Український письменник Макс Кідрук презентуватиме новий роман "Не озирайся і мовчи", що вийде друком на початку вересня. В рамках туру письменник відвідає 100 українських міст. Це найбільший на сьогодні тур на підтримку книги в Україні.

"Не озирайся і мовчи" - позажанрова історія з елементами трилера та соціальної драми. Окрім містичної складової, автор піднімає проблеми спілкування і взаєморозуміння батьків та дітей, травлі у школі та бажання втечі від реальності, притаманного підліткам.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новий трилер Кідрука вирушає у всеукраїнський тур

"Якщо чесно, то "божевілля" - це перше слово, що зринає в голові, коли думаю про тур. І річ навіть не в тім, що нічого подібного ніхто в сучукрліт ще не робив. Це Еверест для мене та моєї команди. Водночас я хочу, щоб ви розуміли: туру не було б, якби не книга. Саме ця книга. Я б нізащо не наважився на таку масштабну кампанію, якби не був на 100 відсотків упевнений у своїй історії", - говорить Макс Кідрук.

Перелік всіх міст, які відвідає автор, можна дізнатися за посиланням.

Уривок з книги "Не озирайся і мовчи" Макса Кідрука.

12

Соня вже чекала на нього.
— Чого так довго?
— Зовсім не довго! Я пішки. Не хотів їх побудити.
Вони перемовлялися пошепки, сховавшись від огляду з квартир першого поверху на сходах одразу за ліфтом.
— Ти готовий? — лампа, що висіла над щитком з електролічильниками, заповнювала сходовий майданчик першого поверху мутним жовтуватим світлом, від чого цятки ластовиння на зосередженому Сониному лиці тонули в жовтизні й воно здавалося восковим.
Марк піднявся на сходинку, щоб їхні голови стали на одному рівні. На першому поверсі було трохи холодно, шкіра на руках почала вкриватися пухирцями.
— Так, — хлопець зарозуміло посміхнувся, — показуй.
Соня тицьнула пальцем у стіну за його спиною.
— Це ліфт. І одночасно це… ну… ніби як портал.
За стіною, на яку вона вказала, знаходилась ліфтова шахта.
"Ну так, звісно", — подумав Марк. Хлопець раптом збагнув, як сильно хоче спати. Відчуття таємничості, котре виманило його з ліжка, швидко вичахало, залишаючи по собі легкий наліт розчарування. Ну які паралельні світи? Як він міг на таке повестися?
— Слухай, завтра рано в школу, і я трохи сонний, тому…
Соня мовби не чула його.
— Треба повторити певні дії з ліфтом, і це перенесе тебе на той бік.
— На той бік чого?
— Побачиш, — Соня простягнула руку. На долоні лежала зім'ята смужка паперу. — Ось, тримай.
Марк узяв папірець і розгорнув його, стискаючи краї пальцями. Послідовність цифр, відмежованих стрілками. Передостанню — п'ятірку — виділено червоним і обведено.

