"Почекайте, давайте спочатку. Нуль дев'яносто шість... - каже Олександр Вівчарик, переможець конкурсу "Новела по-українськи" другому переможцеві - Валерію Пузіку. Пояснює: "Хочемо обмінятися телефонами, щоб обговорити наші твори".
1 жовтня відбулося підбиття підсумків конкурсу від журналу "Країна" в книгарні "Смолоскип" у Києві. Два тексти цьогоріч розділили перемогу на конкурсі "Новела по-українськи". Це "Інколи горобець рідніший за людину, або Чорні ворони з зірками" Олександра Вівчарика та "Моноліт" Валерія Пузіка. Переможці отримали дипломи у формі обкладинок журналу "Країна" з їхніми фото та 1000 грн. Тема творів – вільна, але мав бути мотив декомунізації.
"Моноліт" Валерія Пузіка пройняв справжністю болю. Посттравматичний синдром, гострота теми, візуальність, текст, хоч і важкий, на одному подиху прочитався. Стиль сучасний, таких текстів не багато було, більшість нагадували шкільні твори. Автори наче досі живуть у ХІХ сторіччі. Відчувалося, що після шкільної програми наче не сильно й читали. У новелі Валерія Пузіка найбільше вразив образ будівництва СТО на кладовищі - могили, які руйнують і заливають бетоном. Так рано чи пізно буде з усіма могилами. Так буде і з радянським минулим," - каже засновниця і організаторка конкурсу "Новела по-українськи" Олена Павлова.
"Моя історія вигадана. Але там є і мій досвід, й те, що я чув. З мого - це тритижневий досвід роботи на підприємстві "Моноліт". Це й лягло в основу новели: роздовбана маршрутка, рутинна робота. Загибель хлопців під уламками будівлі - дійсний факт. Подія сталася на Донбасі у лютому 2015 року. Я замінив тільки позивні. Отак шматок за шматком склалася розповідь. Я пишу давно і багато. В основному про АТО. Та показувати це поки що не збираюся. Бо може виглядати як спекуляція на темі. Зачекаю, їх треба перевірити часом. Про конкурс знав з Майдану, але не знаходив відповідних текстів. Мені навіть дивно, що "Моноліт" виграв. Декомунізації там дуже мало. Твір написаний за дві спроби. Більше години шукав точку входу, тобто з чого почати. Коли взявся вдруге, вийшло швидко, бо знав, чим він завершиться. А за місяць відправив на конкурс, бо хотів поділитися. Я зрозумів одне: писати треба про те, що хвилює. Притягувати теми за вуха, будувати картонні відносини, вигадувати заплутані сюжетні лінії - це неправдиво, а отже, не цікаво", - каже Валерій Пузік.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новела Валерія Пузіка "Моноліт"
"Горобець" Олександра Вівчарика - світла позитивна історія. Він вирізнявся на решті мрачнякових інших. Також незвичне час і місце дії – Інта на півночі Росії, 1960-і. Бо в більшості текстів події відбувалися зараз по українських селах і висвітлювали тему дуже в лоб. Декомунізація для людей – це лише повалення пам'ятників і перейменування вулиць. А ми хотіли прочитати про зміну радянського способу мислення, перевтілення "гомо совєтікус", - продовжує Олена Павлова.
"Ця новела - мій художній дебют. До цього нічого подібного не писав. Підштовхнув син, теж журналіст. Він кілька років пише і планує видати роман. І я подумав: чого ж він пише, а я ні. Написав про декомунізацію по-своєму. Історія про горобчика правдива. Батько його називав Цвіркун. Птаха прожила з нами три місяці. Твір відправив і забув. Про перемогу повідомив колега. Тепер розпирає бажання писати далі. Склав список того, що хотів би написати. Боюсь порахувати, скільки треба жити, щоб це встигнути. Хочу написати роман про життя батьків. Вони опинилися в ув'язненні за членство в ОУН-УПА. Там і познайомилися, одружилися, народився я. Коли ходив до 7-го класу, захотіли повернутися. Їх реабілітували, але на батьківщину не пускали. Так ми опинились у Смілі на Черкащині. Сім'я була україномовна. В місті Інта 40 відсотків населення були ті, хто відсидів. Люди різних національностей, і ставилися один до одного дуже толерантно. Там був той інтернаціоналізм, про який мріяв Радянський Союз, але так і не втілив у реальне життя, "- каже Олександр Вівчарик.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новела Олександра Вівчарика "Інколи горобець рідніший за людину, або Чорні ворони з зірками"
"У 212 новелах, що надійшли на конкурс, було багато спільного: помилки, картонність образів, публіцистичність замість художності, тексти в дусі соцреалізму, засилля ідеології. Найбільше запам'ятала смішний текст, де два куми-приколісти посварилися з сільським головою і розпустили чутки, що він ховає скарб у бюсті Леніна. Доки його не викрали і не розбили. Веселий, але грубо написаний. Також були гарні тексти наших постійних фіналісток Оксани Самари про підводний музей скульптур і Марини Єщенко про колекціонера марок у майбутньому. Шкода, що за них голосували менше, ніж вони того заслуговували. Найоригінальнішою виявилася робота Данила Кутняка "Лікті". Головний герой постійно зустрічався з наркодилером під пам'ятниками комуністичних діячів – лисих і вусатих. Бо хто такі Ленін, Сталін, Дзержинський, хлопчина дуже млисто уявляв. Сподобався такий образ, що від цих "лисих і вусатих" – усі біди в Україні, начебто вони продають наркотики. Оригінальних робіт бракувало. Вражало, як люди однаково мислять. Наприклад, два сюжети постійно повторювалися в різних текстах. Перший – зносять памятник Леніну і найбільше постраждали голуби – не мають тепер куди ходити в туалет. Другий – Ленін помирає і його душу не приймають ні до раю, ні до пекла. І з цим треба щось робити", - підсумовує Олена Павлова.
Нагадаємо, минулі два роки Літературна агенція Discursus видавала твори фіналістів окремими книжками – "Євромайдан. Хроніка в новелах" та "Крим по-українськи. Веселі та сумні історії". Цьогоріч книжки не буде.
2 
4880
Коментарі
1