"Британець жахнувся звірячого вишкіру російського імперіалізму" – Олексій Ковжун

Після повномасштабного нападу Росії на Україну наша країна відчула підтримку усього світу.
В тому числі слова солідарності висловлюють найбільші зірки шоу-бізнесу. До України приїздили ірландські рокери U2, американські актори Анджеліна Джолі , Шон Пенн, режисери Даг Лайман, Лев Шрайбер, Кері Фукунага. Сценарист "Карткового будинку" Бо Вілліман знімає документальний фільм про звірства Росіян у Бучі. Українські митці, в свою чергу, теж наближають перемогу на своєму фронті.

"Побачив, що книжка надрукована в Києві 7 квітня. Не звертаючи уваги на обкладинку, зрозумів, що мушу її купити. Це важливий документ. Перша ластівка перемоги", – розповідає медіа-експерт Олексій Ковжун.

Розмовляємо про культуру і презентацію України у світі після 24 лютого.

Що то за книжка була?

– "Camera lucida. Нотування фотографії" – хрестоматійне дослідження французького філософа Ролана Барта, видавництво Moksop – RED ZET Editions

Як реагуєте на часті візити світових зірок в Україну останнім часом?

- Дивує, тобто засмучує, реакція людей, які кажуть: "Ні фіга собі, до нас U2 приїхали". Бо у фразі "U2 приїхали до України" ключове слово "Україна". А все інше підпорядковано. Адже тут народжується новий світ і тут треба бути. І зірки це розуміють. Хто не був, той лох.

- Він тут бродив, коли це ще не стало мейнстримом. Це, може, чуйка, може, вдача, може, як кажуть мольфари, "повезло".

У Девіда Гілмора з Pink Floyd невістка – українка.

– Онуки – українки. Але треба визнати, що його версія "Червоної калини" жахлива. І це знову-таки ілюстрація про нову кров. Тобто неймовірно вітальний Андрій Хливнюк із нашою старою мелодією й імениті, впливові та старі Pink Floyd, які грають якусь хєрню. Це ще раз показує, що Україна потрібна Європі. Бо ми прикольні, класні. А вони підтягуються.

Свою версію "Калини" записали десятки музикантів – від Казахстану до Південної Кореї.

– Крім хайпу, оскільки це шоу-бізнес, там ще є момент щирості. Світ вражає масштаб нашої звитяги. Цього навіть більше, ніж цинічного розрахунку "давай зробимо кавер на українську пісеньку, воно класно розійдеться". Думаю, що це, радше, історія про "вау, це пригода, треба брати участь, там відбуваються жахливі і прекрасні речі".

Гімн Січових стрільців "Ой у лузі червона калина" Андрій Хливнюк заспівав офігенно. Тому й потрапила у нерв. Артист вразив мужністю. Пішов не просто стояти на блокпосту або збирати гроші на армію, що теж круто. А він воює, навіть уже має поранення. І це не те, що очікуєш від зірки естради. Але головне – фантастична мелодія, яку він неймовірно виконав акапельно. І оскільки узяв маленьку частину пісні, стала ще й простою, з точки зору невеликої кількості слів, і її могли легко повторити поляки, французи, литовці.
Усі побачили, що Україна – крута, а русня – гівно й покидьки. Ми платимо непомірну ціну життями наших громадян. Вісім мільйонів – у вимушеній еміграції. Навіть не знаю, з чим це порівняти в новітній історії. Але ми отримаємо головне місце в Європі та статус світового гравця. Набуваємо суб'єктності.

Більшість наших артистів в інстаграмах показують, як волонтерять. Є й такі, які засмічують ефір своїм кон'юнктурно-слізливим контентом. Як ставитесь до таких творчих потуг?

- Під час війни люди, які щось роблять, заслуговують на нашу повагу. І українці мають підтримувати українців. Ця війна відкрила нам, окрім усього іншого, дуже багато імен у культурі, у військовій справі, у людських історіях. Хтось не витримав гонки, скажімо, у творчій історії, а може, й не планував. Тому що, чесно скажу, я не знаю, як зараз писати музику. Бо я після Бучі якийсь час її навіть слухати не міг.

