Бої за Іловайськ. Московські танкісти кинули автомати і кричали: "Дяденька, не стріляйте"

5

Для мене війна розпочалася із захопленням московитами Криму. Я зразу побіг до військкомата, проте мені сказали: "Чекайте". Так кілька разів мене "футболили". Почав телефонувати до різних батальйонів і єдиний, хто відізвався, – це "Донбас". Це був початок травня. І я, молодий київський хлопець, просто хотів воювати за свою країну, – пригадує Сашко з позивним "Пиля".

Я думав, що все буде, як у фільмі. Нас навчатимуть, дадуть зброю та ми до кінця літа швидко проженемо окупантів. Але, якщо чесно, спочатку було розчарування. Батальйоном це важко було назвати - там перебувало кілька десятків чоловіків. Зброї майже не було. А в мене був тільки ніж, подарований другом.

Але з часом усе владналося, і ми почали свої воєнні будні. Першим таким серйозним випробуванням для нас був бій під Карлівкою. Хоча в ньому я участі не брав. У мене та кількох побратимів було інше завдання. Тому, коли повернулися на базу, нам розказали про важкі втрати під цим містечком.

Мозок відмовлявся у це вірити. Я не міг зрозуміти, що відбувається. І в будь-який момент можу загинути.

Нам дали команду висуватися, ми зібралися і поїхали. Я нічого не знав і не чув про Іловайськ. Якби не війна, тоді б точно ніколи тут не був. Ми переночували в якомусь селі та продовжували наступ далі.

Але перші події, які відбулися потім, нас привели до тями. Відірвало руку "Сенсею", убило "Самольота", "Монгола" та "Немо". У першому заході до міста ми реально отримали по зубах. Це ще добре, що все обійшлося такими мінімальними втратами. Хоча смерть друзів не вимірюється у мінімальній чи максимальній величинах. "Самольот" був із мого взводу, ми спілкувалися, дружили. Мені здавалося, що він живий, просто десь виконує бойове завдання. Тим паче, ми не бачили його тіла, окупанти забрали.

Близько тижня нам дали відпочити. І десь числа 17-18 серпня окрема група бійців виїхала під Іловайськ, щоб розчистити плацдарм для приходу основних сил. Виконавши завдання, наступного дня ми уже зустрічали батальйон "Донбас" в Іловайську. Мене здивувало, що до міста зайшли навіть кухарі та завідуючі складів. Тобто туди тягнули всіх.

Так. Ми заходили, як переможці, вільно, з чорним гумором. До міста першими заїхали два пікапа. Хлопці на швидкості туди залетіли і повернулися. Терористи, які перебували в школі, побачили нашу наглість і втекли. Розвідники повернувшись, сказали, що там легенько стріляють. Але можна заїжджати.

Весь особовий склад сів на БМП-2 і почав просуватися вперед. У школі, як я уже говорив, нікого не було. Тільки місцеве населення, яке тремтіло від однієї думки, що приїхали "бандерівці" і "карателі". Ми їх заспокоювали, намагалися пояснити, що сюди повернулася українська влада. Проте люди настільки були задурманені московською пропагандою, що навіть не вилазили із підвалу.

19 серпня наказали "зачистити" весь Іловайськ. Ми провели розвідку боєм і почали просуватися до моста. Бій уже тривав чималий. Саме тоді поранило Семенченка (тоді командир "Донбасу". - Gazeta.ua). По нас працювали гранатомети, міномети. Ми утримували "Правий сектор", як прилетіла граната і поранило "Семена" і "Тьоску". Ще хтось був третій, не пригадую. Їх швидко повантажили в машину і вивезли.

Нам жорстко поставили задачу – звільнити другу частину Іловайська. Хоча людей було не більше 100 на цьому напрямку. Біжучи пішохідним мостом, по нас уже щільно працювали. Тоді прийшло розуміння, що буде важко. За кілька хвилин у нашому напрямку виїхала "Газелька". У ній знаходилось чоловік із 5, у московській формі. Вони їдуть, махають руками і кричать: "Ми свої, безлеровські"!

