В український прокат виходить картина "Я працюю на цвинтарі", режисера Олексія Тараненка. Сценарій базується на книзі оповідань Павла (Паштета) Белянського, який зараз воює в лавах ЗСУ. Створив їх, коли мав у Києві фірму, що виготовляла пам'ятники. Збирав реальні історії людей, які замовляли надгробки. Сценарій до фільму написав у 2018-му. Розповідає про 35-річного Олександра, який втратив сенс життя і влаштувався працювати на київський цвинтар. Має нелегку вдачу й цинічно ставиться до життя й смерті. Приймаючи замовлення на виготовлення пам'ятників, потрапляє у трагікомічні ситуації. З часом починає відчувати, що "цвинтар у багатьох не зовні, а всередині". Віднаходить новий сенс і повертається до повноцінного життя, за сюжетом. Жанр картини – драмеді з елементами чорного гумору. Знімали її у 2018-2019 роках у Києві. Прем'єра запланована на 15 вересня.
Gazeta.ua поговорила з авторами фільму та виконавцями ролей про основні меседжі картини, чому вона актуальна під час повномасштабної війни та як робота над фільмом вплинула на світосприйняття знімальної групи.
Павло Белянський, автор сценарію, воює в лавах ЗСУ
"Оповідання писав, працюючи на цвинтарі, замальовки такі "з натури". Цих історій мав бажання "впихнути" у фільм по максимуму. Продюсери й режисер хапались за голову і казали: "Боже, скільки в нас героїв! Не може бути стільки героїв в кіно". Я відповідав: "Ще погодьте, це ще не все". Їм зі мною, а мені з ними було важкувато, поки створювали сценарій. Кіно має певні закони, за якими створюється. Тож до фільму увійшли не всі замальовки, які хотілось би.
Є історія, яку мені відверто жаль. Вона була прописана, мала суттєву роль – змінювала героя. В книжці називалася про Тюлю і Фуфочку. Про двох літніх жінок, які, попри їхній вік, дуже наповнені – живуть, як можуть, повноцінним життям. Коли вони ставали поруч із головним героєм – його це чіпляло. Бо він молодий – і не дуже живий, а вони – навпаки. Захоплені життям, радіють йому. За сюжетом, прийшли замовляли пам'ятник подрузі, яка померла. Дуже хотіли, щоби там була фотографія акторки Людмили Гурченко. Прототипки героїнь справді звертались до мене з таким проханням. Я казав: "Як Гурченко?" Дружно відповідали: "А вона могла би нею бути! Робіть!" Є цвинтар у Києві, на якому стоїть такий пам'ятник. Тож витівка вдалася. Гурченко на той час вже померла. Але якщо хтось побачить – ймовірно подумає: "Вау, Гурченко в Києві "лежить", щоправда, з іншим ім'ям і датами життя". Гадаю, вони там не посваряться. Ця історія про бабусь, ймовірно, увійде в серіал, який зараз планується", – розповів сценарист.
Фільм створювали протягом кількох років. У 2020-2021 роках картина "Я працюю на цвинтарі" брала участь у фестивалях.
"Колись думав, що мене занесло на цвинтар так раптово і неочікувано – саме для того, щоби записав усі ці історії. Коли перед початком зйомок спілкувались із режисером, продюсерами було одне прохання: щоби це було глядацьке кіно. Важливо донести його головний меседж. Про те, що життя воно є, як би не було складно, воно існує, продовжується. І смерть, яка б вона не була, при всій її трагічності – це частина життя. Це як початок війни – смерть це завжди невчасно. Як би не планували, не думали, що ось воно зараз щось трапиться – якщо трапляється, то це стається раптом. Як каже мій ротний: А якщо вони по нам завтра бомбитимуть? Не треба чекати – треба жити зараз. І про смерть треба переживати, кіно дивитись зараз – а коли ще буде час?