— Звідки це?
— Сама написала. Щоб ти не заплутався. Я перші рази постійно забувала, — у Марковій голові сколихнулася підозра, що Соня божевільна. Не навіжена, ненормальна чи підірвана, а по-справжньому безумна. У Тіми, його товариша, з яким він не зустрічався від часу переїзду із мікрорайону Північний до центру, була бабуся, цілком притомна, на перший погляд, бабуся, котра любила вночі дристати під себе, а потім вимащувати стіну над ліжком рідким лайном. Малювала всілякі ієрогліфи: Тімі навіть кілька разів вдалося їх сфотографувати до того, як мати відмила стіну. Він потім показував їх у школі, говорив, що то послання від інопланетян… А раптом Соня така сама? Не в сенсі лайна на стінах, а в сенсі неадекватності. Ну не може вона вірити в паралельні світи! На якомусь етапі цей фарс обов'язково обірветься, і тієї миті хлопець засумнівався, що дівчина це усвідомлює. Соня тим часом продовжила: — Значить так, ми зараз на першому поверсі. Тобі треба викликати ліфт. Потім зайдеш до кабіни і поїдеш на четвертий поверх.
— А ти?
— Ти маєш бути сам, це обов'язкова умова, — Марк не зводив погляду зі складки між її бровами. Чого вона так напружилася? Від її прискіпливого погляду в ньому щось заворушилося. — На четвертому з кабіни не виходь, як тільки двері відчиняться, рушай на другий. З другого, так само не виходячи, піднімайся на шостий. Потім із шостого — назад на другий, звідти — вгору на восьмий, а з восьмого — знову на другий. Після того тобі треба виїхати на десятий. Усе, як на папірці, бачиш? — вона тицьнула пальцем у папірець. — Четвертий-другий, шостий-другий, восьмий-другий, і вкінці — десятий.
— Для чого це?
Соня проігнорувала запитання.
— Якщо раптом на якомусь із поверхів наткнешся на когось із мешканців, доведеться вийти з ліфта й почати все спочатку. Це зрозумів? Тебе ніхто не повинен бачити, й ти маєш постійно бути у кабіні. Інакше нічого не вийде.
Марк зіжмакав папірець.
— Соню, що за фігня? У тебе наче щось вселилося.
Дівчина підсунулася, ледь не торкнувшись своїм носом Маркового, і нервово зашепотіла:
— Слухай уважно: на п'ятому поверсі… — хлопець спочатку вирішив, що змінилось освітлення: на щоках дівчини знову проступило ластовиння. Знадобилося трохи часу, щоби він збагнув, що лампа світить, як світила, а насправді то зблідла шкіра під веснянками, — …перед тим, як ліфт зупиниться, ти мусиш стати спиною до дверей.
Щось таке було в її голосі, від чого спиною Марка пробіглися мурахи. Він стулив рота, потім розтулив, але слова не йшли.
— На п'ятому двері відчиняються, і там… може нікого не бути. У такому разі ти можеш вийти з кабіни та почати все заново, а можеш, якщо хочеш, поїхати додому й лягти спати… Можливо, на п'ятому на ліфт чекатиме хтось із сусідів. Ти дізнаєшся. Просто постій трохи, не рухайся кілька секунд, і тебе обов'язково покличуть. У жодному разі не здумай повертати голову до того, як почуєш людський голос, — Соня нервово облизала губи. Веснянки тепер здавалися чорними, а голос обгорнутим важким оксамитом. — Але якщо ти зробив усе правильно, якщо правильно проїхав поверхи, то на п'ятому на тебе чекатиме… і… іс… іс'тота, — вона аж затнулася від хвилювання. — По-моєму, то дівчинка. Молодша за мене на кілька років. Десь так. Тобто вона здається мені дівчинкою, але насправді я не знаю, що воно таке, бо на неї не можна дивитися. Можливо, це реально дівчинка, просто вона… ніби не зовсім жива чи щось таке. І ще від неї дуже тхне.
"Усратися мені на місці, — проскочило у Марковій голові, — вона хвора… Не зовсім жива дівчинка? Від якої дуже тхне?.. Бляха-муха, та вона хвора на всю голову!" Йому було трохи страшно, проте саме це примарне та невиразне відчуття — чи то пак нерозуміння, що породило скупу тривогу, котра лоскотала груди зсередини, — примусило його затриматися.
— Чим тхне?
Соня замислилася. Ніздрі розширилися, так наче вона пригадувала запах.
— Землею. І… чимось кислим.
Марк похитав головою. Треба валити, лягати спати й більше до неї не наближатися. Він почав розвертатися, щоб піднятися сходами на другий поверх, та Соня схопила його за плечі. Дівчина стояла так близько, що Марк шкірою ловив її дихання. Її руки були холодними.
— А тепер найважливіше. Мені пофіг, що ти думаєш про те, що почув, просто запам'ятай одну річ: що б не сталося, не озирайся і мовчи, — Соня міцніше стиснула тоненькі пальці. — Не озирайся і мовчи. Зрозумів?
— Ага, — Марк на автоматі кивнув.
— Добре, — вона опустила руки. — Двері зачиняться, і ти можеш почати розвертатися.
"От ти й попалася!"
— У нашого ліфта двері не зачиняються, поки хтось є в кабіні.
— Вони зачиняться, — відрізала Соня. — Якщо на п'ятому на тебе чекатиме вона, повір мені, двері зачиняться, і ліфт стоятиме на місці.
Марк знову подумав про те, що йому краще піти. В мозку неначе червона лампочка спалахнула. Водночас він усвідомлював: Сонині слова сколихнули думки, не прикінчивши які, він не вгамується, не засне до ранку та, ймовірно, не спатиме ще багато ночей потому. Замість розвернутися й рушити сходами на восьмий поверх, він насторожено спитав:
— Що далі?
