"Кожна будівля відображає етап розвитку суспільства. По ній можна зчитувати історію" – Дмитро Перов

У нас два співзасновники – я і Катя Носенко. Ми разом цікавимось архітектурою. Якось ми проводили лекцію про те, навіщо потрібно зберігати історичні будинки, навіть, якщо це не пам'ятка. Що означає історичне тло, цілісність архітектурної тканини. Пояснювали на прикладах Венеції чи Кракова. Коли є будинки-пам'ятки й вони обрамлені іншими приблизно тої ж самої епохи і стилів. І хоч ці споруди не є визначними, але вони створюють тло, на якому ми можемо бачити пам'ятку. Якщо вириваємо її з історичного контексту, вона втрачає зміст і сенс. Саме тому навколо об'єктів, які потрапили в міжнародний список спадщини культури, створені буферні зони, де будівництво заборонено. Зокрема, у нас це Києво-Печерська Лавра, Кирилівська церква, Софія Київська. Такий контекстний підхід полягає в тому, щоб зберігати історичне середовище, яке й розкриває пам'ятку.

Лекція минула добре й ми вирішили, що потрібно створити якесь місце, де б люди могли збиратись і дізнаватися щось нове про архітектуру. Або ми б їх запрошували на якісь цікаві івенти, культурні заходи, а разом з тим вони б знайомилисья з простором і зацікавилися питанням збереження захистку культурної спадщини.

Спершу була ідея зробити таке собі "акціонерне товариство", – усміхається, – коли б кожен учасник був маленькою "цеглинкою", за яку б вніс певну суму для розвитку. Разом ми б побудували цей простір. Але поспілкувався з друзями, фахівцями-однодумцями й перше, що вони запитали – "фінансовий результат". Але який він може бути в меценатстві? Лише вдячність та усмішки людей. Тому від цієї моделі відмовилися, а от назва "Цегла" залишилася.

Вже після створення артпростору колекціонер Олександр Таращук, що збирає унікальні екземпляри жовтої цегли, з якої будували Київ, подарував одну з клеймами "К і П". Це ініціали засновників – "Катя і Перов". До речі, ця цегла з Київської фортеці, їй близько 200 років.

Зараз утримуємо хаб власним ресурсом. Підписали договір про оренду приміщення на пів року. Але простір "Цегла" – це не квартира на Великій Житомирській і не меблі. Це ком'юніті людей, які мають спільні цінності щодо збереження і захисту культурної спадщини. Ми прийшли в закинуте приміщення, дещо викинули, а цінні речі відновили, реставрували і повторно використали в цьому просторі. Так показали на прикладі реновацію конкретного приміщення. Нічого не додаючи нового, обіграли речі, які тут були – і тут знову з'явилися люди, подїї, життя.

Я киянин, мої батьки виросли на Печерську й Подолі. З дитинства було цікаво все, що пов'язано з місцем, де народився і живу. Бабця часто розповідала про архітектуру, вона жила в історичному будинку на Вознесенському узвозі. Казала, що на Подолі жили торговці й ремісники, а у Верхньому місці – нероби. Бо вони тільки "п'ють кофе і слухають музику". І коли переїхав у Верхнє місто, то почав спостерігати цю тенденцію, але вже на собі. Хоча, слухати живу музику ійпити каву на Великій Підвальній – це для мене більше про життя – натхнення. Ми вже давно відійшли від станків і набагато вищу капіталізацію несуть ідеї. Бо коли бачиш щодня навколо себе не сірі панельні будинки, а красиві колони й пілястри, якісь барельєфи, ти надихаєшся і хочеш творити. У тебе виникають якісь нові креативні ідеї, які зрештою рухають світ і розвивабть економіку.

