вівторок, 28 липня 2020 04:45

Україна нагадує хворого в комі - письменник

Автор: facebook.com
  Ця доба визначальна. Народжується громадянське суспільство, яке є запорукою існування України взагалі. Триває війна за те, чи буде ця держава, чи ні — Павло Матюша
Ця доба визначальна. Народжується громадянське суспільство, яке є запорукою існування України взагалі. Триває війна за те, чи буде ця держава, чи ні — Павло Матюша

У чернівецькому "Видавництві ХХІ" вийшов роман Павла Матюші "Кокліко". 2014 рік. Молодий фінансист із європейською освітою збирається виїхати з України. Його кохана в комі після автокатастрофи. Він не хоче чекати її одужання або смерті поруч, отримав пропозицію роботи в Швейцарії. У день відльоту друг дитинства пропонує йому високу посаду в Адміністрації Президента, за сюжетом.

Про книгу поспілкувалися з автором Павлом Матюшею.

З чого почалося створення роману?

‒ Задумав написати літературну історію з кінематографічною картинкою. Про молодого чоловіка, який втратив кохану. Але в уяві продовжує зустрічатися з нею, подорожувати місцями, де вони колись бували.

Далі ідеї на той час це не розвинулось. З 2014-го, з початком війни, зрозумів, що якщо писатиму, то так чи інакше це буде пов'язано з цією темою.

Водночас в Україні прийшла нова влада. Сам я протягом 2005-2011 років працював у Апараті Верховної Ради. Займався за своїм фахом міжпарламентською дипломатією. Нарешті, пазли для мене склалися: це буде історія кохання, але на фоні війни, яка починається. Хотів показати перший рік конфлікту очима людей, які щось вирішують у цій країні. Змалювати байдужість можновладців до таких важливих для держави речей.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 2021 року ми залишимось без багатьох хороших книжок. Їх просто не надрукують - письменниця

І останнє – це політична частина. Там повсюдно присутнє превалювання приватних інтересів над суспільними. Саме тому в романі показую тему війни як вторинну. Не тому, що я її такою вважаю. Оповідь ведеться від першої особи чиновника. Таким чином натякаю, що для певного класу суспільства, незалежно від їхніх заяв, це не основне. Не більш значуще, ніж їхні особисті справи, які знову ж таки вмонтовані в державні.

Чому обрали саме таку назву?

‒ Кокліко французькою означає квітка маку. Вона така сама вразлива і нетривала, як людське життя. Символ миттєвостей, які швидко минають, але залишають у пам'яті яскравий слід. Як і важливі, дорогі люди.

Червоний мак – особливо в англосаксонській традиції – це символ пам'яті полеглих на полях Першої світової, а згодом і жертв усіх збройних конфліктів. Йому вже понад століття. Ввійшов в історію завдяки віршу 1915 року "У полях Фландрії" Джона Мак-Крея про бельгійську землю, в якій залишилися лежати вояки, і на їхніх могилах виріс дикий мак.

Україна – це країна людей з неймовірним креативним мисленням. Але все розбивається об стіни бюрократії, корупції, поганої законодавчої та судової систем

Я вважаю, що питання пам'яті - значуще для України в багатьох контекстах. Зокрема й пам'яті про те, хто ми і звідки. Де ми втратили, і хто був винуватцем того, що ми загубили цвіт нації. Куди йдемо.

Друг головного героя Артур мріє відкрити булочну, яку хоче назвати "Кокліко". Назва пекарні – це такий французький флер. Але ми невідривно відчуваємо, що це, передусім, пам'ять про загиблих. Артур іде на фронт і гине, не реалізувавши мрію.

У пам'ять про друга зробити булочну вирішує головний герой. Так, нарешті, проявляє він свою діяльну позицію. Адже насправді більшу частину роману він є інфантильною особою, яка зосереджена виключно на собі. Більше бере, ніж віддає. Має прекрасну освіту та перспективи, однак не може тим сповна скористатися через відсутність мети. Має мрії, заради яких нічого не робить. На мою думку, така інертність притаманна значній кількості наших співгромадян.

У чому для вас полягає концепція української мрії?

