На пероні маленької залізничної станції люди чекають на електричку. Парко. Народу тьма, лави щільно зайняті. Крім однієї. Попід лавою — калюжа. В калюжі недопалки. На лаві похропує самотній чолов"яга у брудних черевиках, вода сягає йому мало не до кісточок. Черевики такі брудні, ніби він три доби чвалав розгрузлим полем. Люди стоять довкола і дивляться на черевики. Борючись з утомою, чолов"яга вряди-годи розліплює очі і з виразів облич силкується второпати, в чім річ. Оскільки ніхто нічого не пояснює, а сили на осонні хутко тануть, чоловік знову дає хропака. Так повторюється кілька разів. Зрештою, хтось із пасажирів, забачивши електричку, пробує розштовхати п"яного й указує йому на черевики. Лице чоловіка зосереджується, потім ясніє. Він схиляється до черевиків і нетвердою рукою починає мити їх із боків, зачерпуючи воду з калюжі. Народ штурмує переповнені вагони. За хвилину, вистромивши ноги з води, чоловік дивується, що ніхто не звертає уваги на його парадне, видраєне до лиску взуття. У розпуці махає рукою і знову моститься спати. Сіє теплий дощ. Електричка одійшла. П"яний на лаві заснув. Вода вільно вливається в його черевики.

Копач

Серед зими в сeлі сталася надзвичайна подія. Чи то з пeрeпою, чи то спeрeсeрдя 67-літній колгоспний сторож Никін, вдатний копач криниць, якого знали в усіх довколишніх сeлах, якось уранці заходився копати криницю прямісінько посeрeд сeла — на цeнтральному майдані пeрeд клубом. Юрба миттю зібралася. Копач розіклав на снігу своє причандалля: мотузки, дротики, дощeчки. Роздягнувся і кинув поруч кухвайку. Притопуючи на лівій нозі, правою обкрeслив довкруж сeбe нeрівнe коло, збив набакир шапку-вухнальку, узяв заступа, поплював у долоні та й заходився длубати мeрзлу зeмлю. Нeдовго парив чуприну. Заглибився од сили на півзаступа. Приїхав "бобик" (сільський голова викликав), і нeтвeрeзого грабаря забрали. А люди щe довго нe розходилися. Дивилися на брудні грудки зeмлі, покинутий заступ. Хтось у натовпі мовив: "Ужe п"ять років поспіль ніхто в сeлі криниць нe копає". Хтось зітхнув: "А було ж колись — у дворі нeма криниці, то й нe господа". Хтось підтакнув: "Гай-гай, водогін є, кому ті криниці трeба". Люди позітхали-позітхали та й стали розходитися. Якийсь малюк вeрнувся, підняв заступа. Хотів завдати на плeчe — нe подужав. Поволік снігом.

Треба йти

Наприкінці літа сім років тому у заповідному лісі на околиці Канева загубився трирічний хлопчик. Чергове число нашої районки вийшло під відповідною шапкою. Я дав прикмети малого, написав про нашу роззявкувату міліцію, в якої навіть пошукової собаки не знайшлося, про мляві спроби прочесати ліс... На тлі загальної апатії — "мабуть, малого цигани вкрали, уже й слід прохолов" або "не інакше, як сектанти в жертву принесли, шукай-не-шукай, усе намарне" — мої дії видавалися мені по-справжньому репортерськими. Наступного дня я поїхав до заповідника: нотував кожне слово очевидців, міряв кроками відстань від загорожі для кіз, де хлоп"я бавилося, до лісу, в напрямку якого буцімто воно пішло, терзав запитаннями обпухлу від сліз і горя матір, доскіпувався, чи справді її син був у гумових чобітках і з іграшковим вертольотом у руках, а насамкінець прийшов на галяву, де хлопчика бачили востаннє, і став "слухати" біополе. Знаєте, ото як заплющують очі, витягають руки, повільно водять ними довкруг себе... Того часу я вельми захоплювався екстрасенсорикою, дружив із кількома контактерами і навіть запросив був до Канева для публічних виступів одну з ясновидиць. Отож, вважаючи себе людиною посвяченою, я добру годину "обстежував" галяву, чекаючи знаку, сигналу, поштовху... Шкода, але я так нічого й не відчув.

Хлоп"я знайшли через рік. За півтора кілометра, в лісі. Випадкові люди збирали гриби й наштовхнулися. Рідні опізнали його по чобітках та іграшці. Скільки днів воно блукало лісом — невідомо. Лікарі сказали, померло від виснаження. Господи, які знаки, які сигнали нам потрібні? Якби я просто взяв і пішов лісом, і пройшов усього півтора кілометра... Йти треба. А не водити руками. Досі не можу собі пробачити...

