Публікуємо новелу "Амулет на щастя" Вікторії Решітько - фіналістки цьогорічного конкурсу "Новела по-українськи" про Крим.
Амулет на Щастя
Я завжди вважав людей, яким не довелось побачити море, по-справжньому нещасними. Тільки подумайте: як то гарно – прокидатись щоранку ні світ ні зоря, мчати до причалів і, завмерши, спостерігати як у хвилях народжується і поволі згасає сонце. Майже щодня. І так з року в рік. Тим, хто ніколи не знав моря, не зрозуміти, як важко від нього відмовитись. Людям, які ніколи не бували кримському півострові, не зрозуміти, як важко покидати гірські серпантини, скелясті урвища й гроти, оповиті водоростями й мохом, або як важко відпускати ранкові тумани, що перетворюють вежі на кораблі, і навпаки. На якусь мить я зупинив свою розповідь і уважним поглядом провів своїх супутників. Здається, вони саме уявляли кожен своє море у мертвому штилі. "Щасливці", – подумав я і, міцно стискаючи у долоні свій амулет, продовжив:
– "Ягадаєжевіка – вітаміни в стаканчіках", "Кук-к-куруза, гарячая кук-к-к-куруза". "Пахлава-а-а-а сладкая мєдовая пахлав-а-а-аа", "Трубачці сазгущьонкай", – чулося з берега, і ми заздрісно спостерігали за тим, як вдало торгувалося рознощикам усілякої смакоти. Нелегкий, однак приємний заробіток, якщо любиш прокоптитися, мов порося, зготоване на вертелі. Кулінарія ж ніколи не була моєю сильною стороною, чого не скажеш про різне оздоблення. Щодень у вільний час ми з друзями пірнали за мушлями і камінцями, а згодом продавали з них прикраси і рами для картин. А Гульзару, так звали сусідку, бабця ще й навчила ліпити й розмальовувати глиняні глечики. Іноді Гузя дозволяла на них малювати щось і нам, хоч час від часу вона закидала гончарну справу і ліпила свищиків. В особливо людні сезони ми з друзями промишляли рапанами. Який-не-який, а все ж підробіток. Надвечір'ями я сам один допомагав дідусю "вигулювати бичків".
Зачувши мої слова, Вуді голосно засміявся і з трохи глузливо пирснув : – Нормальні люди бичків вигулюють ранком, а ввечері заганяють назад, а у вас, кримських, їй-богу, якийсь світ навиворіт. Я усміхнувся:
- Це тому, що разом з бичками ми вигулювали ще й кефаль, а вона не так часто ловилася зранку, то ж доводилось виявити терплячість, якої дідусеві, на щастя, не бракувало. Єдине, чого йому не вистачало, так це ситного обіду чи вечері. Ми із Гузею були ще малими, але вчасно відчули присмак вигоди і стали для рибалок головними і єдиними постачальниками провіанту. Тут нас і виручив Гузин тато – дядько Заур. Він не лише майстерно грав у місцевому гурті на зурні і кеманчі, але й був найкращим кухарем чорноморського узбережжя. Цей гучний титул, здавалося, забрати у нього не зміг би ніхто, бо ж змагатись зі смаком пряного плова хана Заура ще жоден сміливець не наважувався. Гарні були роки: ми бавились між розвалин у зелених черепашок-мутантів ніндзя, запускали на схилах повітряних зміїв, мріяли стати ткими ж відважними, як екранний Робокоп, або такими ж справедливими, як Суддя Дред. Хто ж знав, що на півострові з'являться інші "зелені чоловічки-мутанти"? Хто ж знав, що у цьому "безсуддівстві" нас по-своєму прозвуть "робокопами", а будинок пана Заура стане пусткою?