‒ Моє бачення дуже коротко може концентруватися у наступних двох словах – особиста ініціатива. Треба екстремально швидко перейти від формату "мені хтось щось дає", "я потрапляю в умови, де в мене з'являється якийсь потік" до концепту "я щось створюю", "у мене є якась ідея, і я знаходжу способи її реалізації".

Україна – це країна людей з неймовірним креативним мисленням. Але все розбивається об стіни бюрократії, корупції, поганої законодавчої та судової систем. Зрештою це призводить до того, що ініціатива вбивається, а люди емігрують. Я сам був тим, хто виїхав на деякий час. Повернувся на початку 2019-го в не зовсім ту країну, яку я там собі вимріяв. Щоправда, мене не було не так довго. Трошки більше, ніж два з половиною роки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Україна змогла вижити, тепер наше головне завдання - залишитися українцями" - Капранов

Для мене концепція успішної України якраз полягає у приватній ініціативі. І в реальній дії соціальних інституцій. Вони у нас десь працюють на рівні волонтерства, громадських організацій. Але проблема в тому, що на рівні держави це симулякр. Це моя точка зору при тому, що я на цю державну машину колись працював як її маленька частинка.

Ми маємо не забувати, хто ми є, звідки вийшли і які в нас є рани – але дивитися на минуле як спосіб рухатися далі, а не постійно оплакувати. У цьому головний посил роману

Я беру в романі тільки один аспект - оцю булочну - як один із проявів приватної ініціативи. Це не вичерпний перелік, звичайно. Я не вважаю, що економіка має будуватися винятково на секторі громадського харчування, але це й не означає, що маємо розвивати винятково підприємства розміром із коксохімічний завод. Я поєдную якусь невелику ініціативу зі складовою пам'яті. Ми маємо не забувати, хто ми є, звідки вийшли і які в нас є рани – але дивитися на минуле як спосіб рухатися далі, а не постійно оплакувати. У цьому головний посил роману. Мій герой, який на початку є інертним і зацикленим на собі, перемикається в цей формат мислення в пам'ять про свого друга.

Тобто він фактично змінюється під впливом зовнішніх обставин?

‒ Зовнішні обставини – це зрада тих, кого він вважав своїми друзями. Але це також і загибель Артура. Такі смерті не є важливими з точки зору оцих можновладців. Але перед очима особистої драми і негараздів герой приймає рішення, що якщо не може змінити щось велике, то краще розпочинати з малого. Це набагато цінніше й дієвіше, ніж марити великими категоріями, де все одно панують продажництво й корупція. Варто зосередитися на тому, що ти справді можеш покращити в цій країні, й почати із самого себе.

Я про це весь час говорю в романі, хоча й не аж так прямо, а в символічних пластах. Наприклад, кохана головного героя Вероніка, яку збиває автівка - перебуває в комі. Це образ України як такої. Я щиро вважаю, що у нас дуже хвора держава, яку потрібно підняти. А ми – ніби її близькі. Ходимо, носимось, часто її оплакуємо. Маємо Україну у якихось своїх мареннях. Хто у прозахідних, хто у проросійських. Але успішний спосіб вилікувати країну - це прийняти дійсність і робити кроки для того, щоб змінювати своїми діями ситуацію тут і зараз.

Ви кажете, що у героя є риси, яких самі б хотіли позбутися і які притаманні багатьом українцям. Це зокрема інертність, яку ви згадували. Які ще? А також чи має ваш персонаж прототипів чи це збірний образ?

‒ Це збірний образ українця, який нечасто стає головним героєм у сучасній літературі. Забезпечена людина, в якої в житті все чудово. Належить до так званих еліт. Має зв'язки, можливості й усе, що до цього додається. Але це людина, яка за великим рахунком мислить у парадигмі своєї приватної вигоди. Думає про те, який зиск може отримати з тієї чи іншої ситуації, нічого не даючи взамін.

З моєї точки зору, це дуже притаманна риса сучасного українця. Одна активна частина виїхала на заробітки. А інша - стала волонтерами. І є решта, які продовжують ходити на неулюблені роботи, отримувати маленькі зарплати, але в них немає цієї приватної ініціативи. Є й об'єктивні причини. Сама держава сприяє збереженню такого статусу-кво. Але я вважаю це інфантилізмом.

