— Никогда ничего советского не выбрасываю, — каже 45-річний двірник Євген із Харкова. Він — герой документального фільму "Веаюфром". Стрічка отримала головний приз 15-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини "Докудейс".
23–30 березня в Києві показали 62 фільми із 36 країн. З них 11 — українські.
Переможці "Докудейс" отримали по $1 тис. — 26,5 тис. грн премії.
— Євген збирає радянську техніку, — розповідає режисер стрічки Дмитро Лавриненко, 46 років. — Хизується відеомагнітолою, вентилятором. Цими речами заставив квартиру, підсобку, гараж. Ніде й сірника вставити. Радіє, коли на смітнику знаходить коробку з популярною в СРСР розчинною індійською кавою. Трагедія Євгена в тому, що він досі живе в країні, якої вже не існує. Водночас він не проти України. Ходив на харківський Майдан. Але скаржився, що звалили пам'ятник Леніну. Через свій безвідповідально дитячий характер не може визначитися. Його оточення — таке ж, як і він.
Чотири нагороди отримав на фестивалі "Докудейс" фільм українського режисера Аліни Горлової "Явних проявів немає".
— Головна героїня Оксана служила медсестрою на Донбасі. Повернутися з фронту було для неї нічим не легше, ніж їхати туди, — говорить Аліна Горлова. — Картає себе за те, що на її очах підірвалася бойова подруга. Ховали в закритій труні. Оксана звільнилася з армії, проходить реабілітацію у санаторії в київській Пущі-Водиці. У людей, які повертаються з війни, може не бути жодних фізичних травм. Але всередині — повна руйнація. Лікарі цього не помічають. Кажуть: "Явних проявів немає. Руки-ноги цілі — йди воюй далі".
Найкращою серед короткометражних фільмів назвали стрічку "Кіно для Карлоса" гватемальського режисера Ренато Боррайо Серрано.
— Він кілька років живе в Росії, — каже піар-директор фестивалю 34-річна Дар'я Аверченко. — Вчився у ВГІКу (головний навчальний заклад для кінематографістів у Росії. — ГПУ) в режисера Марини Разбєжкіної. Одружився з однокурсницею. Народився син Карлос. Має темну шкіру. Теща не сприймає онука. Говорить, що Росія має закрити доступ для іноземців. Режисер через свою сімейну історію висміює російський ура-патріотизм, вузьколобий націоналізм.
У номінації "Життя" перемогла австрійська картина "Кров і пісок" про війну в Сирії й антиурядові виступи в Ірані. Стрічку змонтували з любительського відео. Доповнили коментарями біженців із цих країн, які живуть в Австрії.
— Коли шукали матеріал, довелося передивитися багато жорстоких сцен, — розповідає австрійський режисер Матіас Крепп, 30 років. — Фільм закінчується 10-хвилинним відео, на якому бойовики Ісламської держави зупиняють машину із сирійцями. З перших кадрів зрозуміло, що мирних жителів збираються вбити. Однак терористи тягнули час садистським допитом. Якість звуку була жахлива. Щоб розчути слова, доводилося дивитися це відео десятки разів. Аби зрозуміти, що насправді відбувається на батьківщині, біженці з гарячих точок вимушені вишиковувати в інтернеті подібні відеоролики. Іноді для того, щоб дізнатися долю зниклих родичів.
Приз глядацьких симпатій отримав фільм "Перша сотня" Ярослава Пілунського, Юрія Грузиніва та Юлії Шашкової. Розповідає про активістів Революції гідності, які воюють на Донбасі.
Протягом року найкращі фільми Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини "Докудейс" покажуть у всіх українських містах.
4 
1
Коментарі