Раптом я зніяковів і замовк. В укритті запанувала тиша в якій ми всі знову здавались чужинцями. Перевівши подих, продовжив:
- Згодом ми вигадували все нові й нові забавки: об'їхали автостопом весь Крим, ночували на баштанах, тижнями тинялись в походах, і , обстеживши всі найближчі гірські вершини, подалися у дайвери. Море – це той самий айсберг, тільки в зародку – ти не відчуєш його величності, доки не побачиш його повністю, доки не пірнеш. Пізньої осені й узимку ми теж намагались підзаробити, і тому полювали з фотокамерами за міграціями дельфінів. Звісно, ми були лише аматорами, але й тих навичок вистачало, щоб отримувати стабільну зарплатню від місцевої преси. Так ми тримались до перших січневих морозів – нашої вимушеної відпустки. Але вже лютому у кримських степах розквітали цілі плантації диких крокусів, і нам знову не бракувало роботи. Це ось вже друга зима без солодких синіх, мов найсвітліша мрія, кримських крокусів…
- Нічого, надолужиш наступного року, – почулося з кутка, і я не зовсім зрозумів, хто саме то був. Я ще й досі на ліве вухо недочував, тому продовжив:
- Знаєте, у нас із татом була таємниця, особлива техніка, якою більше у світі не володів ніхто. Принаймні, нам хотілось в це вірити. Ми навчилися перетворювати пісок на скло. Коли насувався шторм, їхали удвох на Тарханкут і спали у лежаках поміж скель, очікуючи наших "чарівних паличок". Коли ж блискавки прорізали небо, ставили на безлюдному пляжі блискавичники, під якими після ударів з небес лишалось надміцна порода, яку ми перетворювали на скло. Після шліфування грубе скло ми пускали на сувенірні кулі. Щонайм'якіше ж йшло на фірмові грановані келихи. В кулях Гульзара, як знаний гончар, оформлювала мечеті, маяки, Ведмежу Гору, Ольвію та інші туристичні принади. Я ж закупорював всередині крихітні мушлі, градинку піщаних степи і пригорщу Чорного моря. Найбільше стабільного прибутку ми отримували саме зі "сферичного" промислу, та й втіхи від виробництва куль виявилося далеко більше, аніж від доставок обідів. Життя в кульці здавалося таким спокійним, і разом з тим – струснеш її – і все, маяк, облизуючись, поглинають хвилі, і на якусь мить він зникає з твого зору, мов привид, що розсіюється на світанку. Крихкий спокій. Не повірите, ми "чаклували" так скільки себе пам'ятаю, а про те, що те скло – фульгурит, я дізнався лише торік. Здибавши в центрах одного професора з КПІ, я геть знахабнів і тицьнув йому свій амулет під носа, мовляв, дивіться, ми, кримські, не такі прості! Але натомість я почув кілька втомлених "Та, та, пристойно, як для хедндмейду, синку, цілком пристойно, тільки техніка обробки, м'яко кажучи ніяка, та й ця груба шліфовка… А знаєш що, як от це все минеться, заходь до нас на кафедру, я тобі не лише оброблені фульгурити покажу, я тобі таке покажу!" Так от я і дізнався, що ми з татом видобували ніщо інше, як "фульгурит". Бач, як воно – живеш у світі і ніц не знаєш. Єдина прикрість – я якось не сподобився запитати ім'я професора, часу на імена тоді якось особливо і не було, а зараз стало так соромно. Навіть не знаю, чи впізнаю його без амуніції у краватці і "куздюмі", як і не певен, що він впізнає мене. От повернусь додому, – я на мить осікся від власних слів, стиснув амулета і продовжив, – повернусь додому і знайду його, а хоча б і у фейсбуці.
- Дєвєть-трі-сємь-дєвять-дєвять-дєвять-два, – протараторив збоку Вуді. Дев'ять – то наше щасливе число, що скажете, дєвять-чумазих-чєртєй? Останню фразу Вуді випалив голосом Боярського. Всі в укритті усміхнулись. Спершу цього довгого сухуватого чоловіка підстрікали, мовляв він "Вуді Вудпекер", але довгі ночі вихвалянь майстерності Вуді Алена не минулись дарма, і врешті роль дятла відійшла на другий план.
- Ну, "Жді Мєня" – то вже накрайняк, якщо постарію, або не зможу кляцнути мишкою. Я знову осікся, і мимоволі глянув на Вудину загоєну культяпку. Вуді, здається, зрозумів, що я не зі зла, і добрим виваженим тоном промовив на випередження:
- Все добре, не хвилюйся, малий, то ж не ти мені її відтяпав. Ось-ось вже наша зміна – побачимо якої ті ці бузувіри заспівають!
- Вуді-Вуді, Ален Делон ніжинський, ну знову ти перебиваєш, що за нетерплячка, – обурилась Леді. Вічно ти все прискорюєш, Паганіні, йолки-палки. Своє елегантне і трохи іронічне "Леді" вона отримала за незмінні ранкові жіночності й залізну стриманість. Кожного ранку Леді знаходила яку-не-яку вільну хвилинку і вичісувала своє довге світле, мов латунь, волосся. То було неписане правило, граничний вияв поваги до духу жіноцтва, прихованого за камуфляжем. Вуді, здавалось, її зауваг не почув, але натомість неабияк пожвавився:
- Паганіні? Пагодь, пагодь! Ніколо, Миколка (Вуді смакував кожним прізвиськом, мов кіт сметаною) Коля, Калян, Калінінград! Ох і гарне то німецьке місто – Кьонігзберг…
Велес скривився:
- Чудесне німецьке місто, за межі якого жодного разу так і ступила нога Канта. Він, бідолаха, краще б він взяв і вийшов, кудись на схід взяв і вийшов очищувати людям "разуми" , а то ми от тепер за нього кілометри наверстуємо.
