— Є прислів'я "Буде хліб — буде й пісня". Я завжди воюю за зворотну тезу: "Буде пісня — буде й хліб". Культурне суспільство завжди стає багатим, — каже поет-пісняр 67-річний Ігор Жук.

Його "Молитва зниклого безвісти" перемогла в номінації "Пісенна лірика" на XIX літературному конкурсі "Коронація слова". 6 червня церемонія нагородження відбулася у залі Київської міської адміністрації.

Відзначили переможців у номінаціях: "Романи", "Пісенна лірика", "Кіносценарії", "П'єси". На конкурс подали понад 6 тис. творів.

— Пісня "Молитва зниклого безвісти" з'явилася швидко — зачепився за перше слово й за годину підійшов до останнього, — продовжує Ігор Жук. — Це монолог бійця, що воює на Донбасі. Сам не знає, де він і що з ним робиться. Багато людей там пропадають у жахливих підвалах. Мабуть, це страшніше, ніж бути вбитим. Імена загиблих хоча б знають, їх зустрічають на колінах у рідних селах і містах. А буває — невідомо, що сталося, чи ще жива людина. Найстрашніше, коли дуже довго залишається надія, а потім виявляється, що була марна.

На "Коронацію слова" відправив пісню не заради перемоги — це не спорт. А з надією, що вона якось ляже людям на душу.

— Я просто приголомшений, — актор і режисер Віктор Андрієнко, 59 років, опускається на коліно. Цілує руку Аллі Мелентьєвій. Вручає їй нагороду за першу премію в номінації "Кіносценарії".

— Твір "Кияни", який приніс мені перемогу, оснований на деяких фактах із життя моїх київських родичів, — розповідає зі сцени Алла Мелентьєва, 51 рік.

— Це була колоритна сім'я. Він — колишній червоноармієць, вона дворянського походження. Під час німецької окупації залишилися в Києві з маленькою донькою.

Чоловік став підпільником. Його арештувало гестапо. Хотіла сказати щось нове про той трагічний час. Про Київ часів окупації фактично немає художніх творів.

— Не треба більше розповідати, а то не підуть у кінотеатри, — перебиває сценаристку Андрієнко.

57-річний Володимир Стенько з міста Синельникове на Дніпропетровщині на Донбасі служив артилеристом у складі Добровольчого корпусу "Правий сектор". Мав позивний "Ясса".

З твором "Шахтар — чемпіон!" здобув спеціальну відзнаку в номінації "П'єси".

— На Донбасі воював упродовж 2014–2018 років. Там і написав "Сєпара". Це друга назва п'єси, — розповідає Володимир Анатолійович. — Бо вона про сєпара. Чолов'яга воює проти України, але переходить на нашу сторону. Каже: головне не спізнитися виправити свої помилки. Йому десь 30–40 років. У такому віці козаки або гинули в бою, або ставали гетьманами. Я дивився майже всі фільми про теперішню війну. І "Кіборги", і "Позивний "Бандерас". Відчуття подвійні. Розумію, що таке кіно потрібне. А з іншого боку, як можна описати "зубний біль". Усі слова — це лише натяк на те, що справді переживаєш на фронті.

Спецвідзнаку "Коронації слова" за "найкраще висвітлення соціальної проблеми" здобуває Тетяна П'янкова, 33 роки, за роман "Німотка". Письменниця приїхала з міста Трускавець на Львівщині. Попередні три спроби у конкурсі були безрезультатними.

— У героїв моєї книги є прототипи. Чула про них від людей, декого знаю особисто, — розповідає Тетяна П'янкова.

— Дію перенесла у селище Вигода Долинського району Івано-Франківської області, у якому виросла. Розповідаю про трагічне кохання вже сивого чоловіка з вадами мовлення до красивої вдвічі молодшої жінки. Мати забороняє дівчині з ним спілкуватися.

Погано говорити чоловік почав після пережитого в юності потрясіння. Своєї матері не пам'ятав. У день повноліття знайшов у батьковій скрині її косу. Як і волосся інших жінок. Батько служив у НКВС, мав фетиш зрізати коси закатованих. Убив і рідну тітку ­дівчини, яку полюбить його син. Тому її матір і не хоче мати справи з цією сім'єю. Діти розплачуються за гріхи батьків.

×