Ми їх акуратно витягнули з машини, поки вони приходили до тями, роззброїли. Серед них знаходився один француз, який кричав, що є журналістом. Я його особисто затримував. Мене здивувало, що він у військовій формі, з пістолетом на боці, без знаку - "Преса".

За кілька хвилин знову виїхав "Уазік", в якому знаходилося 5 чоловік. Побачивши нас, вони зупинилися. Коротка пауза. Ми дивимося одне на одного. Один із них потягнувся до кулемета. І кілька десятків українських бійців розрядили свою зброю в цих "дуриків". Перших полонених ми переправили до нашої частини міста. А самі просувалися в напрямку магазину АТБ.

Першою перешкодою був терорист, який вилазив із каналізаційного люка і вів по нас вогонь із гранатомета. Ми почекали, поки він вилізе, і знищили його.

Ідучи до їхнього штабу, почули хльосткий постріл. Окупант відпрацював із СВД і поранив у ногу Сергія Шульца. Тільки почали бігти до нього, щоб витягнути, як дехто з бійців затримав нас. І за кілька секунд його добили. Це звичайна снайперська тактика. Зупинившись біля АТБ, ми не могли далі просуватися. Бій був такий, що навіть гранатами перекидались через плоти. А потім вони підігнали БТР і все стало дуже погано.

Нам не допомагав ніхто. Очікувалося, що батальйон "Азов" зайде з їхнього боку, проте вони відступили після важких втрат.

Нас почали обходити з правого боку. Ми чули їхні крики, бачили, як вони бігають. Тоді вбили нашого "Скіфа", поранили "Зоріка". Останнього ми намагалися вивезти на машині, яку захопили з французом. Але водію куля прилетіла прямо в щелепу. Хтось із бійців заскочив і встиг вивезти тіла.

Почався хаотичний відступ. Два бійці взагалі пропали – це "Бішут" і "Нікіта". Із ними зараз все гаразд. Проте ця історія надто темна.

Коли повернулися до школу, я тоді вперше не знав, що робити далі. Саме в той момент прийшло розуміння, що війна тут реальна. І серед цих загиблих пацанів можу лежати я. Із такими думками ми заснули. А наступного дня почали думати, як врятувати наших хлопців, тобто Тараса і Євгена. На що нам дехто з командування відповів: "У вас там є кілька десятків чоловіків? Ось самі ідіть і шукайте їх".

До школи почали приїжджати бійці інших батальйонів. Хоча це знову голосно сказано. У "Світязя" було - 30 чоловік, "Миротворець" - 50 осіб. І вони не розуміли, куди попали. Цим бійцям всі говорили, що місто зайняте, просто потрібна "зачистка".

Нас відправили захопити блокпост, який знаходився за переїздом. Але атака захлинулася. Все надто в'яло відбувалося. На той час уже почалися проблеми з водою, їжею. Ми лазили городами, щоб знайти якийсь помідор. Дуже хотілося їсти. Десь перед Днем Незалежності приїхала машина, привезла паливо, консерви. Але їх на всіх не вистачило.

А вже самого 24 серпня московити "привітали" нас із святом. Я такого пекла не бачив ніколи. Вони стільки снарядів по нас закинули, що неможливо передати. Ми сиділи в підвалі та чули, як вони лягали все ближче біля нас. Один із хлопців сказав, що потрібно втікати, інакше всі тут загинемо під завалами. Вийшли на вулицю та, вираховуючи інтервал між розривами 4 секунди, спускалися нею донизу. Ми біжимо, а снаряди лягають за спиною. Падаємо на землю і відчуваємо, як осколки знищують усе над нами.