Мені хотілось у фільмі, може, трохи більше сміху, гумору, менше драми. Щоб людина, яка подивиться, замислилась над тим, як вона живе, на що звертає увагу, які дрібниці відволікають від важливого. Щоб людина подивилась і замислилась над тим: навіщо взагалі це все – життя, що вона тут робить", – розповів сценарист.
З новим досвідом на фронті – утвердився у важливості такого меседжу.
"Як і після того, як працював на цвинтарі, так і зараз, коли воюю – в мене одна думка, яка корелюється: треба жити тут і зараз. Що там смерть поруч, що тут. Вона взагалі поруч. І загалом все життя рано чи пізно завершується саме смертю, тому треба жити. Якщо хочете щось з'їсти чи зробити – треба робити. Тому що завтра може не бути – і одного часу завтра дійсно не буде. Тому якщо хочеш кимось бути – будь ним.
Мені дуже подобається, коли я приїжджаю до столиці і вона живе відносно мирним життям – і це гарно. Бо якщо відносно мирні міста живуть війною – то ми погано робимо там свою роботу. Люди не мають забувати про війну, але лише війною жити не можна і не потрібно – моя така думка. Пам'ятати, допомагати треба – але жити лише нею – ні. Життя дуже різноманітне, його треба жити на повну", – каже сценарист.
Віталій Салій, актор, зіграв головну роль
"Прочитавши "Я працюю на цвинтарі" – не зміг зупинитися и прочитав майже всі книжки Павла. Це кайф. Фільм актуальний питаннями, якими він задається. Якими задаються зараз українці. За що? Чому ці випробування випали нам? Як з цим жити? Як не зневіритися? Як перемогти темряву всередині? Він актуальний тим, що дарує надію", – каже актор.
Розповідає про свого героя.
"Героя фільму, Олександра, глядач зустрічає в момент його розчарування в житті, зневіри в справедливість світу, спустошеним, який не шукає сенсу життя. Більше того – його професія сама по собі максимально віддалена від поняття "жити". Він свідомо, фізично і внутрішньо, емігрує від всього, що пов'язано з життям.
Драма Олександра в тому, що йому нема за що схопитися, щоб знайти виправдання тому, навіщо і для чого йому бути, жити, щось робити. Більш того – він і не хоче цього робити і не бачить знаків, які дає йому всесвіт. Герой скочується в прірву, навіть з деяким задоволенням самогубця. Але ряд подій – страшних, смішних, безглуздих, пристрасних – міняють його. І дають надію. А надія – це дуже важливо для бажання жити", – каже Віталій Салій.
Вважає, що картина може справити терапевтичний ефект на глядачів.
"Життя – така штука, що знайде можливість відновитися і розквітнути, навіть там, де на нього вже і не чекають. Тому, спостерігаючи за шляхом мого героя, кожен, хто зараз знаходиться в розпачі, зневірі, депресії, зможе знайти для себе приклад того самого дива життя і дива надії, які допоможуть перемогти смерть і кінець", – розповів актор.
Олексій Тараненко, режисер
"У головного героя, як у людини у глибокій депресії, специфічний гумор – він максимально цинічний, заперечує все, що навколо нього відбувається. Ми дуже довго шукали актора на головну роль. Віталій не був спочатку для мене очевидним вибором. Мені хотілось більш "мужнього", більш закритого й суворого актора. Але він записав дуже потужні самопроби, обрав один із найголовніших монологів. Записав його на смартфон і це показало одразу, що він – правильний вибір. Віталій – надзвичайно потужний актор, який привніс у роль багато різних знахідок, за що я йому дуже вдячний. Досить довго ми з ним шукали стан його героя. Нам не хотілося високих нот, істерик. Бо як правило депресія і пограничний стан – це апатія, втрата інтересу до всього, такі "П'ятдесят відтінків сірого". І ми зосередились на тому, як можна подати цього складного персонажа найбільш "тихим" чином", – розповів режисер.
У фільмі – багато гумору.
