораціонізмом, окремі журналісти та правозахисники намагалися презентувати як "прояв ПТСР". Тобто проєкти, які мають налагодити роботу судової системи – це не бажання допомогти державі створити нарешті адекватний механізм відповідальності за вчинені дії, а посттравматичний стресовий розлад. Мовляв - це бажання помсти. Це, звісно, демотивує, викликає зневіру, але думаю, ми станемо сильнішими. Ми маємо певний професійний досвід, який може бути корисний. Питання в тому, що ми маємо знайти якомога більше союзників.

Я категорично проти того, щоб переселенці закривалися на власних питаннях. Маємо впливати на те, в який спосіб ведеться розбудова громади. Маємо усвідомити, що російська агресія точиться не проти окремих людей, а проти всього народу. Кожного окремого українця. Не зможемо консолідуватися – зникнемо як нація.

Маємо змиритися, що деякі люди не змінять до нас відношення. При наявності великих конфліктів – ми маємо сідати за стіл переговорів.

На жаль бачимо, що люди схильні вважати, що переселенці несуть шкоду – що пов'язані із криміналітетом, що не можуть вивчити мову та все інше. Медіа в цьому випадку виконала негативну роль та сформувала отаку суспільну думку. Я свого часу витратив чимало часу для моніторингу ЗМІ – багато ресурсів формують думку, що переселенці боягузи тому уникають служби в армії, що вони нероби, не здатні витримати тиск обставин та вимагають для себе вишуканих умов.

Правдою виявилося лише те, що умови були не прості. Багато підприємців допомогли людям поселитися, але зазнали збитків, які держава не компенсувала їм.

Треба бачити ліс за деревами. Завдяки війні Україна повернулась до питання ідентичностей. І наша ідентичність за замовчанням передбачає, що людина має поважати наш народ, мову, історію культуру і традиції. Якщо якійсь людині так жити не комфортно, то вона має обрати собі іншу державу для проживання та розвитку. Це є наріжним стрижнем, що має існувати в усій нашій країні.

Друге – тільки через війну я побачив, що російський культурний расизм тепер викликає більшу огиду.

Але при цьому треба прийняти той факт, що старше покоління не зміниться, тому маємо працювати з молоддю. Запровадити для них цікаве позашкільне навчання, залучати їх до українського дискурсу.

Дивлячись на соцопитування, що проводять серед переселенців – 75% людей залишаться на місцях. Деякі з них вже віддали дітей у школи, хтось зробив кар'єру. До того не труба забувати, що частка людей продала своє майно, а в когось житло зруйнували російські війська. Багато хто вже готується зустрічати старість і залишаться, бо всі їх друзі роз'їхалися.

Ми усвідомили, що війна забрала в нас не тільки матеріальний добробут, але й наш звичайний триб життя, наші знайомства, друзів. Повертатися в будинок, в якому ти не знаєш жодної людини – це додаткова психологічна травма, якої собі ніхто завдавати не хоче. Однак деякі повернуться до своєї землі та будуть відновлювати ці території.

Окрім цього суспільно-політичне життя на тих територіях протягом декількох років буде неможливим. Мають пройти процеси люстрації, покарання колаборантів, розбудови, встановлення ефективної державної влади. Поки це життя стане в нормальне річище і його можна буде порівняти із тим рівнем, яким ми живемо наразі, потрібен час. Але з часом все владнають, побудують і міста будуть заселені вже новими людьми з новими принципами