У нас відбуваються різні активності. Ми не привязуємося до якогось одного формату. У нас були вже й гастровечори, як-от традиційний Київський Шабат, і вечірні замальовки, де мені навіть вдалося побувати в ролі натури. Сьогодні маємо відкритий майданчик для проведення дискусійних панелей і розважальних заходів чи освітніх лекцій. Проводячи кожний культурний захід, збираємо донат і направляємо на розвиток пам`яткоохоронних ініціатив і потреби фронту. Зараз заколабилися з Legio Historica, вони проводять благодійні лекції про Херсонщину, архітектура й культуру цього регіону. Вторговані кошти направляють на потребу вимушених переселенців із Херсону.

Також зараз реставруємо піаніно 1928 року, вже зібрали на це кошти. Хочемо показати, що реставрація – це не всі гроші світу, що можна акумулювати ресурси й зробити це власноруч. Також плануємо провести лекцію про історичні двері Києва, а зібрані кошти передати активістам, що зараз реставрують унікальні дерев`яні двері на Подолі.

Зараз ядро нашої команди – це близько 10 людей, які найактивніше допомагають проєкту. Невдовзі плануємо запустити освітні кінопокази. Основний акцент робитимемо, зокрема, на стрічках про архітектуру, де є багато якісної і багатогранної забудови різних періодів. Ідея в тому, щоб потім обговорювати побачине крізь призму власних вражень і рефлексувати архітектуру, розуміти її на рівні світосприйняття та відчуттів.

Людям, які народились і виросли умовно на Позняках, доволі складно пояснити цінність тих чи інших історичних споруд. Вони не розвивались у цьому середовищі й для них воно є підсвідомо чужорідним. Вони звикли до масивних бетонних конструкцій і пластикових вікон. Їх складно переконувати в чомусь зворотному, бо іншого вони не відчували – бачили лише мимохідь, здалеку.

Справа в тому, що наші ціннісні орієнтири, як і смаки, формуються під впливом того середовища, у якому постійно перебуваємо. Якщо люди щоп'ятниці чи на вихідних приходитимуть у "Цеглу" й дивитимуться фільми про хорошу архітектуру, спробують смак історії на Київськом Шабаті, посидять на стільцях, врятованих з поліцейської дільниці 1902 року й відкриють фіранку 1880-го, випють вина з бабусиного графіну – вони відчують це близьким, сприймуть цей вайб, можливо, хтось зацікавиться долею інших старих київських будиночків, які сьогодні помирають разом з останніми своїми господарями.

Коменти у фейсбуку про те, що не можна зносити історичні споруди й будувати бетонні моноліти, не діють. Коли на бідного забудовника налітають декілька десятків активістів і пишуть, що він нехороша людина, тоді вимикається комунікація, а вмикається захисний бар'єр агресії. Тут питання в тому, щоб не боротися з наслідками проблеми, коли якісь мудаки руйнують історичну спадщину на догоду власним фінансовим інтересам, а боротися з першопричинами ухвалення такого рішення, будувати щось примітивне, але багатоквадретне. Тут треба підходити з далекогляднішою стратегією, щоб показувати людям хороше через різні прояви, через середовище, кінострічки. Через проведення якихось культурних заходів.

Раніше був жорстким патріотом архітектури дореволюційного періоду. Бо далі прийшли більшовики зі своїми порядками, знищили цей витончений митецький світ і почалося якесь знеособлення культури, людини. Стартувало масове будівництво – ці п'ятирічки, трудові змагання, хто побудує більше, вище. Кількісні показники почали переважати якість.

Згодом почав усвідомлювати, що кожний архітектурний період чимось цікавий. Навіть якщо брати конструктивізм, який був уже після революції за комуністичної влади. Це теж якась рефлексія, переосмислення цих тенденцій розвитку модерну у Європі й світі. Не можна казати, що це радянська архітектура, це – архітектура радянського періоду. Бо в Радянському Союзі жили митці й архітектори, які не мали можливості виїхати. Вони хотіли наповнити світ якимись цікавими ідеями й проєктами. Єдине, що вони могли – працювати в тих тенденціях, які панували тут. Утім, навіть за таких умов архітектори того періоду теж мали свій стиль, смак, харизму

Навіть сталінський апмір – це архітектурне домінування, коли маленька людина й великі будівлі, масивні колони, гігантоманія, – все одно в цьому був якийсь стиль, якась віддушина людини, яка це створювала – античні колони чи квіткове намисто над вхідним під'їздом. У кожній будівлі можна знайти щось хороше й цікаве. І кожна будівля відображає певний етап розвитку суспільства. З неї можемо зчитувати історію – як розвивалася ця вулиця, як змінювалося життя цих людей.