"Люди у найбільш складних життєвих ситуаціях все одно жартують. Неможливо жити постійно в цій напрузі, в страху смерті. Люди гуморять, намагаються відволіктись, попри те, що їм важко. У картині гумор плюс-мінус такий самий, бо неможливо жити в оточенні смерті і постійно відчувати або біль, або страх, або ще якісь негативні емоції. Тому люди просто продовжують жити.
І фільм про це – що навіть якщо ти втрачаєш когось важливого, навіть якщо ти в цьому винен у певному сенсі, або вважаєш себе винним – все одно життя одне і ти маєш жити далі", – розповів Олексій Тараненко.
Розповів, як ставиться до прем'єри картини під час повномасштабного вторгнення.
"З початком повномасштабної війни мені здалося, що війна якось обнулила фільм – те, що відбувається, набагато важливіше, аніж те, над чим ми працювали в картині. Але реакція публіки на кінофестивалі у Чернівцях показала, що фільм насправді актуальний. В час, коли дуже багато людей загинули, смерть зараз зовсім поруч з кожним із нас – здобув, мабуть, ще більшу актуальність. Власне, картина не про смерть як таку, а про те, як жити після того, коли ти втратив когось дуже рідного. Фільм, якщо коротко – про прийняття втрати", – розповів режисер.
Картину знімали на трьох цвинтарях – Байковому, Лісовому та Берковцях. Локації обирали прискіпливо.
"Освоїлись практично по всіх кладовищах Києва, були в області. Я ще у 2018 їздив на Личаківське у Львові – воно таке надто європейське, надто красиве. Не таке, як в цілому по Україні – цвинтарі достатньо звичайні, переважно не дуже доглянуті, як правило, зарослі. А Личаківське виглядає як музей, як парк – я подумав, що краще обирати щось, що ближче до нашої реальності.
Тема смерті, цвинтарів напружує людей, у нас ставляться до всього цього з упередженням. Я такої упередженості не мав – мені "пощастило". Коли був підлітком – померло достатньо багато близьких людей. Я був присутній на похованнях. Спостерігав за тим, як це відбувається. Завжди дивувався, що ми погано вміємо висловлювати свої емоції й щиру підтримку. Все зводиться до дуже заїжджених слів – про "земля пухом", "мої співчуття". Люди досить скомкано висловлюють емоції. При цьому всі закриті, напружені, бояться зробити щось не те. А потім, коли всі їдуть на поминки, буквально 1-3 чарки горілки – і всі розслаблюються, починається чи не "весілля".
Ще до війни мені здавалось, що у нас тема смерті якось дуже табуйована, на цю тему люди не вміють ні говорити, ані висловлювати емоції. Видалось, що ми зможемо про це проговорити у фільмі. Смерть неминуча, але життя одне – воно неймовірне й прекрасне, і в тебе іншого не буде", – каже режисер.
Кілька моментів на зйомках були шокуючими для самої знімальної групи.
"Актора Віктора Жданова насправді закопали в землю, десь на хвилину. Прикрили невеликим шаром – 20-30 сантиметрів. Але це земля, достатньо велика вага для людини. Важко лежати й не дихати, коли в тебе на грудях лежить кілька десятків кілограмів землі. Акторка Галина Корнєєва його відкопувала вручну – це все знімали. Він був в штанях і светрі, мав утеплення, тому що на вулиці було +10, але все одно це було нелегко фізично й морально. Бо коли людину живцем закопують, коли земля починає закривати обличчя – це все виглядає досить страшно. Група була вся напружена – але актор справився чудово. Однак на монтажі, коли ми почали дивитись, як ця сцена працює, то з'ясувалось, що краще лишити загадкою – відкопала вона його, чи ні. Тому сцена зовсім не увійшла в фільм", – розповів Олексій Тараненко.
Одна з емоційних сцен увійшла до трейлеру картини.
"Польська акторка – Вікторія Городецька розбила могилу сина своєї персонажки молотком. Це була справжня гранітна плита – вона з 2-го дубля відбила величезний шматок. Це була несподіванка для всіх і для неї в тому числі. Але акторка стільки сили й емоцій вклала, що граніт тріснув і розвалився", – розповів режисер.