Здатність приймати на себе тягар, але й отримувати відповідні можливості – це і є свобода. Сприйняти все це в сукупності – становить собою дорослішання. Це, зрештою, має призвести і до становлення державності, суверенітету в повноцінному смислі цього слова. Тому що зараз є гравці на міжнародній політичній арені – один особливо – які хотіли би, щоб Україна стала називатися failed state. Держава, що не відбулася. Щоб запобігти такому, самі маємо подорослішати, прийняти всі особливості того, що означає бути незалежною політичною нацією.

Щоб ми могли називатися повноцінно українським народом – повинні це ім'я заслужити, щось для цього зробити

Називаючи героя збірним українцем я не маю на увазі соціальний клас, належність до певної верстви. Йдеться радше про риси характеру і взагалі психологічну зрілість. Притаманний йому інфантилізм спеціально закладений для того, щоб натякнути на цю ж рису в багатьох представників нашого народу.

У головного героя немає імені. Це ще один символ і посил – ми маємо активно здобути собі ім'я. Тому що, якщо запитати в італійця, південноафриканця чи уругвайця, що таке Україна, іншими словами – які її риси, то яка буде відповідь? Хтось згадає Чорнобиль, Кличка або Шевченка. Але майже ніхто не назве нашу музику, живопис, літак "Мрія". А ще й перепитають, а чи це випадково не частина Росії.

Щоб ми могли називатися повноцінно українським народом – повинні це ім'я заслужити, щось для цього зробити.

Ви не називаєте конкретне управління Адміністрації Президента, посаду в якому отримує герой.

‒ Він стає заступником керівника одного з управлінь, яке займається міжнародною діяльністю. Я свідомо відійшов від якихось конкретних фактів, щоб потім не почалося вишукування паралелей із реальними особами чи подіями. Говорю про це ніби дотично. Суть у тому, що за великим рахунком воно й не так важливо, в якому ти там управлінні. Якщо ти заходиш зробити певну дію, то все інше – це просто мішура. Чи ти будеш називатися радником, чи керівником управління – це все лише для відводу очей. Так воно, на жаль, багато де робиться. Я сподіваюся, що з тих часів, коли я працював у цій системі, воно помінялося. Але є в мене щодо цього сумніви.

Що вас найбільше дивувало у вашому оточенні під час роботи в Апараті Верховної Влади?

‒ Те, що люди, які сваряться на мітингах або в сесійній залі – у приватних бесідах і стосунках є дружно налаштованими. Я цього ніяк не міг зрозуміти. Можливо, це нормально – мати конструктивну позицію. Але коли це товариські взаємини, а у випадку публічної площини ледь не ворожнеча – то викликає когнітивний дисонанс. У будь-якому разі я вже давно не беру участь у надто близькому спілкуванні з цими людьми. І не сумую щодо цього.

Для головного героя війна десь на фоні, далеко за кадром. Але більше пов'язані з нею персонажі зовсім іншого соціального класу, далекі від влади. Його друг Артур, який іде на фронт. Подруга Ольга, яка починає займатися волонтерством. Це створює цікавий контраст. Чи можна сказати, що саме такі люді більше претендують на роль героїв нашого часу, а не ті, хто сидять у високих кабінетах?

‒ Я це й хотів показати. Було б гарно, щоб наші можновладці усвідомлювали, що їх вибирають не для того, щоб вони лише під час інавгурації чи якогось урочистого засідання зазначали про пріоритети. І займалися популяризацією себе. Я приблизно розумію, як працює система політичного процесу, де говорити може бути навіть важливіше, ніж власне діяти. Бо робити з одного боку важче, з іншого – про це можуть не дізнатися. А розповідати про себе і легше, і про це точно стане відомо.

У людей, у яких є багато можливостей – і залежностей чимало. Ті, хто має владу й ресурси – далеко не завжди користуються ними в максимально раціональний спосіб для досягнення суспільно важливих цілей

Політики мають розуміти, що є цілий пласт так званих простих людей, які віддають набагато більшу жертву. Волонтери, воїни, які ризикують своїм життям, усі небайдужі. Тому що зрештою це питання того, чим ти жертвуєш. Якщо в тебе є мільйон доларів, і віддаєш тисячу – ти пожертвував тисячну частку. Якщо в тебе є триста гривень, і ти віддав двісті – то пожертвував дві третини.

