![Каска, рюкзак, плитоноска і берці - складені біля ліжка](https://static.gazeta.ua/img2/cache/gallery/1154/1154935_1_w_570.jpg?v=0)
![Бліндаж, де чекають на поранених](https://static.gazeta.ua/img2/cache/gallery/1154/1154935_2_a_135_100.jpg?v=0)
![Тут можна полежати, випити кави, поїсти](https://static.gazeta.ua/img2/cache/gallery/1154/1154935_3_a_135_100.jpg?v=0)
![Каска когось з бійців лежить на колоді - її власник курить поруч](https://static.gazeta.ua/img2/cache/gallery/1154/1154935_4_a_135_100.jpg?v=0)
![Тут багато піску і влітку дуже спекотно](https://static.gazeta.ua/img2/cache/gallery/1154/1154935_5_a_135_100.jpg?v=0)
Повномасштабна війна триває вже півтора роки. Кожного дня хтось працює в окопі, отримує уламки в тіло та контузії. Їх витягують наші медики. У війни немає вихідних. Немає погоди, за якої залишаєшся вдома, бо спекотно. До місця роботи не довезе метро. Немає слова "я не поїду". Але є значно більше.
У тексті зібрані кілька днів роботи та відпочинку. Загалом ротація тривала два тижні. Ми працювали на півночі Донеччини.
Кілька днів з моєї роботи як бойового медика "Госпітальєрів" – у цьому щоденнику.
ТОЧКА ЧЕРГУВАННЯ
Дороги Донбасу – це одна з найбільш улюблених тем військових. Визначна пам'ятка, головна прикраса і розвага. Є місця, де дороги покраще і навіть гарно зроблені. На деяких ділянках щось ремонтують – те, що розбите важкою технікою. Але ближче до фронту і лісу – самісінькі атракціони. Їдемо повз військові машини, час від часу – трапляються цивільні на велосипедах. Хтось тут досі продовжує жити.
Звістку про поранених треба чекати на точці у лісі. Там чергують кілька бригад. Ми – разом з ними. В одному з бліндажів відпочивають військові, частина яких працює трохи далі, ближче до фронту. Навколо – високі сосни і пісок. Спекотне літо – сонце нагріває все навколо. Прохолоди, попри те що ти "на природі", тут не відчуваєш. Десь трохи далі працює артилерія.
– Фосфор – це ніби красиві салюти, що зависли у часі, – розповідає "Стікс". Вона – медик-доброволець. – І ми такі: "Це не зажигательние". Нічого хорошого, корочє.
Дівчина згадує про те, що довелося вже винести на цій війні. Обстріли, поранені, евакуації. І ось знову – літо, Донбас, війна.
Над виходом з бліндажа хтось залишив напис: "Мамо, я більше не Будда"
Йдемо перевірити бліндаж та окопи, які у разі чого стануть нашим прихистком. Два ліжка, саморобна поличка-стіл, поличка-кухня – там кава, чай, тушонка. Над виходом з бліндажа хтось залишив напис: "Мамо, я більше не Будда". Над "столиком" – хтось у разі якщо не побачимося, маркером бажає доброго ранку, дня чи вечора.
![Тут можна полежати, випити кави, поїсти](https://static.gazeta.ua/img2/cache/gallery/1154/1154935_3_w_590.jpg?v=0)
Всюди – пісок. Бігають миші. Все це нагадує Арракіс – вигадану пустельну планету з франшизи "Дюна" письменника Френка Герберта. У книзі головний персонаж Пол отримав "позивний" Муад'Діб. У перекладі з місцевої мови планети - це значить пустельна миша, що навчилася жити у жорстоких умовах місцевості. Всі хто тут працює – це ті самі миші. І самі миші – теж ті самі. Водій кейсу (автомобіль евакуації, який працює на нулі. – Gazeta.ua) "Тім" якось згодом розповів, що спостерігав сцену як одна з таких мишей повзе по даху їхнього бліндажа. Вибух. Миша падає і біжить далі по землі. Життя – така штука, що знайде вихід всюди.
ДЛЯ ЩАСТЯ ТУТ ТРЕБА НЕ ТАК БАГАТО
У нас виклик. Їдемо забирати пораненого на іншу точку, де нам його передадуть. Поки машина їде, набираємо препарати у шприці. Одягаю рукавички. Чоловік, 30 років, має поранення обох стоп. У дорозі робимо все, що треба – ставимо венозний катетер, даємо препарати, міряємо тиск і сатурацію, перевіряємо, чи немає відкритої кровотечі. Машину трясе, разом з тими, хто всередині. Йому доведеться потерпіти незручності транспортування. Але він це і так знає.
