Бабуся Феодосія ніколи не любила, коли на неї гримають. Ось і зараз на матюки й прямі образи голомозих покидьків, які спершу назвалися товаришами її онука Захара, а тепер поводилися, ніби гестапівці, сказала, мов відрізала:
— Ви пощезнете!
Вищий, запальніший, боляче здавив їй горло — мало не задихнулася. Напевне, не одного чоловіка відправив на той світ. Вовкулака.
— Гаварі, гдє Захар, іначє урою!
Нижчий, спокійніший, утихомирив напарника й спробував виглядати добрішим:
— Дуже треба ваш внук на роботі. Шеф негайно викликає, розумієте? Просто негайно. У нас коли аврал — усім непереливки…Не привеземо Захара, нам шиї поскручують!
— То хіба ж ви в банді? — сахнулася стара. — Захар розповідав, що возить начальника банку…
— Банк і є,— запалив цигарку нижчий. — Але порядки, самі понімаєте, армійські, жєлєзні. Інакше — ніяк. Де великі гроші — там порядок должен буть круглі сутки, самі понімаєте. Ось і ми, з охорони самого, не маємо права ні про щось питать, ні про щось розказувать. Сполнять прикази — і все. Ось і сполняєм…Ви на Мішку не сердьтеся, Мішка на Кавказі контужений, самі понімаєте…
— Пойдьом, поіщєм в дєрєвнє,— скомандував вищий. — А старая пусть вспомніт, гдє Захар мог заночєвать.
Хто вони такі? І потім, онук розповідав, що в нього — тиждень відгулів. Ось учора привіз Оксанку, свою наречену. Сказав, що восени поберуться, а цей тиждень хочуть побути на природі, в Трилісах. Учора рушили туди з наплічниками й наметом. Рибалитимуть, купатимуться в іще не затоптаній туристами річечці Унь, варитимуть кулеші — відпочинуть від міської метушні й людських натовпів. Якби Феодосія могла заборонити онукові, вона б заборонила йому любощі з Оксанкою до весілля. Та вона боялася викликати на себе образу такого дорогого їй Захарка. Вона ж його виняньчила з пелюшок, навчала за свою пенсію в інституті. Став учителем фізики, як і хотів. І рік працював. Але хіба за таку злиденну платню може жити юнак, щоб і телевізор придбати, і одягтися, і дівчину на концерт повести? Ото й надибав місце персонального водія начальника якогось банку в обласному центрі.
Бабуся Феодосія не знаходила собі місця. Зайшла до світлиці. Прочитала перед іконами Молитву до пресвятої Трійці:
"Пресвята Тройце, помилуй нас. Господи, очисти гріхи наші. Владико, прости мені. Святий, зглянься і зціли немочі наші, імені Твого ради. Господи, помилуй…"
Бабуся Феодосія перевергала снопи нелегких думок, як у хату знову без стуку ввалилися ті двоє. Злі й знервовані. Зрозуміла, що спіймали облизня. Ходили-нишпорили селом, чи не підкаже хто, чи не викаже Захара. Навіть запліснявілий алкоголік Чуня після дармової чвертки "Хлібного дару" нічого конкретного їм не повідомив. Непрохані гості окупували Феодосину хату, довго кудись телефонували, без кінця лаялися з кимось і межи собою, і сказали, що є наказ чекати Захара, і без нього вони в місто не повернуться.
"…Спаси, Господи, і помилуй онука мого та подружку його, братів моїх і сестер, і рідних моїх по плоті, і всіх близьких мені людей з мого роду, заступи їх, Господи, і дай їм небесні і земні блага Твої…"
Вдивляється Феодосія в портрет свого сина Данила та невістки Наталки, який ось уже зо два десятка літ стоїть на столику під іконою Божої Матері. Як поїхали у відрядження "робить перестройку" — так і нема. Захаркові було 4 роки, і дитину залишили в бабусі. Поїхали та й поїхали. А через день уся тодішня держава здригнулася від жахливої новини — десь на Уралі стався витік газу біля залізничного полотна. І ніби випадково той газ вибухнув якраз тоді, коли розминалися два пасажирських потяги... Ніби через чиюсь недбалість...