Це також сигнал для майбутніх поколінь еліт, політиків. Сподіваюся, що ними стануть якраз вихідці з цього діяльного класу людей, які наразі ще не при владі. Зміна політичних класів – дуже складний процес. І як ми бачимо, от що б не робилося в країні – а воно чогось не міняється. Кардинальної зміни, на яку ми всі сподівалися – поки що не відбулося.

Чому у владу приходять здебільшого такі люди, для яких приватні інтереси на першому місці?

‒ Мені здається, що прихід у владу супроводжується певною системою фільтрів. На початках відсікаються надто принципові й незговірливі люди. На наступному етапі – ті, які не готові підставитися. На найвищі щаблі виходять ті, хто влаштовує певні еліти. У яких на порядку денному – мільярдні приватні заробітки. І можливість робити так, як робили до того. Щоб нічого не заважало їхнім інтересам.

Оця система фільтрів залишає надто чесних поза межами. А зговірливі, які йдуть на цю угоду – продовжують свій шлях зростання.

Винятки трапляються – до влади приходять гарні й сумлінні люди. З тою великою різницею, що вони в меншості. І система їх зрештою виштовхує.

Чому ваші герої так багато п'ють, зокрема на робочому місці?

‒ Я вирішив із негативних рис обрати цю й акцентувати на ній. Це таке на фоновому рівні загальне означення віддавання себе якимось вадам, що стають частиною твого життя. Без того, що воно навіть сприймається як проблема. Це вже звичайний modus operandi. Вони це роблять і все. Хоча насправді алкоголь – це лише один із таких недоліків. Наркоманія, азартні ігри – воно все присутнє. У людей, у яких є багато можливостей – і залежностей чимало. Ті, хто має владу й ресурси – далеко не завжди користуються ними в максимально раціональний спосіб для досягнення суспільно важливих цілей.

Завдяки чому можуть відбутися зміни й наближення до Європи?

‒ Я стою на трьох головних засадах. Вважаю, що мають бути сильні культурні підвалини. Культуру важче поміняти, ніж економіку. І саме економіка виростає з культури, а не навпаки.

Друге – це суспільні інституції. Україна є постколоніальною країною, яка тривалий період часу не мала досвіду свого власного державного будівництва і була залежною частиною іншого цілого. І стати самому отим цілим – це є велике завдання, яке стосується не якогось одного лідера, а сумлінної роботи кількох генерацій українців.

І третє – це свободи. Як у поглядах, так і в діяльності. Я вірю в те, що маємо їх розвивати. Для того, щоб досягнути успіху, зокрема по привабливості для інвесторів і мігрантів та для повернення наших заробітчан. Не повинно бути засудження, стигматизації, неправдивих рішень суду, корупції.

Ці три стовпи – культура, суспільні інституції та свободи – є для мене визначальними. Причому між ними всіма є взаємозв'язок. Наприклад, не може бути свобод без інституцій і навпаки.

Чи можна сказати, що ваш роман є спробою проговорити й осмислити найновішу добу нашої історії - після Революції гідності й початку війни на Донбасі? Як би ви охарактеризували цю епоху, якщо вже можна робити якісь висновки про останні роки?

‒ Зараз доба, коли народжується громадянське суспільство, яке є запорукою існування України взагалі. Саме тому, я думаю, від певних зрозумілих і відомих сторін існує такий запеклий супротив, щоб цього не трапилося. Бо тоді Україна – повноцінно станеться.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Відчуття апокаліпсиса Україна переживала двічі - Забужко

Зараз відбуваються не тільки воєнні дії на Донбасі. Набагато більш далекосяжна війна триває на території всієї України, і в ній бере участь кожен із нас. Зрештою це позиція, яку ми займемо. Чи "какая разница", чи відверто є міцна основа, до якої ми хочемо бути дотичними і яку прагнемо розвивати.

Тому ця доба визначальна. Попередньо Україна була закапсульована. З 1991 року і до початку 2010-х. Відтоді почалася справжня боротьба. Війна за те, чи буде ця держава, чи ні. Залежно від результату за 20-30 років наші діти або житимуть у власній державі, або України не буде взагалі. Принаймні як окремого суб'єкта.