Після того, як віддаємо його на стабік, – знову у ліс. Там все ще ті ж сосни і ті ж миші. Один з військових готує смажену картоплю з яєчнею. Відмовитися варіанту немає. За обідом говоримо про життя. Хлопець не має батьків, нещодавно був вдома і йому там некомфортно. Каже, що тут цікавіше.
Жирна смажена їжа на спеці дає свій результат – коли обливання водою не спрацьовує, приймаю рішення випити "Атоксіл". Гидотна штука, але шлунку стає краще майже одразу.
Наші виходи "Граду". Мозок це розуміє. А тілу – страшно
Гучний різкий звук зовсім поруч, ніби щось шурхотить. Три таких підряд. Падаю на землю. Це - наші виходи "Граду". Мозок це розуміє. А тілу – страшно. Тіло хоче ближче до поверхні, до піску.
Після чергування їдемо до місця, яке стало домом на найближчі тижні. Дорога назад вже заколисує. У машині вже трохи відпочиваєш, бо зрештою віддаляєшся від небезпеки та гучних звуків. Там – вечеря і гарячий душ. А це вже неабияка радість. Дійсно, для щастя тут треба не так багато.
– Феєрверки сьогодні. Свято якесь?, – жартівливо питаю колегу Микиту про вибухи трохи далі у лісі.
– День п*дора, – жартує хлопець. – А так не буває, щоб празнік і без дискотеки.
– Так це ж кожен день тут, – продовжую.
– Ось кожен день тут і "дискотека", – каже Микита.
![Взуття когось з бійців у будинку](https://static.gazeta.ua/img2/cache/gallery/1154/1154935_7_w_590.jpg?v=0)
Так і є. "Дискотека" кожного дня. Щоденний "фестиваль". Шкода лише, що такою ціною. Залишається лише поїсти і спати. Виходи "Градів" – хороша колискова, коли знаєш, що поруч цих звуків поки що не буде. І тобі не доведеться їсти пісок, коли падаєш, – він, зрештою, не смачний.
ПОГАНІ ДОРОГИ
Зранку перед виїздом встигаєш перехопити бутерброд. Знову та ж дорога, знову той же бліндаж. Хлопці, що тут живуть, заварюють повну чашку кави. Вона страшенно несмачна і гаряча. Всюди літають оси – перед нашим приїздом у них забрали печиво і тепер вони трохи злі. Вихід нашої арти. Я вже не розливаю каву на себе в цей час, але все одно хочеться опуститися нижче. Кожен наш вихід – можливий вихід з іншого боку.
– Доброго ранку, – каже на цей звук один з військових.
Говоримо про те, що страх тут – це нормально.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Боєць плаче годину: "Пацанов жалко" – як медики рятують поранених на одній з найгарячіших ділянок фронту
– Краще не звикати до вибухів, – каже боєць. – Бо почнеш думати, що з цього близько, що ні. А це небезпечно. Тут нещодавно від прильоту недалеко загинула людина. Тому краще падати на землю.
Але і вдома немає спокою, розповідають хлопці. Точніше там спокійно, не чутно вибухів, через що чекаєш небезпеки.
![Каска когось з бійців лежить на колоді - її власник курить поруч](https://static.gazeta.ua/img2/cache/gallery/1154/1154935_4_w_590.jpg?v=0)
– Ти думаєш зараз, що ось повернешся, будуть тобі чисті простині. Жодних спальників, – розповідає інший військовий. – А потім ти за дві години сну підриваєшся з ліжка. Не розумієш, де ти. Йдеш курити. І знову лягаєш.
Ніколи не хочеш, щоб поради про реакцію на виходи і приходи стали у нагоді. Поки сидимо недалеко від машини, повітря розрізає дзвінкий металевий свист. Його завжди відрізниш від інших. Прильот – за сотню метрів від нас. Але всі встигають у бліндаж.
Коли ми спимо – значить немає поранених
Сидимо в бліндажі, поки працює ворожа артилерія. На "вогник" один раз залітає літак. Але працює далеко. Поки не можна виходити на поверхню – залишається лише спробувати поспати. Це добре, постійно наголошують всі, з ким доводиться спілкуватися. "Коли спимо – значить немає поранених".