Тяжкі думи раптом осяяв спогад про глинище. Як 1942-го окупанти хотіли вивезти дівчат Темирова у фатерлянд і шукали коротку дорогу. Цей забутий шлях підказав поліцаям Феодосин тато. І сам же набився в провідники. Ті доповіли унтер-офіцеру Гансу, і вони погодилися: "Яволь, яволь, шнелєр". Позагонили бранок у кузови двох вантажівок і рушили до глинища. І як тільки машини з дівчатами викотилися на місток через верхній потічок, колеса передньої вантажівки провалилися, машина сіла на пузо. Німці гелгочуть, особливо їхній унтер-офіцер Ганс, заглядають під кузов, пробують виштовхати машину з пастки. Дзуськи. Тоді тато Феодосії і каже поліцаям: "Нагорі — пилорама, і там є дошки. Нехай дівки йдуть зі мною та принесуть дощок, ото й виручимо Ганса. Негоже ж доблесних солдатів фюрера посилати на чорні роботи". Унтер-офіцер наказав одному поліцаєві супроводжувати бранок. Решта конвою збилися докупи в кузові передньої вантажівки — курили, жерли дрібними ковтками шнапс, зігрівалися, бо вітер дув пронизливий. А Феодосин батько вивів односельчанок нагору — круча над дорогою вивищувалася метрів на 15. І машини окупантів звідти — мов на долоні. Завів тато Феодосії гурт на вершину кручі, а поліцай горлає: де ж пилорама? Пилорама, відповідає провідник, певно, згоріла, а деревина осьде. І підходить до невеликого штабелю свіжих дощок. Нахиляється, дістає з-під стосу сокиру з довгим-довгим топорищем, як у лісників, і з розмаху як цокне поліцая у ліве вухо обушком, той і покотився з вершини — аж гупнуло в кузові німецької машини. Унтер-офіцер Ганс скочив на ноги, збагнув, що сільський дядько обвів його навколо пальця, командує солдатам бігти навздогін бранкам, почав пукати в напрямку вершини зі своєї пукавки. А тато Феодосії сплюнув на долоні, взяв сокиру й розрубав товсту мотузку. Вона тримала кількаметровий дощаний щит, а щит утримував породу, щоб не сипалася на дорогу. Тільки-но лопнула під лезом сокири мотузка, щит відвалився і гора поповзла на машини з німцями й поліцаями. "Оце тобі й шнелєр, шнелєр, дорогий Гансе, — мовив тато Феодосії. — Я тебе, харцизяку, сюди не кликав, і ти в мене не питав, чи відпускаю свою доньку до твого смердючого фатерлянду. Не питав? Не питав… Значить, діло — глина! У нас її багато — на всіх вистачить!". Дівчатам і молодицям наказав до села не вертатися, розійтися по родичах, хто куди може. Якщо приїдуть німці шукати обоз, а – нема. І ваших нема, і наших — нема.
"…Святий Ангеле, приставлений до моєї грішної душі й до пристрасного мого життя, не покидай мене, грішну, і не відступи від мене за нестриманість мою…"
Бабуся Феодосія попоралася по господарству — посипала курям мішанки, налила гусці свіжої води у ночви та прив'язала її за лапу до пакола, щоб не галясала попідтинню та не губила в траві манюсіньких гусенят, наклала собаці полумисок ячмінної каші й полила кисляком. Забрала у листоноші "Газету по-українськи". Хотіла в неї попросити допомоги — та передумала. Біля воріт запримітила чорне квадратне авто, яким приїхала до неї бісова делегація з міста, й аж здригнулася. Ну чистий тобі "чорний ворон". Дуже схожа машина на ту, що забрала її тата 1947-го.