Прибігли у двір, там один дядько, сидить і курить. Запитуємо його: "Є підвал"? Він відповідає, що є, але там усе зайнято. Присіли біля нього, у нас руки опустилися і просто почали чекати, коли прилетить снаряд. Цей чоловік був надто спокійний. Нам здавалося, що він змирився із смертю.

Десь за 20 хвилин зрозуміли: треба щось робити. Хоча розібратися у цьому хаосі було неможливо. Будинки горять, техніка горить, все вибухає. Почали збирати усіх, хто вижив, і повертатися до школи.

Там збиралися командири підрозділів ЗСУ, добровольців і вирішували: "Що ми тут робимо? Які наші цілі, задачі"? Я дивився в очі командиру підрозділу з позивним "Птур" і бачив у його очах безвихідь. Ми говорили, щоб він взяв на себе відповідальність і вивів людей. Нам почали кричати, що ми боягузи, хочемо тікати. Хоча це треба було робити уже давно. Адже нас обстрілювали, як у тирі, а ми нічого не робили.

Група людей, у тому числі й я, виїхали у напрямку міста Курахово на свою базу. Щоб взяти приціли, прилади нічного бачення і тому подібне. Ми хотіли все-таки штурмувати їхній штаб, у надії, що там наші полонені чи поранені. Але, не знаючи всіх обставин, доїхали тільки до Многопілля. На місці побачили, як наші армійці розвертають пушки, танки в інший бік. Виявилося, що московські окупанти зайшли нам у тил.

У селищі перебував генерал Хомчак, ми запропонували йому свої послуги. І він сказав: "Залишайтеся, ви нам потрібні. Тут кожна людина на рахунку". Тому наша група, кількістю до двадцяти людей, залишилася разом з усіма. Хоча там ще було невеличке "вікно", через яке можна було вирватися з пекла.

28 серпня ввечері прозвучала команда, щоб зібрати зброю, речі. Наступного ранку виходимо. Коли почала формуватися колона, з боку найманців приїхав автомобіль "Волга" і вони провели переговори з командуванням. Мовляв, одна колона іде таким шляхом, друга - іншим.

У нашому мікроавтобусі пробилося колесо і ми почали шукати інші автомобілі, щоб вибиратися з Многопілля. Я з побратимом "Йожиком" хотіли їхати у пожежному автомобілі, але щось там не вийшло. Мені знайшлося місце у вантажному "ЗІЛу". Тільки виїхали, як окупанти почали нас крити мінометом. Прозвучала команда вилізти із машин і приготуватися до бою. Проте за хвилину всі знову сиділи в автомобілях і рухалися вперед. Я ж не встиг за своїми хлопцями. Біжу за ними, кричу, але вони мене не чують. Я стою, дивлюся, як їде колона, і ніхто не зупиняється. Повз проїжджали снайпера. Один із них – Жора, зупинився, простягнув руку і затягнув мене до салону. Тоді було відчуття, що ми їдемо додому. Все – "зелений коридор", жахіття закінчилося.

Десь метрів за 800 у вантажівку, якою їхав, спочатку, прилетіла протитанкова ракета. Тоді загинуло дуже багато хлопців. У цій машині був побратим – Максим Звінцов. Він вилетів від поштовху вибуховою хвилею. Проте залишився живий. Ми з ним й досі дружимо.

Московські виродки викотили танки, ПТУРи, пушки і почали розстріл колони. Ми проривалися з боєм вперед і зупинилися під Красносельським. Там посеред дороги стояла ЗУшка, яка розстрілювала всю колону вщент.

Це був справжній, що не є котел. Паніка, поранені кричать, вбиті лежать всюди. Машини горять, хтось намагається бігти кудись. Кремлівські окупанти бігають, ми по них стріляємо впритул, вони по нам. Це повний...

Ми навіть чотирьох у полон взяли. Вони покидали автомати і кричали "Дяденька, не стріляйте"! Їм було по 18 -19 років, строковики московської армії. Мені уже було 24, я відчував себе старожилом.