Коли не вдається поспати через виходи і прильоти, сідаю грати в карти з собліндажниками. Граємо у "Дурака". Розмови та розваги трохи відволікають мозок від думок про небезпеку. Хоча повністю про неї неможливо забути.
Актор та співак з позивним "Опера", який зараз тут з нами, каже: "Страх – це просто реакція нервової системи. Ти вже тут. А якщо ти тут, то точно не сцикло. Просто мозку треба звикнути до звуків". Смішно, але з часом дійсно приходить "дивне знання розрізняти виходи гармат".
Чуєш чужі виходи, чуєш, де прильоти. Чуєш наші. Під вечір виповзає миша. Бігає по землі, роздивляється територію її великого будиночку – нашого бліндажу. Знову тікає кудись. Ще одна миша повзає по стелі – туди-сюди. Інші дві миші б'ються на імпровізований кухні. Досі літають оси. А під вечір – ще й комарі доєднуються. Усе навколо хоче тебе вкусити або вбити.
Зранку прокидаєшся – а ти весь у піску. Бо він від кожного вибуху падає на тебе
Їдемо назад. Мені незручно сидіти в машині. Перевіряю задню кишеню – там повно піску. В іншій теж. Це і правда "лінія відлучення, лінія болю. Лінія, що тягнеться весь час за тобою". Безкінечний Арракіс. Кейс, який чергує довше і спить на позиції, каже, що зранку прокидаєшся – а ти весь у піску. Від кожного вибуху падає на тебе.
По радіо ведуча розповідає щось про китайсько-російські відносини. У світі відбуваються якісь ще новини, про які оголошує радіо. "Стікс" переключає канал – хочеться просто слухати музику, а не чути міжнародні стурбованості. Повз нас, у той бік, звідки ми повертаємося, їде "Град".
"ВОЙНА ДЛЯ НИХ ЗАКОНЧИЛАСЬ"
– Приїхали на позицію, машина стала, – розповідає "Борода", який тільки повернувся з чергування. – Несли пораненого на ношах, як справжні медики, по окопах.
– Оце у вас розваги, звісно, – кажу йому.
– Не хочу я більше таких розваг. При моїх-то годах, – відповідає чоловік.
![Каска, рюкзак, плитоноска і берці - складені біля ліжка](https://static.gazeta.ua/img2/cache/gallery/1154/1154935_1_w_590.jpg?v=0)
Ми відпочиваємо вже другий день. Наша черга – завтра. Уточнюю, коли наш кейс їде на позицію. Артем жартівливо питає, чи я хочу, щоб вони швидше поїхали ближче до фронту. Ні, Артеме, я хочу, щоб ти спокійно конструював літаки, щоб серпень проводив на яхті десь в морі далеко звідси. Хочу, щоб Таня лікувала тварин, збирала дітей до школи та думала, де повісити гамак на дачі. Щоб наш 19-річний Микита з "кейсу" навчався і робив купу дурниць, як всі ми свого часу. Щоб Настя не копала окоп біля будинку, щоб було спокійніше. І ще багато "щоб" – для кожного, кого доводиться тут зустрічати. А щоб ви їхали туди, де пару кілометрів до росіян – не хочу. Не хочу, щоб ці "пару кілометрів" пролягали на шляху до нашого дому.
Але є так, як є. І тому ви їдете туди, куди треба. І ми поїдемо туди, куди маємо. І всі, кому хоч трохи не наплювати, їдуть. Або збирають, плетуть, купують, шукають, везуть. Шкода лише, що нас таких знову стає менше. І справа не лише у фізичному перебуванні на цій землі.
По телевізору показують нові шоу з танцями та кулінарні битви
– Война для них закончилась, а то, что ми тут єб*шим – им уже все равно, – каже "Князь", коли ми обговорюємо життя в тилу. Але додає, що всім рано чи пізно доведеться з нею знову зіткнутися. І ніхто нікуди від війни не втече.
– Бісить, що по телевізору показують нові шоу з танцями та кулінарні битви, – каже "Вет". Вона – з команди кейсу. – Це болюча тема. У людей проблеми іншого масштабу. Ти місяць на Лимані – тобі щодня привозять таких понівечених бійців, що дивитися важко. А в Київ приїжджаєш – там все нормально, все хорошо. Війна десь у сусідньому вимірі. Тобі людина годину розповідає, що в неї не так блищить собака. Раніше була пухнастіша. Ти пояснюєш, що все нормально. А її господар ще здав 150 аналізівв, які нікому не треба. Це для мене важко тепер. А скільки тут треба для щастя? Півтори години тиші.
Коментарі