— Что, бабка, нє відєла мерса? — пропасталякав вищий приїжджий. — Захар тоже на таком ганяєт…
— Та я, синку, набачилася на своєму віку стільки всякого, що тобі краще б не бачити, — запнула хустку бабуся Феодосія. — І машин, і людей, і звіра клишоногого…
Кинула погляд на чоловіка, і холодом обдало їй спину: ну, викапаний Ганс, отой, що поневолити хотів і її, і півсотні молодиць із Темирова 1942 року, ну викапаний. Ледь стрималася, щоб не спитати, чи нема в нього родичів у Німеччині.
Тільки-но почало смеркатися, на подвір'я бабусі Феодосії неждано-негадано причвалав Захарко. Сказав, що Оксані потелефонували рідні, її мама раптово занедужала, то дівчина метнулася додому. А він переночував у наметі в компанії жаб і цвіркунів та й собі вирішив перервати туристичну подорож.
Приїжджі одразу налетіли на Захарка з паперами, приписами, аргументами. Бабуся Феодосія не второпала спочатку, що вони хочуть від її онука. Прозріння прийшло, коли почула розмову між Захарком і нижчим ділягою.
— Пишеш чистосердечне зізнання. Мовляв, я, Захар Багрій, перебував за кермом службового автомобіля номер такий-то, такого-то числа липня місяця, коли на проїжджу частину вулиці Карла Маркса на перетині з вулицею Клари Цеткін раптово вибіг студент другого курсу такий-то, в результаті наїзду студент помер від отриманих ушкоджень на місці… Слідство буде недовгим, буде суд, тобі дадуть до семи років, але шеф уже до річниці незалежності доб'ється для тебе амністії… А іначе — ніяк!
— Але ж я не перебував за кермом тоді, коли ви кажете, — голос Захара. — Чому я мушу брати чужий злочин на себе? Щоб родичі того бідолахи мене прокляли?
— Ну, Захар, в тебе вибір невеликий. Кредит у Юхима Аврамовича брав на 30 тисяч? Брав. Віддавати нема чим? Нема. Хочеш сісти за борг? Але тоді не буде ні квартири, ні машини. Думаю, що й наречена дуже розчарується.
"…Святий Ангеле, зміцни мої немічні сили в боротьбі з гріхами і наставляй мене на спасенну дорогу…"
— Чекайте! — бабуся Феодосія різко відчинила двері зі своєї спаленки до світлиці, де голомозі марудили її внука. — Я віддам вам скарб — глечик золотих виробів. Але облиште Захара, і нехай він іде з тієї роботи.
— Де він у вас узявся? — хіхікнув нижчий, юрист. — Ще й цілий глек. Чому ж не віддали Захару, був би крутим бізнесменом?
— Узявся! В першу імперіалістичну через наше село везли трофеї, щось і загубилося. А дід мій знайшов та сховав — знав, що колись родині знадобиться.
Захар оторопіло зиркнув на бабусю — і для нього це неабияка новина.
— Дак пусть старая гоніт золото, — засвітилися очі вищого. — Сдадім Ароновічу, а там пусть рєшит.
— То давайте глек, — повеселішав юрист. — Можемо й акт скласти.
— Складемо, — погодилася бабуся Феодосія. — Бо й кума моя каже: я ж не дурочка з провулочка.
— Токо бистрєй, бистрєй! — підгонив вищий.
Бабусі Феодосії аж зашпори зайшли: вчулося далеке німецьке "шнелєр, шнелєр!".
— Яволь, яволь, — машинально відповіла. — Рушаймо, той глек над глинищем, у надійному місці.
Коли виходили з хати, мовила до Захара:
— Захопи, дитино, сокирку. Там воно все позаростало, треба буде розчищати, захопи.
Чорний квадратний "мерседес" завиграшки подолав 3 кілометри розгаслої дороги до покинутого глинища.