Середовище архітектурне треба сприймати комплексно. І до його розвитку теж треба підходити комплексно. Бо коли створюємо щось в архітектурі, треба розуміти, що це робимо не на тиждень, не на два, а створюємо на віки. І як висловлювався Вінстон Черчилль – "Спочатку ми будуємо будівлю, а потім будівлі вибудовують нас". Люди радянського періоду жили в хрущовках і панельках. І це саме те покоління, яке управляє державою зараз. Якщо подивитися на містобудівну політику більшості українських міст, то можна зрозуміти, звідки беруться ці проблеми.

У нас є чинний Генплан 2020-го і проєкт 2025 року й жоден з них не виконується. Є стратегія розвитку міста, але вона не працює. Щоразу придумують нові схеми й підходи, щоб якось обійти ці обмеження і не виконати Генплан. Наприклад, за планом маємо зелену зону, а фактично – зелена зона з житловими апартаментами. І тут питання – можна судитися із забудовниками, чим генпрокуратора й займається. Але з іншого боку – ці всі судові процеси тривають десятиліттями. І для забудовників це стає справою принципів – вони втрачають гроші, проєкт стає нерентабельним, ідуть у збиток, але хочуть виграти справу, щоб довести, що вони "сірйозні" люди й здатні створювати проблеми, як Путін. Оскільки зараз це відбувається з Будинком-монстром на Подолі. (Там забудовник незаконно добудував додаткові чотири поверхи на історичній будівлі. Цим порушив об'ємно-просторову композицію Подолу. Суди тягнулися з 2014 року. Зрештою забудовника зобов'язали знести додаткові чотири поверхи, які спорудили незаконно. – Gazeta.ua).

Треба глобальніше підходити до цього питання і працювати над освітньою програмою. У нас забудовники просувають нехороші наративи. Наприклад, все історичне – значить, старе. Все старе – значить, погане, зношене, проблемне, неліквідне. Не окупається. І вони створюють такий інформаційний, змістовий ареал того, що все, що старе – все погане. Насправді це не так. Потрошки завдяки тенденціям, які приходять з Європи, воно рухається, але замало. Треба доносити цінність історичної забудови, як її можна капіталізувати й заробляти гроші.

Спростовувати забудовницькі міфи. Ми зараз це робимо. Показуємо, що реставрація і реновація це не надто дорого і неліквідно. Дві людини можуть скинутися, почати щось робити і під круту ініціативу зібрати ще 10 людей, оживити простір і наповнити його цікавими івентами.

Просуваємо на противагу забудовникам наратив, що історичне – значить цінне й має додану вартість. У нас не навчилися або не хочуть працювати з історією. Продавати історію – звучить погано, але це доволі хороша річ. У Варшаві можна орендувати квартиру поряд з окружною умовно за 300 доларів. А от в центрі ціни набагато вищі, бо там ти платиш за середовише. Бо там п'єш каву й тобі нічого не муляє око. Ти гуляєш старим містом і там немає будівельників, там нічого не зносять. І щоб доторкнутися до цієї історії ви, резонно, маєте заплатити більше – люди платять за комфортне середовище, за традиції та історію в камені.

У нас продаж метра квадратного в історичній забудові кінця 19 століття умовно коштує 1000 доларів, і поряд у новому будинку така ж вартість. У забудовників спрацьовує проста логіка – якщо знести триповерховий історичний будинок і звести 12-поверховий, від цього не зміниться вартість квадратного метра, але збільшиться їхня кількість. То й постає питання – нащо зберігати історичний будинок? А в Польщі так невигідно робити. Бо в історичному будинку квадратний метр коштує більше, ніж у новому в цьому районі. Тобто там люди платять за контекст та історію.