Так, я їх охороняв, щоб наші бійці не розірвали цих покидьків. А у них було величезне бажання. Найбільше я спілкувався з Євгеном, молодим танкістом. У них там стояв вкопаний танк, до якого вони не встигли добігти. Наші бійці захопили його, але не змогли завести машину.

Після цієї бійні з боку терористів виїхав танк із білою ганчіркою на башті. Вони зажадали переговорів. Із нашого боку теж вийшла людина і почалася розмова. Вони говорили, мовляв: "Хлопці, ми не хочемо воювати. Ми братські народи, ми не зрозуміли одне одного. Давайте, ми зберемо поранених. І так далі"!

Тобто у нас були полонені московити, реальні солдати їхньої армії, а не шахтарі чи наркомани. Тому вони вели такі переговори.

У той час я розмовляв з цими танкістами. Запитав, що ви тут робите? Вони спочатку говорили, що приїхали на навчання, тому не знали, що попали в Україну. Потім розмова пішла по іншому. Вони розказали, що з їхньої роти вижили тільки 16 людей. Я знову запитав їх, чому стріляли по нас? Адже все таки – "зелений коридор". Їхня відповідь мене збентежила: "Який коридор, ми на вас тут уже 4 дні чекаємо"!

Найцікавіше у цій історії було те, що десь за 2 роки я знайшов цього Женю в соціальній мережі "Контакте". Мені дуже хотілося з ним поговорити. Я написав йому: "Женя, давай вияснимо стосунки. Тим паче, що ми без автоматів". Він відповів: "Звичайно. Без питань". Як виявилося, він звільнився з армії уже. Живе своїм життям. А потім цей виродок розказав всю правду.

"У мене був величезний кредит у банку, дружина, дитина. Нам сказали, якщо ми поїдемо воювати в Україну, дуже добре заплатять". Тобто він свідомо їхав вбивати нас, щоб годувати свою родину. І його не гризли жодні докори сумління. Тільки було одне "але".

Вони не думали, що ми чинитимемо опір. Їм казали: "Постріляємо "укропів", накосимо бабла і додому". А тут "укропи" дали кацапам добряче по зубах. Після цієї розмови пропав із мережі.

Ні. Нам вдалося пережити її більш-менш нормально. Вони забрали частину поранених. Дехто з побратимів із ЗСУ здався у полон. А зранку уже не було прохань, вони поставили ультиматум. Або ми здаємося, або нашим пораненим – кінець. Тим паче, що ми в потрійному кільці.

Можна було виходити вночі та прориватися. Проте що робити з пораненими? Їх було дуже багато, вони помирали у нас на очах. Я сидів на сирій землі та знову не знав, що робити. Було страшно від того, що попаду в полон. Зараз важко передати ці емоції.

Тому в один момент усі почали знищувати свою зброю, розбивати об каміння пістолети і так далі. Хоча до останнього моменту, куди ми не телефонували, нам говорили, що підмога іде. Обіцяли, що все буде добре. Проте нас кинули.

Після цього не одноразово задумувався над цим питанням. І тепер розумію, що під Іловайськом просто намагалися знищити найактивніших. Вони становили загрозу для всіх. Там взагалі не йшла мова про те, що ми маємо жити.

Московські найманці розстрілювали, в першу чергу, машини швидкої допомоги. Які були з червоними хрестами на кузові та перевозили поранених. Вони просто цинічно на моїх очах вбивали українських воїнів.

Бійців ЗСУ ці виродки відпустили. А про нас вони сказали: "У цих своя, окрема програма". Коли нас із Донецька приїхали забирати, один із них сказав: "Моліться, "укропи", вами палитимуть печі". Перебуваючи в машині, я думав, тільки щоб не катували. Хай просто стріляють у голову і все.

Уже в Донецьку нас водили на допити. Притому, не годували. Не давали навіть води і сигарет. Тільки через день принесли суп із соляркою. Ти його пробуєш, а він вилазить із рота. Ти його заштовхуєш, а він просто не йде в горлянку.