Анна Іванова, акторка, зіграла доньку головного героя
"Почалось все з самопроб. На той час самопроби вдома на телефон були чимось новим. Більш популярними стали після початку коронавірусу. Коли мене запросили репетирувати сцени з тізеру – мені було 14 років. Мені як "божому одувану" трішки складно давались. Дуже допомагав Віталій Салій і наш режисер – Олексій Тараненко. Я впоралась. І вже на зйомках було набагато легше. У професійному плані цей проєкт дав досвід, розкрив мене з нової сторони. Почала натреновуватись грати не "божих одуванів". Розуміти, що в кіно показувати "фак" – це нормально, це кіно, це персонаж. І в професійному плані зросла. Також отримувала досвід від прекрасних акторів", – розповіла акторка.
Персонажка Анни дуже відрізняється від неї за характером.
"В принципі персонажі всі відрізняються від нас у житті. Можливо, щось спільне є, але взагалі це інші люди. Сама Аліса – дівчинка доволі закрита, в своїх думках. Всім своїм зовнішнім виглядом кричить батькові: "Зверни на мене увагу, будь ласка! Вернись і повернись до життя!". Їй бракує Саші і вона намагається повернути його, коли віддалився через страшну подію, яка відбулась у минулому. Аліса у тізері до фільму була досить експресивною. У фільмі – відрізняється. У картині вона більш янголятко – таке дуже впевнене в собі, яке знає ціль, чого вона хоче – намагається повернути батька. Аліса доволі позитивний персонаж. Має ціль змінити батька. Але сама теж змінюється. Розуміє, що не завжди може бути так, як вона хоче. Набирається мудрості. Тобто з дитини вона перетворюється на більш сталу розумну дівчину", – розповіла акторка.
У картині Аліса часто змінює стиль одягу й колір волосся, фарбується в яскраві кольори.
"Образ Аліси відгукнувся мені, бо він співпадає зі світовідчуттям героїні. Якщо подивитись уважно в фільмі – то, залежно від її емоційного стану, вона змінює одяг. Від більш яскравого до більш побитого, порізаного, більш тьмяного. У мене в житті інший стиль одягу – більш люблю класику. Але як для Аліси це просто ідеальний стиль, який відображає її внутрішній світ. Мені було цікаво побути з різним кольором волосся. В житті я такого б собі не дозволила – напевно, це не моє. Але цікаво, як люди дивляться на тебе. Коли мала синьо-рожеве волосся – діти казали: "Диви, мамо, фея йде!" А в школі на диво всі спокійно відреагували – знали, що це через зйомки. Казали: О, цікаво"", – розповіла Анна.
Ідею фільму, за словами акторки, життєствердна.
"Фільм, в першу чергу, про життя. Як би це не дивно звучало, зважаючи на назву. Але навіть в найбільш мрачному місці є життя, історії, є живі люди з живими почуттями. Зараз навкруги нас стільки болю, невизначеності, що у людей іноді опускаються руки – а наш фільм, видно, показує життя з іншої сторони. Показуємо, що також є біль, є утрата, але є й гумор, який дозволяє відпочити та осмислити іншу сторону життя. Тобто фільм про життя після утрати, життя з новою філософією. Що треба робити крок за кроком, щоби вийти до чогось хорошого та світлого", – розповіла Анна.
Стикнулась зі страхом смерті, коли вперше спустилась в укриття в лютому 2022.
"Пам'ятаю, що перші думки про смерть почались, коли ми спустились у метро з батьками. Бомбосховища поруч нормального не було – спустились до підземки, знайшли там гарне місце. Коли всілись – у мене був вихор з думок: що буде далі, що буде з країною, що буде, якщо помру, – бо це питання стоїть над тобою й не покидає. А тоді просто розумієш, що ти не дізнаєшся, коли ти помреш, чи помреш ти, скільки ти проживеш, що ти встигнеш зробити. Ти просто не вгадаєш цього. Мене мама на цю думку наштовхнула. Ми можемо допомагати нашій країні рухатись вперед до перемоги, але ми не знаємо, що з нами буде завтра. І якщо ми не можемо на це вплинути – то і сильно переживати, видно, особливого сенсу немає, бо ми не вгадаємо", – розповіла Анна.
