— У Донецьку ми були єдині, хто досліджував фольклор і традиції. Шукали по довколишніх селах пісні від носіїв. Записували за бабусями, що означає той чи інший обряд, — розповідає Юлія Куліненко, 34 роки, учасниця театру фольклорної пісні "Дивина".
Колектив 1998 року створили при Донецькому національному університеті.
— До нас приходили дівчата з фізичного, математичного, історичного, філософсько-релігієзнавчого, філологічного факультетів, — продовжує Юлія Куліненко.
— Керівник колективу Олена Віталіївна Тюрикова родом із Томська. Цікаво, що і в Сибіру вивчала український фольклор. У Новосибірській області є так званий "Сірий клин", куди російська імператриця Катерина ІІ у XVIII столітті переселяла українців із Полтавщини, Одещини. Південна частина Далекого Сходу має "Зелений клин". За переписами 1905 року там 63 відсотки становили вихідці з України. В репертуарі маємо матеріал, зібраний нашим керівником в Алтайському краї. Там по селах баби досі співають наші пісні, які ніби законсервувалися, застигли у часі.
Юлія заводить:
"Ой на Івана, на Купала, вийшла дівчина гарно вбрана".
— На Донбасі більш відкритий звук, інша постановка горла та звучання пісні. Наше улюблене село — Семенівка під Краматорськом, де бабусі казали, що їхні предки з-за порогів, тобто із Запоріжжя. Тому пісні дуже ритмічні. Ніби співає маршируюча Монсеррат Кабальє (іспанська оперна зірка, сопрано. — ГПУ) з великими грудьми. Більшість пісень, які ми співаємо, в інших регіонах України чують уперше.
Навесні цього року "Дивину" запросила діаспора Південно-Африканської Республіки.
— Поїхали удвох із учасницею театру Серафімою Сокольвак. Проводили для місцевих майстер-клас з українських танців і співу. Про нас вони дізналися з проекту "Я на тебе чекатиму під каїсе-дра". Це назва африканського дерева, під яким збиралося село, щоб поговорити.
Почався проект зі збору коштів на видання антології африканських поетів "Каїсе-дра росте, де хоче" українською мовою. Переріс у спектакль "Пісок", який показуємо вже рік. У ньому поєднані сучасні танці, звучать вірші африканських поетів. Ми співаємо під барабани гурту "АфриКан".
Це дивний і цікавий досвід. Ритмічні козацькі й маршові пісні. Під барабани лягають українські веснянки, а лірика — ні.
Як слухачі реагують на ваші пісні?
— Коли дізнаються, що ми з Донеччини, дивуються. Підходять та обнімають.
2009 року на фестивалі української музики та пісні "Горицвіт" у Львові посіли перше місце. Коли співали колядку "Дивне і новорожденне" із села Єгорівка Волноваського району, львів'яни у залі плакали.
Вивчали етнографічний одяг свого регіону?
— На Луганщині була своя школа вишивки — червоно-сині кольори й рослинні орнаменти, які відтворювалися хрестиком. У мене збереглися давні рушники, вишиті гладдю. У своїх костюмах дотримуємося стилю Слобожанщини — сорочки з рослинними орнаментами та спідниці темно-червоного кольору.
Чи виступали, коли почалися бойові дії в Донецьку?
— Взимку 2014 року ми ще колядували. А весною стало небезпечно. По вулиці йде людина зі зброєю, і ти не знаєш, що у неї в голові. Тому репетиції проводили таємно. В Донецьку лишилася мама, вона — головний зберігач у Художньому музеї. Хоча під час обстрілів охорони не було, колекцію вдалося зберегти.
Я виїхала 28 липня 2014 року передостаннім потягом. Встигла до бомбардування вокзалу. В Києві зустріли друзі, допомогли із житлом. Працювала на трьох роботах. Уночі писала статті для газети "Тещины советы" та вдвох із 7-річною донькою працювали нянями у кількох сім'ях.
Спів із хобі перетворився на сенс мого життя. Піснею знімаю стрес, вирішую складні ситуації. Коли співаєш — виходить негативна енергія, стаєш спокійнішою.
3 
1
Коментарі