Нас допитували ФСБшники, було видно за манерою і московському акценту. Після кількох хвилин розмови один із них повернув до мене екран монітора, де була вся інформація на мене. Окупанти мали всі наші інформаційні бази. Тобто вони перевіряли, чи не обманюю їх. А брехати там не було сенсу. Мені пропонували, щоб я перейшов на їхній бік, підписав листа про співпрацю.

На жаль, серед моїх побратимів були такі, які згодилися на це ганебне діло. Тільки я не називатиму їхні прізвища. Були й такі, які співпрацювали з ними в полоні. Говорили, кого бити, а кого милувати. Зараз вони живуть собі спокійно в Україні та не каються. Шкода, що Служба безпеки України свідомо не реагувала на ці випадки.

Допити, моральні знущання. Годували якоюсь кашею з каміннями і шматочком хліба, щоб просто ми не здохли. У туалет виводили на вулицю. Митися не давали. Тільки за місяць нас завели в якусь ванну. Вода в ній така була крижана, що я тільки руки й обличчя помив.

Коли вперше вийшов на вулицю, знепритомнів від напливу свіжого повітря. Прокинувся від того, що біля мене лікар і терористи.

Десь за півтора місяця нас розділили. Частину залишили в Донецьку – це були "найнебезпечні" бійці, які можуть втекти, як вони вважали. Інших відправили до Іловайська, щоб відбудовувати місто. Я був у другій групі.

Першого дня нас закрили у гаражі. Було дуже холодно. Думав, що ми там помремо. А потім перевели в інше місце. Ми почали виходити на роботи. Розбирати завали, збирати снаряди, які не розірвалися. Місцеве населення приходило до нас і проклинало. Проте коли поблизу не було терористів, вони давали теплі речі. Говорили: "Рідні наші, ми на вас так довго чекали". Тобто люди вірили в Україну.

Я з хлопцями попав в одну сім'ю, якій ремонтували дах на хаті. Вони нас добре годували, допомагали. Після роботи нас привозили в комендатуру. І охоронець Андрій відводив усіх на ночівлю.

Цей Андрій насправді був хороший дядько. Він нікого не вбивав, не стріляв. Розумів, що Московія - окупант. Просто не мав куди виїхати з Іловайська, тому влаштувався на "роботу". Дивився за полоненими. При ньому ми вільно почувалися, могли навіть чаю попити. Як нормальні люди.

Саме московитів ми майже не бачили. Їх на той час ховали від усіх. Вони приїжджали з позицій уночі по боєприпаси. Їх охороняли, не давали цивільному населенню туди підходити. А місцеві найманці – це були закінчені виродки. Наркомани, бандити, вони справді йшли у їхні банди, щоб вбивати, ґвалтувати, красти. Це моральні виродки.

Нам розказували місцеві жителі, що на початку 2014 року, коли в Іловайськ зайшли кадировці, "козачки" та інша наволоч, вони ґвалтували дівчат, жінок. За найменшу провину іловайських чоловіків катували і пороли.

Із часом за певну суму наші охоронці дозволили телефонувати додому. Рідні говорили, що скоро всіх звільнять. Десь у грудні до нас почали ставитися по-іншому. Дали телевізор, лишень один наглядач був біля нас.

І перед Новим Роком відбувся обмін. Коли я побачив український блокпост, синьо-жовті прапори, то просто сльози покотилися. Ми наших хлопців обнімаємо, а вони не розуміють, що відбувається. Емоції були невимовні. Я зрозумів, що нарешті дома. Я – громадянин своєї країни.

Там досі є наші артилеристи. Уже 5 років вони в полоні. Я досі не розумію, як політична еліта Україна спить спокійно, їсть. Кращі сини України в неволі.

І знайте – жителі Іловайська, принаймні, більшість із них, реально чекають, щоб їх визволили.