"Почалось", – подумав я, збираючись припинити ці інтелектуальні закидони, але мене випередила Леді
- Так, все, "стоп-кран". Тільки критики чистого розуму для повного Щастя нам тут не вистачало, – заявила вона, і вісім пар очей глипнуло в її бік.
- Що? Що ви на мене так дивитесь, мов у мене клеймо "технар" на лобі? Я за першою вищою філософ, між іншим. Ну так, молода, дурна й наївна була. Коротше, припиняйте ваше ґелґотіння – гляньте на решту, не всі тут такі "підковані", як дехто.
- Пробач, – знітився Велес, – незручно вийшло.
- Незручно? Я тобі скажу що "незручно", – не вгавала Леді. Незручно їхати на верхній боковій біля туалету, незручно їсти борщ виделкою, родичів зараз мати в Росії, зрештою, теж незручно. А це так, дрібниці., Все, годі на сьогодні балачок. Програму "Казка на ніч" завершено. Давайте, хлопці, спробуйте заснути.
Доки Леді виголошувала промову, я тримав амулет і думав, вірив, що скоро знову зможу поночі вдивлятись у морське дно і бачити зорі. Міріади далеких небесних світил.
- Знаєш, що казав дядько Рузвельт?, – вирвала мене з солодких мрій Леді: "Роби все, що в силах, – те, що вмієш і можеш, з тим, що маєш, там, де ти зараз є". – розумієш? А зараз маємо, окрім всього, берегти свої сили, тому на ось, – Леді дістала з кишені консерви з кількою, – поїж хоч трохи. Бери-бери, не соромся, це наші, кримські. А згодом, як схочеш, зроби з неї попільничку, от і буде тобі згадка про дім.
Я знову дістав з верхньої кишені амулета і чимдужче його струснув:
– Дивись, ось він – мій дім. Всі мої вони – заходи й сходи, всі приливи й відливи, смарагдові хвилі, високі скелі у водоростях – всі на моїй долоні. Завжди коло серця… Ну ж бо, простягни руку.
В цю мить, думаю, я нагадував переляканого, якого долею випадку витягли котла, в якому чорти відварювали грішників. Втім, Леді обережно, мов би тримаючи немовля, взяла амулета до рук.
- Скіфе-Скіфе…
- А знаєш, що мені врешті-решт сказав професор? Що фульгурит з кожним днем стає все міцнішим і міцнішим! І це правда! Його куля і та не бере. Ми, як от це скло, – набагато міцніші, аніж то може здатися з першого погляду.
Вона мовчки крутила мого амулета у руках, і серед залпового свистіння те мовчання знову здавалося тихіше самої тиші. Кожен знову мовчав про своє .
Близько десятої вечора знову почався протяжний гарматний монолог, але сьогодні ми його чули. Здається, жоден з нас вже не чув нічого, окрім вечірнього шелесту хвиль, що накочувались на скелі і розбігались табунцями хто куди. Із заходу долинали перегукування спраглих від затяжної тиші степових цикад, а перед очима неспішно зникали сотні кроків, які лише на мить лишалися слідами на піску. І ми вже не були тут-і-зараз. Ми були тут-і-там, там-і-десь, десь-і-всюди, мов чайки. Під чергову канонаду я щосили стиснув долоні, наблизивши амулет до рівня очей, і знову побачив серед хвиль Ластівчине Гніздо, і вежі-кораблі, майстерно випалені Гульзарою, я знову відчув ледь терпкий присмак солоних вод, що долинав із-за скляних поверхонь. Тримаючи свій амулет, де б не був, мов вдома, мав трохи моря. Я завжди вважатиму людей, яким не довелось побачити "синій степ", нещасними. Я народився щасливцем, і долею випадку опинився у Щасті. Довго-довго тримаючи амулета перед очима, я малював в уяві левів Воронцовського Палацу, відчував ніжний присмак маринованих мідій дядька Заура і чув шепіт хвиль, що, мов табунці диких морських коників, лишали на склі свої вологі холодні відбитки. Але всередину скляної кулі потрапити мені було заськи.
2 
1
Коментарі
1