Каже, що тоді остаточно вирішила відмовитись від впливу російської культури, медіапростору.
"Я вирішила точно перейти на українську. Давно хотіла, але щось зупиняло. Занурилась в історію України, нашу культуру, почала це все вивчати. Це якось йшло мимо нас – і навіть якщо в школі викладалось, то не вважалось чимось цікавим. А у нас стільки всього гарного! Всього, чим можна пишатись. Зараз я дуже хочу вивчати українську культуру, допомагати нашому українському кіно – воно просто нереально круте. І популяризувати все українське.
Якщо говорити про мову – була вражена, як вона мене доповнює. Мова дуже співпадає з моїм внутрішнім світом. Щодо культури, літератури – я ще в процесі вивчення, але мені дуже подобається. Вражає, що попри всі перешкоди, які створювала нам Москва, Росія і до 2014 року, до повномасштабного вторгнення – всю нашу історію нам знищували, намагались нам затулити рота – але завжди оця хвиля українського відновлювалась, рухалась далі. Творила і не боялась навіть смерті!", – розповіла Анна Іванова.
Андрій Ісаєнко, актор, зіграв напарника головного героя
"Мій герой – роботяга-хлопець. Атмосферний персонаж. Постійно цитує філософів, класиків. Він, мабуть, багато прочитав, але не знає, як цим користуватись. Не можу сказати, що він невпопад свої цитати вставляє – завжди каже доречно. Але чи допоміг йому цей багаж знань по життю – я не впевнений у цьому. Хоча, можливо, в нього теж якась трагедія особиста, але вона не розкривається в кіно", – розповів Ісаєнко.
Вихід чорної комедії в час повномасштабної війни вважає вчасним, адже фільм – актуальний і потрібний.
"У кіно не входило в плани виходити під час війни. Може бути зараз актуальним, бо треба бути життєрадісним і легше ставитись до смерті, тобто жити тут і зараз – такий можна зробити висновок з фільму. Фільм про непримиримість людей зі смертю і про те, як варто до цього ставитись правильно. Бути трохи життєрадісними і більше любити життя і насолоджуватись ним.
Кіно зроблене як "драмеді" – з гумористичним ставленням до життя й смерті. Наскільки я знаю, наскільки мені розповідали, – на фронті дуже загострене почуття гумору. Бійці постійно жартують, піднімають свій настрій, підтримують його. Без гумору нікуди нам не дітись – з ним легше жити. Цей момент може бути співдотиком нашого світу сьогоднішнього й кіношного світу", – каже Ісаєнко.
Наголошує, що зараз саме час підтримувати кіносферу, оскільки вона опинилась у складному становищі.
"Мають фільми виходити. Як показала прем'єра воєнної драми "Снайпер. Білий ворон" – людям це потрібно. Для такого часу зробили непоганий збір. Сходив на кіно, подивився його з великим задоволенням – фільм мотивуючий. Мені здається, що треба випускати фільми зараз різного рівня, жанрів. Є жага до українських фільмів, до кіно. Воно зараз залишилось лише на ютубі й те далеко не все. Зараз показують єдиний марафон і там зовсім нема розважального контенту, а відволікаючі моменти для людей, щоби перезавантажувались – дуже треба. Зараз все направлено на війну, і це правильно, але треба вже запускати ці процеси. Зараз все стоїть, кінокомпанії розвалюються і розходяться – а потім їх просто не буде кому повідбудовувати, люди підуть або в інші професії. Так само відбувається і з театрами", – наголосив Андрій Ісаєнко.
Прем'єра картини "Я працюю на цвинтарі" – з 15 вересня 2022.
3 
4880
Коментарі