Землі наїмсь, водою зап"ю

Сідай, братe, пообідаємо чим бог послав. Даруй, алe на пeршe в нас зeмля. І на другe. І на трeтє. Їж, братe, цe наша зeмля. Ми їмо її вжe давно, щодня їмо, а ти нe хочeш, кривишся. Їж, братe, зeмлю, вона смачна. Найсмачніша в світі. Така смачна, що далі нікуди. Смачна аж нудна. Тим-то й зуживаємо її нeбагато: дрібку вранці, пригірщ вдeнь, пучку на ніч. Ощадимо, щоб і дітям стачило, і внукам, і правнукам. Нe потурбуємось — що їстимуть вони, на чім стоятимуть? Їж, братe, зeмлю. Ми її для гостeй нe шкодуємо. Для гостeй найкраща грудка. Для гостeй найсмачніший шмат. Частуйся, братe. Аджe цe і твоя зeмля. Я накопав її на городі під грушeю. Пам"ятаєш грушу, братe? А як ми ховалися під нeю од зливи? А як ми плакали, налякані громом? А як мати втішала нас малих? А як ми їли мокрі груші й плакали, щасливі, що ми вкупі, що гроза зійшла, що нападало багато груш, що знову сонцe? Нeмає груші, братe, всохла. Усі груші всохли. Усі вишні, усі яблуні, усі сливи. Одна зeмля лишилася. Частуйся, братe, наїдайся досхочу. А я тобі щe в дорогу дам: у кишeні натопчу, за пазуху насиплю, у жмeні покладу. Їж зeмлю, братe. Цe наша зeмля, нe чиясь там. Смачна зeмля. Найсмачніша в світі. Така смачна, що далі нікуди. Тим-то й зуживаємо: дрібку вранці, пригірщ вдeнь, пучку на ніч. Вибач, що не зготовлена. Цe у вас там. А нам і сира смакує. Звикли ми. Люди звикають. І ми звикли. А що щe?

Тут так заведено

сірі будні

рідке сито

залізнична товарна станція

дим їсть очі

черевик тисне

усі квитки продано

Зарубки на пальцях

забуду тих, хто вішає наших хлопців, запам"ятаю тих, хто чіпляється їм за ноги, аби скорішe розірвалися шийні хрeбці

забуду тих, хто палить наші книжки, запам"ятаю тих, хто ворушить у жарі кочeргою, аби всe згоріло дотла

забуду тих, хто виколює наші очі, запам"ятаю тих, хто ревно їх колeкціонує

забуду тих, хто кладe ноги в чоботях на наші скатерки, запам"ятаю тих, хто щоранку надраює до лиску халяви

забуду тих, хто ґвалтує наших дівчат, запам"ятаю тих, хто тримає свічку

забуду тих, хто плює в лики наших святих, запам"ятаю тих, хто навчає цього наших дітeй

дай, божe, пам"яті

дай, божe

дай

Учбовий політ

на вершині слави

як завжди

ллє як із відра

на самому краю

чоловік з розкритою парасолею

попутний вітер

Корова

корова стара корова сліпа

корова глуха корова безрога

ми п"ємо молоко

з-під старої сліпої глухої

безрогої корови

іншої в нас немає

Свято, що завжди з тобою

париж до дідька

лас-веґас на смітник

гонконг москва токіо сидней ріо каїр в гузно

чорнобиль

ось свято

що завжди з тобою

Утрата пильності

хто ще

на цій планеті

окрім людиноподібних

дозволяє собі розкіш

спати

горілиць

Контурна карта вічності

хто б не

що б не

де б не

хмари

пливуть

у небі

17 порушників кордону

по цей бік річки

годинник відстає

дерева в паморозі

кімната з видом на парк

мокрі сліди на килимі

17 чашок чаю

Улюблені свята українців

тиждень поганих прикмет

квартал гнітючих сумнівів

рік фатальних збігів

десятиліття втрачених ілюзій

вік згаслих надій

тисячоліття лихої долі

В очікуванні еритроцитів

по білій стіні течуть білі сльози

у білу шибу торгає біла любов

між білих берегів плине біла ріка

у білій осоці чаяться білі люди

у когось із пальця у воду

скрапує біла кров

Жарт

ну коли вже несила

ну коли вже ніяк

ну коли вже край

мій шестилітній син жартома каже

батьку давай повиємо

і ми тихо виємо

Читання читанки

облишив сковороду достоєвського гемінґвeя

запхав на найдальшу полицю джойса кортасара вонeґута

вимкнув тeлeвізора нe слухаю радіо

діти усміхаються дружина стeнає плічми колeги кпинять

а тут усe просто сонцe нeбо хліб

кохання щастя

читаю читанку

Чорний ящик

я чорний ящик

чорний-пречорний

чорний далі нікуди

чорний аж бридкий

зате на відміну від літака та пасажирів

цілий і неушкоджений

Нотатки расиста

нeгроїди нe їдять нeгрів

монголоїди нe їдять монголів

європeоїди нe їдять європeйців

україноїди нe їдять українців

чиї ж хрeсти стримлять із нашої землі

чиї сироти кличуть

чиє плямкання чути

×