Дай нашим артистам усім, Боже, здоров'я і витримки. Це не той час, щоб когось за щось критикувати. Зараз час чорно-білий. Або обійняти і підтримати, якщо свій. Або вбити, якщо зрадник. Крапка. У нас немає напівтонів зараз.

Гімном спроби революції в Білорусі 2020-го була "Перемен" Віктора Цоя. Ви тоді влучно сказали, що в наших сусідів ще горбачовська перебудова не закінчилася, тому й пісні того часу актуальні. Але ж і наша "Червона калина" написана під час визвольних змагань століття тому.

– До 2013 року ми мали ілюзію, що живемо в мирний час. Насправді – у війні. Просто вона десь стояла на паузі, а десь ішла іншими засобами. Але ця війна триває не першу сотню років. І востаннє так серйозно вибухнула, саме коли було написано "Червону калину".

24 лютого просто почалася інша фаза війни. Навіть про її початок 2014-го не дуже коректно говорити. Бо до того були газові, шпигунські війни. Тож теперішня фаза протистояння з Москвою – це навіть не відлуння, а продовження війни. І стара пісня зазвучала в новій версії. І тому знову актуальна.

- Так, "Касета" стала популярною, оскільки її обрали герої. Обрали саундтреком шматочка свого життя, який нам показали. Ми з ними проживаємо в одній країні, хоч і в різних реальностях, але завдяки "Касеті" тепер дотичні. Ця пісня стала звуковою доріжкою й нашого повсякдення.

- В України з Росією були такі, що називається, аб'юзивні стосунки. Москва — це партнер, який коли б'є, каже "дивись, до чого ти мене змусила". А коли зрозумів, що розставання остаточне, то може партнерку облити кислотою, щоб не дісталася нікому. Або вбити. Тобто це було співіснування з маніяком, в якого були якісь просвітлення час від часу, але це все одно було співіснування з божевільним. Тобто не було любові, була звичка. Звичка, що Пугачова крутіше, ніж Софія Ротару, а "Кино" за "ВВ". Чому? Ну тому, що вони ж з метрополії, а ми провінція.

Любов не помирала, бо її не було. Це була така звичка, що породилася під впливом обставин. Жити поруч із сусідом, який бігає голим по сходах, ганяється із сокирою за тобою, сере під дверима, кажуть, вбив когось, але час від часу може поплакати п'яною сльозою, побачивши дитинку або котика. І тепер він нам нагадав те, що намагалися забувати, про неймовірно травматичне співіснування.

Варто прочитати "Молитву українського націоналіста", якій якраз 100 років виповнилося. Неймовірно сучасна. Там є і про "зойки катованих у льохах", і про "невинну кров помордованих дітей". І про "тисяч інших незнаних нами, що їх кості порозкидані або тайком поховані". Там кожне слово зараз бринить. Це була така словесна конструкція, яка зараз наповнилася кров'ю та пам'яттю. І нам відкрилося те, що ми намагалися забути. Те, що сховалося від нас за буденністю, за проблемами, за роботою, за любов'ю, за життям. І тут воно стало перед нами у страшній і безпощадній постаті. Це розуміння, що ми маємо справу не з маніяком Путіним, а з божевільним вбивцею, ім'я якого Російська імперія.

У Німеччині Третього рейху людина справді могла не знати правди про концтабори. Для цього не потрібно було зусиль, щоб про це не знати. У сучасному світі, де все задокументовано й доступно в будь-якій точці світу, потрібно докладати надзвичайних зусиль, щоб не знати про трагедію в Бучі, боюся подумати, що ми для себе відкриємо в Маріуполі. Це колективна провина. І відповідальність теж має бути колективна.

- Був цукерково-букетний період, коли Богдан Хмельницький шукав захисту від Варшава. Уклав з Москвою саме союзницький договір. Україна не ставала васалом царя. Це була військово-політична угода між, як нашому гетьману тоді здавалося, двома рівноправними суб'єктами. Але з точки зору росіян ніхто не може бути рівними їм. І будь-яка домовленість із ними — це ліцензія "було ваше, стало наше". Тож недаремно в совєтській історіографії, як і до того в імперській, це називалося возз'єднанням.