Це доволі тривалий і складний процес, ц якому треба багато працювати. Людям це треба пояснювати. Мабуть, я і мої діти, внуки не побачать результат. Бо держава – це не тільки герб на паспорті, вишиванка чи борщ. Це все атрибутика. А народ, нація, держава – це усвідомлення того, що ти маєш якісь цінності, прив'язані до цієї території, коли є усвідомлення свого куточку, дому батьків. А ми найчастіше їх і не знаємо. Бо коли живеш у 9-поверховому панельному будинку й нічим у життя не цікавишся, то ти не маєш держави й національності. Бо якщо тебе депортують, наприклад, у Монголію, в Улан-Уде, і поселять у 9-поверхівку, побудовану за типовим проєктом, то в тебе так само ванна буде праправоруч, а кухня ліворуч. І ти взагалі не відчуєш різницю.

Колись у Німеччині набудували багато соціального житла за радянським типом. Але німці після повалення Берлінської стіни реновували ці "хрущовки". Спочатку вони змінили середовище, а тоді змінили країну. А ми намагаємося змінити країну, не змінивши середовище. А це утопічно.

За Садибу Дмитрієва воюємо з 2017 року. (Це комплекс ХІХ ст., що складається з двох житлових будинків та одного флігеля на Подолі. Зараз на межі знищення. – Gazeta.ua). Там типова схема київських забудовників – пішли в "найчесніший" окружний адміністративний суд і скасували охоронний статус пам'ятки, позбавили будівлю охоронного статусу. Потім ми домоглися скасування цього, вони знову оскаржили, а ми подали апеляцію. Там прецедентний випадок, бо забудовник навмисне довів до руйнації будівлю – розібрав дах. Типу під снігом, водою все розвалюється, нема чого рятувати. І в результаті за це забудовника позбавили права власності на споруду й передали її місту. Але вони подали апеляцію і воно досі все триває.

Маємо один успішний приклад, коли люди спочатку не дали знести історичну будівлю, потім відстояли охоронний статус, потім домоглися проєкту реставрації – це Гостинний двір на Подолі.

Там цілий "букет" справ. Забудовник подав в суд на скасування охоронного статусу будівлі. Автор проєкту подав позов на забудовника, бо той порушив авторське право, адже з ним ніхто не узгоджував зміни споруди. І ще одна справа – забудовники подали в суд на найзавзятішого активіста, що людина своїм протестом образила ділову репутацію "порядних" бізнесменів, які хотіли знести будинок. Це безперспективний позов, але ним вони намагаються затягати спільноту по різних судах, щоб розпорошити зусилля і не дати їм відстояти будівлю. Паралельно влаштовують якісь провокації.

Маємо розрізняти радянську архітектуру й архітектуру радянсього періоду. Перша – це оздоблення моста Патона. Там конкретно з ідеологічною метою обігрували тематику – возвеличення тоталітарного режиму у вигляді якихось символічних атрибутивних елементів – серп, молот, зірки, колоски. А в "Квітах України" який культ? Возвеличення природи, прекрасного. Вона жодної ідеологічної функції не мала, тому вона є взірцем архітектури радянського періоду, а не радянської архітектури.

2015 року ухвалили закон про засудження тоталітрних режимів – радянського й нацистського. Тому процес декомунізації цілком підтримую. А зараз у нас пішла вже дерусифікація. Але вона відбувається на популістських наративах. Політики розуміють, на чому можуть пропіартися, а коли увага втрачається до цієї теми, вони кидають все, не думаючи про наслідки.

За цим дивно спостерігати, бо всі ці процеси були в Європі в глибокому середньовіччі – називалося полювання на відьом. На питання народу "Чого нема хліба?" казали, що це все витівки відьом. Нумо кілька жінок спалимо, бо ті винні. І людям це заходило, їм подобається, коли відбувається щось масштабне. Таке переведення стрілок беруть за основу і в нас. Коли погана економічна ситуація політики, то зразу – а дамо людям щось "інтірєсне". От з дерусифікацією зараз граються так само. І мені з цього прикро. Багато політиків вже пропіарилися, що Пушкіна демонтують, з будинку Булгакова навіть табличку знімуть, що він там жив. Перейменують вулиці. А зараз тема стихла, це вже так не захоплює людей, то й політикам уже нецікаво.

У нас досі є сквер і пам'ятник Зої Космодем'янській (радянська комсомолка-диверсантка, перша жінка, якій надали звання Героя Радянського Союзу. – Gazeta.ua). Його мали б знести ще 2015 року. Але він не на слуху, то політики й на ньому не піаряться.

Багато розмов щодо Пушкіна, Булгакова, Гоголя інавіть меценатів Терещенків. Мали б бути чіткі розмежування – чи конкретно ця людина була ідеологом якихось нехороших процесів. От я підтримую, що демонтували пам'ятник Петровському, бо він один з ідеологів Голодомору в Україні. Також Косіору – бо це один з палачів сталінської системи.

Є багато діячів російської культури, які були опозиційні до тогочасної влади, критикували її. А ми їх засуджуватимемо в силу народження. Також багато діячів української літератури народилися в Росії. Якщо керуватимемося цим принципом місця народження, то можемо зайти далеко не туди, куди треба.

Варто підходити комплексно до міського планування і не робити закриті мікрорайони, як це робилося в радянський період – та ж сама Оболонь, Троєщина. Коли в межах одного мікрорайону є дитячий садочок, школа, університет і робота. І людина рухається по колу в одному мікрорайоні, взагалі не виїжджає за його межі. А люди мають рухатись і бачити різне. Бо коли ти постійно на одному місці, то не маєш інших прикладів.

Який має мати вигляд архітектура майбутнього, ніхто не знає. Але повинен бути якийсь концепт. А як він народжується? Їх придумують люди. Коли людина багато переміщується, то вона бачить контекст. Розуміє, що, наприклад, у центрі Києва є дві архітектурні домінанти – Михайлівський собор і Софія Київська. Вони визначають цей простір, і можна працювати в контексті цього, розкриваючи потенціал середовища. Якщо якийсь архітектор ліпить сюди безконтекстно споруду, що імітує історичну, то потім замість того, щоб дивитися на Михайськський Золотоверхий, який є домінантою і мав би бути доступним для огляду зі всіх кутів, ми спостерігаємо торцеву стіну готелю "Інтерконтенинталь". Він може й не є поганою спорудою, але він безконтекстний.

Хотів би, щоб змінився підхід до будівництва. Передумови для цього є. До нас зараз їдуть багато іноземних іменитих архітекторів, урбаністів, міських планувальників. Але питання в тому, наскільки цим людям дадуть повноцінно працювати. Чи буде вказівка від головного архітектора міста збільшити квадратні метри, чи зберегти історичне середовище.

Має бути індивідуалізація. Бо масове будівництво прийшло до нас з Радянським союзом. А там архітектрура була складником ідеології, зокрема знеособлення особистості. Це було потрібно, щоб усіх тримати в покорі. Парадигма радянської держави була така, що людина живе для держави. А парадигма сучасного розвиненого демократичного суспільства – держава існує для людини. І продовжуючи будувати щось шаблонне, ми йдемо тим же прописаним наративом, що маємо все знеособити. Щоб Ірпінь був схожим на Бучу, а це – на Софіївську Борщагівку, а ось те – на Салтівку в Харкові.

Подобається польська концепція. Вони повернулись у зруйновану столицю. Людям не було де жити, був голод, але вони в цьому повоєнному процесі визначили основним стратегічим завданням відновити свою столицю. Їм потрібне було своє середовище. Бо Гітлер говорив, що йому важливо знищити Варшаву, бо це символ польської нації. Вони взяли й відновили свій символ і на його тлі далі вибудовували суспільство, націю, державу. Варто з них брати приклад, вони найближчі – і територіально, і менталітетом. Не думаю, що перейняти їхній корисний досвід буде чимось складним чи обтяжливим до нас.