— Ця істота ч… ч… чи дівчинка може видавати дивні звуки, але ти не зважай. Після того, як двері зачиняться, вона почне обходити тебе: ліворуч чи праворуч, під стіною кабіни. І тоді тобі треба розвертатися. Якщо істота посуне праворуч, повертайся через ліве плече, — Соня на підкріплення сказаного повела лівим плечем назад, — якщо вона протискатиметься ліворуч, тоді — через праве, — дівчина відвела праве плече, — так, щоб постійно бути до неї спиною. Не бійся, якщо не дивитимешся, вона тебе не чіпатиме.
Марк тримав спину рівною, ніби жердину проковтнув. Соня правила далі:
— Коли станеш обличчям до дверей ліфта, натискай кнопку першого поверху.
— А що буде, якщо я натисну яку-небудь іншу?
Дівчина насупилася.
— Не знаю. Я ніколи не пробувала. І тобі не раджу. Маєш натиснути "одиницю". Якщо ліфт поїде вниз, значить, щось пішло не так, і на першому — щойно відчиняться двері — тікай. Вискакуй з ліфта й біжи геть із під'їзду. Не озирайся. І не говори. Якщо замість спускатися, ліфт поїде вгору, значить, ти все зробив правильно. Кабіна зупиниться на десятому поверсі, істота за спиною зникне, й ти опинишся… в тому місці, про яке я розповідала. Ти будеш не тут, не в цьому будинку, взагалі не в цій реальності.
— Це дурня якась, — Маркове лице виражало обережне здивування. — Ти з мене смієшся.
— Ти хотів процедуру, яка би тебе переконала? — виговорившись, Соня трохи заспокоїлася. — Яку ти міг би повторити й відчути все на власній шкурі?
— Так, але…
— Тоді чого чекаєш?
Пронизлива — наче на дні океану — тиша облягла їх з усіх боків. Спливло кілька секунд, і безмовність почала здаватись Марку несправжньою: за нею, мовби за тьмяним склом, щось крилося. Якась незрима сила навалювалася на його плечі та спину, заливала туманною важкістю мозок. Хлопець приглядався до Соні, шукаючи в бурштинових очах чи то приховане глузування, чи то божевільне мерехтіння, проте нічого не знаходив. Дівчина лишалася серйозною. Чекала.
Марк нехотячи спустився зі сходів і зупинився перед ліфтом. "Зрештою, що я втрачаю?" — він усе ще не усвідомлював, чого домагається Соня. Що такого вона може зробити? Зніме на телефон, як він катається ліфтом з поверху на поверх? Але хіба це аж такий крутий прикол, що над ним реготатиме вся школа?
Начепивши на обличчя найбільш презирливу посмішку з усіх, на які був здатен у свої чотирнадцять років, хлопець натиснув кнопку виклику. Ліфт стояв на першому — розсувні двері відразу, глухо гуркочучи, роз'їхалися.
— Ти не віриш мені, — сказала Соня.
І знову — мурашки по шкірі від її голосу. От тільки не млосне поколювання, що розбігається тілом, коли холодного осіннього ранку ще сонний стаєш під гарячий душ, а радше відчуття, неначебто шкіру дряпнули цупкою взуттєвою щіткою.
Марк повернув голову.
— Соню, ти ж знаєш: там нічого немає. Ліфт нікуди не веде. Я можу до ранку кататися вгору і вниз, але від того нічого не зміниться: на десятому поверсі буде десятий поверх. Я не розумію, навіщо ти…
— Ні, ні, — вона заперечила, не відводячи очей і не поворухнувши головою. Марк устиг подумати, що це якось… не по-дівчачому. — Не треба. Я знаю, що ти не віриш. Якби повірив, ти б запитав, як звідти повернутися.
Цієї миті щось безгучно накренилось у Марковому животі. Чи повірив він, що на десятому поверсі може виявитися не десятий поверх? Певна річ, що ні. Зате він злякався. Почувався як не надто вправний плавець, який раптом збагнув, що заплив задалеко.
— Я не…
Двері ліфта зачинилися, обірвавши фразу. Соня показала пальцем на кулак, в якому Марк усе ще стискав її папірець.
— Усе так само, тільки у зворотному порядку: з десятого — на другий, з другого — на восьмий, з восьмого — на другий, з другого — на шостий, з шостого — на другий, з другого — на четвертий, а тоді з четвертого — на перший, — мляве електричне світло висікало на її обличчі моторошні тіні. — Якщо після четвертого замість опускатися на перший поверх ліфт посуне вгору, мусиш натиснути будь-яку кнопку, щоб зупинити його, обов'язково до того, як він доїде до десятого, а потім почати все спочатку: з десятого — на другий, з другого — на восьмий, і так далі, поки не потрапиш на перший. На першому поверсі до того, як виходити з ліфта, поглянь довкола. Ти повинен переконатися, що опинився у своєму світі. Якщо яка-небудь дрібниця, найменша деталь — відсутність подряпини на поштовій скриньці, інакший колір стіни — видасться підозрілою, не виходь, залишайся у кабіні. В такому разі треба повернутися на десятий і почати все спочатку.
Марк дивився на неї широко розплющеними очима, й ловив кожне слово. Єхидна посмішка давно щезла, губи — геть як у діда — злипалися в ледь видиму рожеву риску. А Соня дивилася на хлопця.
— Ну що, спробуєш?
"Ти ненормальна, ти… бляха…"
— Ага.
— Усе зрозумів?
— Так.
Марк удруге натиснув кнопку виклику ліфта, вступив до кабіни, розвернувся. Соня стояла навпроти. Чверть хвилини вони мовчки дивились один на одного.
— Уперед, — зрештою промовила дівчина.
Марк натиснув "четвірку". Останнє, що він побачив перед тим, як двері зачинилися, було її обличчя — все ще бліде, неначе щойно видерте із землі коріння. А потім, коли ліфт рушив угору, з-за дверей долинув напружений, заледве не благальний голос:
— Обернися спиною на п'ятому! І після того, що б не трапилося: не озирайся і мовчи!

×