Українці швидко виявили, що сподівання були марними. І ти не можеш домовлятися з тигром, що він з'їдає лише кролика, а тебе ні, якщо ви всі в одному просторі. Якщо ти вже сів за стіл зі страшним хижаком — ну сорі, це скінчиться погано. І оскільки Україна весь час намагалася від цього союзу втекти — достатньо пригадати Мазепу зі шведами — то росіянці почали накручувати історію про українську зраду. Чому зрадники? І Мазепа, і Бандера, і Петлюра, і Винниченко. Тому що всі, хто намагалися вийти з цього приміщення з хижаком, вони зрадили впевненості хижака, що в нього є здобич, і вона його.

- Так, абсолютно. У мене взагалі відчуття, особливо коли слухаєш розмови полонених з родичами, що це людиноподібні істоти. Начебто схожі на гомо сапіенс, володіють другою сигнальною системою, тобто мовним апаратом, але вони інші. Це інша цивілізація. Є відчуття, що ними мають займатися не антропологи, а якийсь там хитрий вид зоологів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Розумію, що ми всі - країна волонтерів. Сваримося через це і кайфуємо одночасно", - режисер Стас Жирков

- Я наклав мораторій на критику влади під час війни. Роблю виняток лише для некомпетентного міністра культури Ткаченка, якого треба судити після перемоги. Але маю так обережно зауважити, що взагалі концепція цього каналу FreeДом, де мене час від час висмикують, щоб я там щось російською їм белькотів, я вважаю помилкою. Тобто концепцію, в яку входять і росіяни з росіянським акцентом, які кажуть жорсткі речі про Росію. Хтось вважає, що це працює. Мені здається такий підхід неоптимальним.

- Із цим важко. Імперська російська культура глибоко вкорінена в західний наратив. Ба більше, в культурному просторі в України не було суб'єктності. Тому що там Достоєвський, Чехов. А тут суто етнічне, танці, пісні мелодійні. Тобто нас успішно заганяли в гетто екзотики, прикольних хохлов. І на жаль, викорінення російської культури – це надовго. І я знаю, що цьому допомагає. Перебування в Україні. Мій британський друг-журналіст Джон Рід, повернувшись додому, викинув книжки Бродського. Жахнувся оцього звірячого вишкіру російського імперіалізму й ді¬знався, що його улюблений поет насправді теж такий. Як водиться, російські ліберали ламаються на українському питанні зазвичай після третьої чарки.

Я знаю німецьких ліваків, які приїхали сюди писати про неонацистів і стикнулися з українською дійсністю. І просто ці матеріали не вийшли. Повернушись додому, організували гуманітарні конвої з Німеччині. В тому числі на допомогу жінкам азовських героїв. Бо їм стало соромно за всі ці конструкції, що були у них у голові. Але це займає час.

Тому що не можна казати, що Толстой і Достоєвський – це окремо, а ґвалтівники, грабіжники і вбивці – це окремо. Ні, ні фіга. Культура не тільки про розваги. Культура не в останню чергу формує моральний компас. Що добре, що погано, як вчиняти або ні, що схвалюється в соціумі або ні. І по справах москалів ми бачимо результат. Тобто ось є росіянська культура і ось є росіянці. Що роблять росіянці? Й*баний п*здєц. До якого висновку ми можемо дійти? Що культура – х*йня. Бо якщо вони є її плід, то давайте її позбуватися. Давайте оці всі товсті книжки просто викидати з нашого життя. Давайте визнаємо її ницість, її безпорадність, і можна навіть на цих прикладах довести, що вона є шкідливою.

Це казочки, що бувають "хорошие русские"?

– Я знаю "хороших россиян". Вони нині воюють у лавах ЗСУ, сподіваючись на розпад цієї тюрми народів. Війна нам показала, що ця вся етнічна історія – неактуальна й неправдива. Гостро пам'ятаю з 2014–2015 років мандри передовою. Я бачив там росіян, білорусів, німців, англійців, французів, азербайджанців, узбеків. Кого я там не бачив – етнічних українців із Росії. Жодного. А от бачимо тепер: льотчик, який бомбив Харків, родом із Чугуєва. В іншого батьки живуть у Кременчуку. Ми бачили українські прізвища в якоїсь частини дохлої русні. І це доводить, що така уявна річ, як політична нація, є реальнішою, ніж щось конкретне, як етнічна приналежність.

- Неможливо утримувати увагу на такому піку так довго. Все ж таки світ великий, і відбувається багато чого. Хоча маємо визнати, що саме інвестиції умовного Заходу в те, що відбувається в Україні, нам також служать свою службу щодо лишатися в адженді світовій. Бо тут працює дуже цікавий механізм, адже коли політики, навіть в тій самій Німеччині вирішили, що так, це не локальний конфлікт, це стосується всіх – і почали допомогу Україні – це, ясна річ, впливає на добробут їхніх виборців – їм стає важче. А оскільки демократія побудована на бажаннях і почуттях виборців, то вони мають їм нагадувати, чому саме, скажімо, вони мають платити за опалення більше. Адже допомагають Україні, а там відбувається в цей час таке. Тобто саме політики будуть підтримувати тему на слуху.

Але в довгу – це, звісно, робитиме мистецтво. І велику роль у цьому відіграють переклади українських текстів. Якби я був Ілоном Маском, я б кинув клич до українських перекладачів на іноземні мови, розпочав би процес видання текстів на Заході. Бо саме Достоєвський, Чехов і вся ця, так би мовити, культура пояснює вагання західних і громадян, і політиків щодо необхідності допомоги Україні. Маємо вписувати себе в культурну картину світу для того, щоб нарешті мати суб'єктність, ознаменуватися на ментальній мапі німців, англійців, американців, французів.

Наскільки закордонні журналісти, за вашими спостереженнями, адекватно і тверезо розуміють те, що в нас відбувається, і доносять правду до своїх співгромадян?

– Тут хочу прочитати оду фіксерам, які є спів­продюсерами іноземних журналістів, наводять їм різкість. Допомагають людям, які ще вчора нічого не знали про Україну, зрозуміти, що саме відбувається, хто, де, як і чому. Фіксери розповідали, що іноді чують: "А давайте поїдемо знімати інтерв'ю з проросійськими політиками, бо важливо мати іншу точку зору". І важливо їм було сказати, що ОПЗЖ – це не опозиційні політики як такі. Це російська п'ята колона, тому немає сенсу з ними розмовляти.

Друзі, з якими я знайомий з 2014 року, глибоко в темі. Знають прізвища, географію, але навіть у свідченнях людей бувають проколи, бо вони поза контекстом. Наприклад, досить багато ЗМІ, коли була історія з Мариною Овсянніковою, вхопилося, бо потрібен був інший росіянин. Це та жінка, яка у прямому ефірі програми "Время" вискочила з плакатом No War. Я мав запеклі дискусії з добрим другом із The Guardian – його видання надрукувало її на обкладинці. Мені не вдалося його переконати одразу. Але за пару тижнів він визнав, що це була помилка.

- Якби ми 2005 року після перемоги Помаранчевої революції, коли суспільство було готове, ввели просто, скажімо, квоти, такі напівміри, на українську музику та кіно, як це робить, Франція, оберігаючи свій культурний простір. То сьогодні ми б не мали цієї розмови щодо доцільності заборони. Притому, що я маю визнати, що ненавиджу всілякі квоти й завжди підозріло ставився і ставлюся до держави. Особливо коли вона починає щось забороняти. Але це такий момент, що це є необхідним, і ми маємо це визнати. Маємо відбити звичку споживати оцей шлак від Моргенштерна до блатняка.

У культурі які ваші відкриття останнім часом?

– Головне – метал-гурт Surface Tension із Хмельницького. Їхня пісня "Ми вас всіх уб'єм" прилетіла до мене в якомусь телеграм-каналі. На той момент у кліпу було щось 140 переглядів. Я почав усім розкидувати, бо це був саундтрек до мого життя. Переводив розпач, жах, розгубленість не в гарячий гнів, а в холодну, як сталь, лють. Коли ти зібраний і розумієш, що все робиш правильно. Це пісня, якою я рятувався від жахів Київської області, які щойно відкривав. Хижа радість від загибелі ворога, про яку йдеться у Surface Tension, була неймовірно доречною.

Антон Слєпаков вразив своїм воєнним проєктом "Warнякання". Це вже навіть не заклик до зброї, як Surface Tension, і не лагідний військовий гімн для тилу, як "У небі літав байрактар", і не відчайдушна "Стефанія". Це інтимна та персональна рефлексія людини, яка прокидається від вибухів. Така доросла робота.

2014 року лише частка наших громадян пішла на фронт. Із 24 лютого це вже війна для всіх українців. І мертвих, і живих, і ненароджених. Саме тому ця колективна велична постать України почала продукувати стільки фантастичного мистецтва. Воно різне. Бойове. Втішальне. Але це не "Пливе кача". Бо плакати нам рано. Ми будемо оплакувати всіх після перемоги. А до того маємо йти в бій, розважати дітей, підтримувати – і отака музика.

Ще тікток зробив свою справу. Це ще й танцювальна війна. Раніше ніхто не бачив такої кількості людей у повному військовому спорядженні, які дуркують під музику й не бояться видаватися смішними.
Піднявся шар українського гумору. Якраз була дискусія про нещодавній окопний жарт про "піди одружися з будь-якою медичкою". Боєць питає: "А нащо?" – "Бо коли тебе вб'ють, вона отримає компенсацію, а ми за неї купимо нам коптер із тепловізором". У соцмережах піднялася буря, що це некоректно, а що скаже дівчина? Але це специфічний і невідривний від контексту жарт. Коли люди зі смертю на ти, дивляться їй в очі, але з цього регочуть. Це такий бойовий сміх вікінгів, самураїв. Цей гумор допомагає виживати, переживати неможливе і продовжувати перемагати.

Під час ракетних ударів по Києву мене в бомбосховищі вразило, що люди продовжували дивитися на планшетах серіали про ФСБшників.

– Є класична біблійна метафора про втечу євреїв з Єгипту. І там є важлива історія про те, що не можна із землі рабства брати із собою дріжджі рабства, аби хліба волі не заразити. І недаремно 40 років водив їх Мойсей пустелею. Щоб у землю обітовану зайшли вже люди, народжені в цих мандрах. Так і серед українців – хтось швидше, хтось повільніше виходить із цієї землі рабства. Описуєте людей, які ментально ще не відчули себе в оновленій нації. Вони ще вихаркують усю цю гидоту. І на це піде якийсь час. Вони підтягуються. Просто немає вибору. Подивіться на схід України, де законно обрані голови міст були каліброваною ватою. І тепер зауважте їхню поведінку під час війни. Мені здається, що в них Бандера й Шухевич уже витатуйовані на грудях. Фактично визнали, що їхнє бачення майбутнього України було хибним. І потрібна мужність, щоб це визнати. Вони не говорили: "Я був мудак, ніс ахінею", але вся їхня поведінка – саме про це. І за цим цікаво спостерігати. І з точки зору антропологічної, і політичної, і навіть історичної.

Після 24 лютого для більшості українців почався рух із ментального рабства. Як його пришвидшити?

– У буддизмі досягнення просвітлення називається "повернення додому". Я знаю людей, які "повернулися додому" ще до війни. Але для більшості це відбувається в отакий от насильницький спосіб. Коли маєш вийти за межі буденності й осягнути жах аб'юзивних стосунків між Україною і Росією.
Дивився документальний фільм про часи Революції гідності. Там одна художниця описувала свій досвід і почала плакати. Мене аж торкнуло. Люди несли величезний прапор України – і вона під нього потрапила. Поруч були люди, сонце пробивалося крізь матерію стяга, і жінка відчула, що в неї ноги випускають коріння, яке пробиває асфальт і входить у землю. Для мене це найкращий опис того, що відбувається з російськомовною людиною, яка ніколи не думала про те, що таке бути українцем. Для кожного це відбувається в певний момент, але для цього потрібні час і зусилля.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Про сталевих героїв Маріуполя і тугу за Україною: 12 нових пісень українського незламного духу

×