— Тамечко за мостом і пригальмуй, — розпорядилася бабуся Феодосія. — Треба видертися нагору, там сховок, там він чекає на нас.
Зупинилися. Сутеніло. Юрист, який сидів за кермом, увімкнув ближнє світло фар. Спробував було вийти з машини, але, тицьнувшись носком черевика в грязюку, заліз назад у кабіну й попередив Захара:
— Ідіть забирайте глек. І не здумай там щось хімічить. Знаєш, порядки в нас — желєзні!
Свої слова зміцнив, показавши бойового пістолета Макарова. Навів ствол бабусі Феодосії просто в груди й сказав:
— Случай чого, буде "пук-пук".
На вершину кручі бабуся з онуком дерлися щаблями старого, в багатьох місцях зруйнованого хідника. Коли дісталися місця, бабуся Феодосія перехрестилася, подивилася вниз: голомозі поопускали шибки на дверцятах, курили та слухали музику, важку таку, що бахкає по голові. Враз бабусі Феодосії згадався тато на цій горі 1942 року, дві німецькі вантажівки внизу і біловидий Ганс із його "шнелєр, шнелєр".
Бабуся Феодосія намацала в чагарнику мотузку, що вела до влаштованої її татом пастки. Мотузка просмолена і навіть не підгнила за десятки літ. Узяла в Захара сокиру й щосили сіконула гострим лезом по ній. Почувся звук лопнутої струни. А наступної миті зі стіни глинища, що нависала над дорогою, зірвався щит, і десятки тонн породи поглинули все. Розмочений зливами ґрунт поховав під собою і чагарники, і машину з голомозими, і місток.
"…і охороняй мене від усякої спокуси диявольської, щоб я всякими гріхами не гнівив Бога мого, і молися за мене до Господа, щоб він утвердив мене у страху Своїм і показав мене достойним рабом Своєї безмірної благості. Амінь…".
Олександр Михайлюта
* * *
291 текст змагався в конкурсі "Новела по-українськи" від журналу "Країна". Перемогла новела "Півгодини неба" львів'янки 31-річної Марії Титаренко про загадкового львівського пана Яхо, який малює небо.
Авторка викладає у Школі журналістики Українського Католицького Університету. Переможниця отримає тисячу гривень, а новелу опублікують в журналі "Країна" за 23 травня. Нагородження відбудеться на фестивалі "Книжковий Арсенал" 25 травня в Києві.
Також журі присудило дві особливі відзнаки. Друге місце здобув твір "Камізелька" 22-річного Антона Солнишкіна з Харкова. Журнал "Країна" надрукує його в червні. Новелу Олександра Михайлюти "Зсув" публікуємо в газеті.
Конкурс "Новела по-українськи" проходив уперше. До участі приймали раніше не публіковані тексти українською мовою обсягом до 10 тис. знаків, що мали несподіваний фінал. Також у новелі мала згадуватися "Газета по-українськи" у будь-якому прояві. Роботи оцінювали анонімно представники редакції та письменники Андрій Бондар, Андрій Кокотюха і Лариса Денисенко.
Черговий конкурс "Новела по-українськи" пройде навесні 2014 року.
* * *
Новелу "Зсув" написав громадський діяч і журналіст Олександр Михайлюта, 55 років. Він є автором понад десятка збірок прози й публіцистики. Серед них "Алілуя" — перша в СРСР відкрита публікація про спробу прориву голодуючих із південних областей узимку 1933-го через Харківську область. 1990-го вийшла "Ми не раби" — публіцистична книжка про сталінські репресії. 1993-го за його повістю "Секретний ешелон" в Одесі зняли однойменний художній фільм.
Народився у місті Гуляйполе Запорізької області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Шевченка. Працював журналістом, був секретарем Національних спілки журналістів і спілки письменників. Випустив чотири числа "Білої книги про утиски ЗМІ та окремих журналістів України". Зараз працює редактором відділу газети "Сільські вісті". Живе у Києві.
7 
1
Коментарі