З акторкою Тамарою Тимошко-Горюшко, 65 років, зустрічаємося в її гримерці на другому поверсі столичного театру оперети. Невеличку кімнату вона ділить з актрисою Іриною Лапіною.
— Зараз Іра прийде переодягатися, тому треба знайти інший кабінет для розмови, — каже й просить піарницю оперети принести ключ від вільної гримерки. — Посидіть поки що тихо, я п"єсу хочу дочитати, — одягає окуляри.
У гримерці два нових столики, дві шафи та великий шкіряний диван. Над столами — сценічні фото актрис.
— Із приходом в оперету Богдана Струтинського (нинішній директор та художній керівник. — "ГПУ") театр почав змінюватися, навіть зовнішньо. У гримерках встановили сучасні двері, пофарбували стіни, завезли нові меблі, — каже, коли помічає, що роздивляюся кімнату. — На вході в оперету замість урн для недопалків поставили квіти. І нехай лиш хтось скаже, що це все неважливо, — обурюється. — Це покращує емоційний стан акторів, робить театр домівкою мистецтва.
Повертається піарниця. Говорить, що ключів від чужих гримерок не дають.
— Зараз розберемося, — відказує Тамара.
Виходимо з кімнати. Тимошко замикає двері. Просить потримати чашку жовтого кольору з відбитим вушком. У ній гарячий чай.
Хвилин за 10 розпочинаємо розмову.
— Була тільки що на репетиції "Летючої миші". Вистава російською, тому, вибачте, нею розмовлятиму. Важко одразу перелаштуватися, — протягом розмови перестрибує з однієї мови на другу. — Декілька років тому актори приходили на репетиції, півгодини щось грали, а потім патякали про життя й байдикували. За Струтинського такого немає. Він вимогливий і хоче, щоб кожна репетиція приносила щось акторам та поліпшувала виставу. Нині відпрацьовуємо по три-чотири години.
До оперети Тамара прийшла після школи. Відтоді в інших театрах не працювала. У першій виставі "Останній Черемош" зіграла 1961-го.
— Про іншу професію й мови не було. Для мене з дитинства танці і спів — перша справа. Навчалася у студії при опереті два роки, ходила на всі вистави, тому знала театр ізсередини. А нині більшість молодих людей приходять до нас із консерваторії. Вони мають гарний голос, але геть не розуміють, що таке акторська майстерність. За останні два роки набрали майже 20 нових акторів. Нещодавно дивилася виставу "Циганський барон" у залі. Раптом помічаю, що в балеті та хорі майже всі молоді. Думаю: "Боже, це ж новий театр народився!". Я тут переживаю вже сьоме покоління акторів. Колись дівчаток могли грати й 50-річні жінки. Це було нормально. Нині такого не допускають.
Колись дівчаток могли грати й 50-річні жінки. Нині такого не допускають
У театрі є неписані правила, яким старші актори вчать молодих.
— Зараз ці правила м"якші, — усміхається. — Колись не можна було приходити на репетицію у кросівках. У приміщенні театру ми мали носити змінне взуття. Пам"ятаю, у 1980-х наша трупа поїхала на гастролі до Польщі й усі накупили собі там джинсів. Для Союзу вони тоді були диковинкою — вершиною моди. Дирекція почала воювати з акторами, аби лиш ті не приходили на роботу у джинсах. А ще молодь вчили вітатися в опереті з усіма та пропускати вперед знаних акторів або ставати при зустрічі з ними під стінкою, аби вони вільно могли пройти коридором.
Розповідає, що 10 років тому за порушення дисципліни та невдалу імпровізацію на сцені акторам відраховували гроші з зарплатні. Нині так не роблять.
— Мене за імпровізації жодного разу не штрафували. Якось грала у спектаклі-одноденці "Квітка Магнолії". "Одноденками" ми називали простенькі вистави, які робили на замовлення влади. Раніше ж як було — прилетіли наші на Північний полюс — вийшла про це п"єса, пірнули в океан — ще одна вистава. У "Квітці..." я грала дівчину, яка мала проблеми з чоловіком через свою надмірну гоноровість. І от стоїмо ми з коханим на сцені, а я відчуваю, що моя спідниця падає на землю. Щоб вийти якось із ситуації, піднімаю ту спідницю й кажу: "Джим, ты хочешь, чтобы наши отношения поменялись в лучшую сторону?" Він відповідає: "Конечно". І тоді я додаю: "У меня упала юбка и, вероятно, испачкалась. Постираешь ее и принесешь". Кидаю йому спідницю і йду.
3 
1
Коментарі