Серед своїх літературних впливів ви називаєте авторів втраченого покоління, театр абсурду, Юрія Андруховича.

‒ Романи Гемінґвея, Фіцджеральда й Ремарка сильно вплинули на моє переосмислення подій в Україні. З часів Другої світової війни наша країна не була задіяна напряму у збройних конфліктах на своїй території. І ось у нас це трапилося. Є люди, які це пережили. Для мене це здається одним із тектонічних зсувів для держави і громадян. Тому що оцей запах крові, який просочився і став частиною багатьох життів – він уже промовляє.

Естетичну настанову я черпав у театрі абсурду, де ситуації нагадують мені нашу дійсність. Кажу передусім про Беккета і Йонеско. Їхні п'єси "В очікуванні Годо", "Голомоза співачка", "Носороги" - про те, коли люди одне одного не чують. Коли відбувається якась ірраціональна дія, яка нічим не зумовлена. Коли начебто як немає пам'яті. Тобто хтось когось там чекає, а чому - незрозуміло. Це все легко проєктувати на нашу українську ситуацію.

У нас є вже наше втрачене покоління. Але ж ми бачимо стару Європу, яка завжди на плаву. Маю надію, що й ми все одно рухатимемося вперед - у напрямі побудови процвітаючої держави

Серед українських письменників найбільше на мене вплинув Андрухович. Його перші романи "Рекреації" та "Московіада" – з їхньою фестивальністю і бурлескністю – свого часу стали для мене одкровенням. Показали, якою ще може бути наша література. З усією повагою до Гончара і Загребельного. Потенціал - потужний, не вичерпаний, а може, й невичерпний із тим, щоб додати гри. Зі сприйняттями, часовими пластами, точкою зору, змішуванням подієвості.

Це зрештою нагадує наше життя. І в плані ірраціональності, і цієї ігрової складової, і десь відчуття втрати. Я сподіваюся, що в нашому випадку вона буде не остаточна. Так, у нас є вже наше втрачене покоління. Але ж ми бачимо стару Європу, яка завжди на плаву. Маю надію, що й ми все одно рухатимемося вперед - у напрямі побудови процвітаючої держави. Попри тяжкі втрати, покоління, які мають непозбувні шрами, та поки що незмінно ганебні ідеали наших очільників.

Автор: facebook.com
  Я щиро вважаю, що у нас дуже хвора держава, яку потрібно підняти. Успішний спосіб вилікувати країну - це прийняти дійсність і робити кроки для того, щоб змінювати своїми діями ситуацію тут і зараз — Павло Матюша
Я щиро вважаю, що у нас дуже хвора держава, яку потрібно підняти. Успішний спосіб вилікувати країну - це прийняти дійсність і робити кроки для того, щоб змінювати своїми діями ситуацію тут і зараз — Павло Матюша

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Донецьк переживає трагедію. Відродиться, але буде зовсім інакшим - письменник

Павло Матюша – поет, прозаїк, перекладач і фінансист. Кандидат філологічних наук. Має ступінь МВА із бізнес-стратегії. Володіє 6 мовами.

Народився 1983 року в місті Рівне. 2005-го з відзнакою закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю "військовий переклад". 2008-го захистив кандидатську дисертацію з перекладознавства, в якій розробив поняття військових ергонімів.

Упродовж шести років працював в Апараті Верховної Ради України, займався питаннями міжпарламентської дипломатії та прав людини. Має дипломатичний ранг.

2016-го переїхав до Франції, де отримав ступінь МВА в бізнес-школі HEC Paris зі спеціалізацією у стратегії та соціальному бізнесі. Після того деякий час працював у консалтингу в Парижі. На початку 2019 року повернувся мешкати до Києва, де займається фінансовими та стратегічними проєктами в міжнародній компанії.

Один з чотирьох перекладачів "Антології молодої поезії США", яка вийшла друком у видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" 2016-го. Лауреат літературного конкурсу "Смолоскип" 2018-го і 2019-го. Автор книги казок "Вієчка" 2018 року та поетичної збірки "Париж. Сплін" 2019-го. "Кокліко" - дебютний роман письменника.

Зараз ви читаєте новину «Україна нагадує хворого в комі - письменник». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі