Донбас можна показати так, що буде схожий на Сирію

5

 

Фільм "Цей дощ ніколи не скінчиться" найкраще протидіє усталеним стереотипам про біженців.

Про це каже правозахисник Максим Буткевич. Взяв участь в онлайн-розмові з авторами стрічки на 18-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA.

Головний герой - волонтер Червоного Хреста 23-річний Андрій Сулейман, син сирійського курда й українки. 2012-го переїхав у Лисичанськ Луганської області, щоб урятуватися від війни в Сирії. Після смерті батька вирішує поховати його на батьківщині, де залишилася частина родини.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 5 документальних фільмів, які варто подивитися онлайн

– Українці, які ніколи в житті не бачили сирійців, уявляють собі кровожерних мусульман з кинджалами в зубах. Які будуть незрозуміло що робити, але щось погане. Вони не побачили однієї справжньої конкретної людини, а мають оці нагромадження. Це можна змінити, давши можливість подивитися очима Андрія, - продовжує Буткевич. - Для фільму характерне відсторонене сприйняття зображуваного. Герой – небагатослівний, замкнений і не дуже емоційний. Війна на певній відстані. Якщо стріляють, то далеко. Якщо кольори, то напівтони сірого. Це те, що переживають багато хто з біженців. Тому що це нова країна, але не батьківщина. Є друзі, але не зовсім ті. Володіють мовою, але не своєю.

Картину представили режисерка Аліна Горлова і продюсер Максим Наконечний.

 

Чому фільм чорно-білий? Коли ухвалили таке рішення?

– Від самого початку, - відповідає Аліна Горлова. - Фільм взагалі почався з того, що я вперше потрапила на Донбас, але це не чужа для мене земля. Половина моєї родини звідти. Коли туди приїхала, була вражена красою цих територій, природою. Але водночас вже тривали воєнні дії, і там було небезпечно.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кінь-волонтер допомагає тваринам і людям на фронті

Хотіла бачити на екрані Донбас у чорно-білому. Почала шукати героя в цьому просторі. Знайшла Андрія Сулеймана з його дуальною ідентичністю. Зрозуміла, що Донбас можна так зняти в чорно-білому, що буде схожий на Сирію. З цього почалося вибудовуватися, що Україна і Сирія – ніби один простір, в якому герой існує поміж двох війн, мігрує між ними. Коли ми вже знімали, зрозуміла, що рими у фільмі яскравіші, якщо в чорно-білому знято. Паралелі легше вгадуються. Також таке рішення додавало настрою, атмосфери фільму.

Були моменти, коли мені ставало трошки страшно. Чорно-білий фільм - це ризик. Чи захочуть його дивитися? Як його просувати? Не дуже глядацький. Але відмовилися змінювати концепцію. Було розуміння: є можливість зробити глядацький фільм, а є – створити щось унікальне. Ми обрали другий варіант.

Партнери з копродукції не висловлювали побоювань, застережень? Чи важко було переконати?

– Ми розуміли, що не треба робити копродукцію з тими, хто висловлював, - каже Максим Наконечний. - Варто було знаходити співпрацю на кілька років із тими людьми, які розділяють бачення Аліни. Тому що так чи інакше це авторський проєкт. З її ідеї все почалося і її слово буде останнім.

Під час пітчингів нам казали, що це кіно про все одразу, грубо кажучи. Про героя, родину, кілька країн, кордони, цикл війни та миру. Отримували відгуки типу "оберіть щось одне". Коли в тебе як автора вже є якесь ім'я, то можеш вийти й сказати: "Хочу зробити фільм про все і ніщо водночас". І всі такі: "О, звісно, ми чекаємо на це". А виходить Аліна й каже схоже, то їй у відповідь: "Окей, дівчино, зроби про оцього хлопця і все".

 

Із проєктом стрічки ви були на багатьох воркшопах. Більше допомагали чи заважали втілювати ідею?

– Залежало від воркшопу, - говорить режисерка. - Були різні ситуації, але насправді допомогло. До карантину це були передусім подорожі. Відвідування воркшопів дало можливість бачити інші країни, занурюватися в їхні культури, розмовляти з людьми, отримувати інсайти. Перебуваєш у русі, діалозі. Це сприяє усвідомленню, що ти хочеш зробити. І коли тобі там кажуть "я нічого не зрозумів", злий встаєш і працюєш іще. Щоб якось довести: твоє кіно має право бути таким, яким його бачиш.

Хто ваша аудиторія?

– Намагалися робити кіно універсальним, - відповідає продюсер. - Первинна цільова аудиторія – це поціновувачі авторської документалістики. Але передусім це історія про курдську родину. Тому було б цікаво досягти курдських діаспор у країнах, де показуватимемо стрічку. Побачити їхню реакцію.

При цьому фільм не політичний. Єдина заява звучить, коли герой каже, що у курдів немає своєї країни. Сподівається, що колись буде.

 

У стрічці показано не набір воєн – одна в Сирії, інша на Донбасі, а перетікання війни. Віддає безвихіддю. В одній ситуації герой намагається потрапити до Сирії. Для цього треба перейти міст, але він затоплений. "Зможеш туди потрапити, коли скінчиться дощ", – каже один із присутніх. Але назва фільму заперечує таку можливість.

Чи закладали ви цей момент похмурості й безвиході?

– Аліна має режисерську сміливість братися за теми, в яких гепіенду немає, - каже Наконечний. - Герой не потрапляє до Сирії, але це не важливо насправді на якомусь рівні. Андрій запитує дядька: "Ти давно бачив наш будинок?" А той каже: "Там живуть інші люди, вже нема дому". Навіть якби знову фізично опинився на території своєї батьківщини, повернення додому немає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільм покаже наслідки війни на Донбасі

У центрі уваги - люди, які не збиралися виїздити з рідного міста. Родина Сулеймана не планувала стати розкиданою по чотирьох різних країнах. Вимушені були. Андрій з батьками втікав від війни й опинився там, де незабаром по приїзду почалася інша. Дефакто він біженець, хоча й не мав такого статусу, бо його мати - громадянка України.

Це один із небагатьох вітчизняних фільмів про вимушену міграцію. Це відрізняє нас від європейських країн, де з середини 2010-х набагато уважніше висвітлюється тема.

– Представники європейських телеканалів казали: "Це чергова історія про біженця із Сирії. Ми таких вже показували мільйон", - говорить продюсер. - А в Україні про це не говоримо. Так само як і про внутрішньо переміщених осіб. Це дивно. При тому, що ми є масивною транзитною точкою для біженців. По-друге, здоровенний прошарок нашого населення має досвід переселення, асиміляції, нової соціалізації. Ми могли б зробити тему творчим процесом своєї ідентичності і заявити про себе на міжнародній арені. Але ця частина українського життя мало репрезентується.

 

На Docudays UA ви отримали спеціальну відзнаку від Current Time TV. Сподівалися на більше чи взагалі не очікували щось конкретне?

– Я здивована, що вони нас нагородили, - відповідає Аліна Горлова. - Бо на телебаченні не дуже сприймають чорно-біле кіно. Канали, які хочуть придбати фільм, запитують: "А є у вас кольорова версія?" Немає і не може бути.

Тому це такий знак для нас. Бачу, що представники каналу зрозуміли це кіно тонко, точно. Радіємо нагороді.

Які плани на прокат?

– Дата виходу була все ще не визначена перед фестивалем, - каже Наконечний. - Розуміємо, що треба досягти певної домовленості як із прокатниками, так і з кінотеатрами. Бути на низькому старті, готовими. Як відкриються кінотеатри, тільки-но є змога – одразу запускатися у прокат. Звісно, через це складніше провести адекватну, звичну промокампанію, але будемо старатися.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найкращі фільми Docudays UA покажуть онлайн

×