56-річний Степан Процюк звільнився з Івано-Франківського університету після 30 років викладання. Письменник веде свій ютуб-канал про українських класиків. Розповідає про їхні любовні трикутники, відносини з владою, творчість.
Чим особливий ваш роман про 1950-ті "Пальці поміж піском"?
— Важливе місце займає музика. Червоною ниткою проходять радянські бравурні пісні. З кожного репродуктора лунало: "Я люблю тебя, жизнь" Георга Отса. А в цей час голод, репресії, всіяні трупами поля. Кожна людина, якщо почує такі мелодії сотні раз, піддасться та повірить. Це був ідеологічний гіпноз. На багатьох подіяло та досі маємо наслідки корозії української душі.
Зараз ми знаємо, що українських митців залякували. Але не тільки. Загалом режим діяв методом батога і пряника. Деяких художників купували, надавали комфортні умови.
Один із головних героїв — композитор Федір. Входив до Спілки, був відомим та мав статус. Зраджує себе. Не може відмовитися від достатку. Звідси роздвоєність, навіть у коханні. Я намагався передати його душевний злам.
Чому обрали для героїв творчі професії?
— Історія не була б менш трагічна, якби це були доярка та шахтар, наприклад. Однак на людях мистецтва яскравіше видно розтлінний вплив тоталітаризму. Очевидно, хотів би, щоб читач більше співчував Федору, ніж Сталіну. Але не вважаю свій роман ідеологічно-пропагандистським. Потішило, що його нещодавно внесли до добірки любовних. Тобто стосунки й пристрасть на тлі портретів Сталіна.
Яким зображуєте радянського генсека?
— Мене критикували, мовляв, навіщо знову діставати того Сталіна. Та я переконаний — тоталітарні устрої можуть повертатися. Демократії хиткі, особливо в нестабільні часи. Як зараз пандемія, наприклад.
Тяга до покарання та агресії — частина людської психіки. Сталіну були властиві крайня жорстокість, злопам'ятність, людиноненависництво. За його вказівками прибрали Леніна та інших так званих конкурентів, він влаштував Голодомор для українців. Я намагався копирсатися в його голові, звідки це пішло. Багато біографів кажуть, що вплинула смерть першої дружини. От тоді помер Джугашвілі й народився Сталін. Потім він уже нікого не любив. Убив собі в голову, що країна без нього загине. Знаємо про культ особи, зводив собі пам'ятники. Не думаю, що справді повірив — народ його любить. Знав, що це фальш. Що більше старів, то більше вірив у контроль за допомогою залякування. Розлютився, коли лікарі рекомендували не курити. На тлі фізичної немічності почали прорізатися параної. Перевіряли його їжу. Навіть у туалет ходив з охоронцями. Аж смішно, що той, хто вселяв страх мільйонам, насправді боявся сам. Останні роки люто ненавидів медиків. Я думаю, через те, що не можуть повернути йому молодість. Планував масштабні страти лікарів. Трохи встиг почати, але помер.
Чому взялися висвітлювати саме 1950-ті?
— Цей період заклав страх перед усім українським. Бо це несло смерть у ті часи. Не варто ідеалізувати захід України. І в рідному Івано-Франківську зрідка помічаю, молодь слухає російський реп. Вони смаленого не бачили. А батьки мало розказують про радянське минуле. Культура ще не створила чудодійної вакцини від тоталітарного впливу.
Знову ж таки, результат тих 1950-х — негативна селекція. Гинули найкращі. Не кажу, що ми всі — нащадки пристосуванців. Життя неможливо спинити, все має місце. Але серед нас затесалися ті, хто чекає на Путіна. Цих людей більше, ніж здається. Нам потрібно більше національного єднання й розуміння. Свідомих громадян не так уже й багато. Іншим треба тільки гроші та щоб їх ніхто не чіпав.
Ви також видали книжку есе про українських письменників "Відкинуті й воскреслі".
— Коли викладав в університеті, помітив, що програма відкидає їхню людську сутність і зображує лише як жовто-блакитних героїв. Цей однобокий підхід нічим не відрізняється від радянського. Важливий пошук істини, а вона не перебуває на одному з полюсів. Торік я звільнився з університету і став тільки письменником. Це не спонтанне рішення, обдумував п'ять-сім років.
Жити лише з літератури важко. У нас же мало читають своїх. Вважають, що український письменник — це такий собі пам'ятник. Нікому не приходить у голову, що митець щодня обідає, ще й має платити рахунки.
Так само і з класиками. Не читаємо. Недалекість компенсуємо поверхневими уявленнями про них. Намагаюся зробити класиків живими. Наприклад, активно переглядають ролики про травматичну любов, їхні стосунки з алкоголем.
Однак я не копирсаюся в брудній білизні та не вишукую негатив. Для цього літераторів треба ненавидіти. Я ж люблю.
З якими несправедливими стереотипами про українську літературу стикалися?
— Що вона — про страждання, журбу та нещасливе кохання. Це не так. Я вважаю одним із перших модних поетів серед українців Олександра Олеся. В його творах практично немає мотивів печалі, що були характерні для світової літератури початку ХХ століття. Потім у 1960‑х з'явився Василь Симоненко. Його поезія була чесна й зрозуміла, вільна від експериментаторства, як, наприклад, Івана Драча та Миколи Вінграновського. Симоненко був молодий і щирий.
Також нас відвертає сільська проза. Про цей комплекс добре пише Григір Тютюнник. Зараз працюю над романом про нього, деякі розділи готові. В оповіданні "Оддавали Катрю" розповідає про дівчину з Полтавщини, яка виходить заміж за жителя Донбасу. Її родина хоче дорівнятися до нього, бо приїхав же ж із міста на машині. Але він пустий і тупий. А ті натомість соромляться свого походження й душевної доброти.
На Галичині під Австро-Угорщиною не жили так бідно, як може здатися за творами Василя Стефаника. Навмисно перебільшував, щоб дослідити найтрагічніші моменти й виписати найпервинніші емоції. Стефаник міг стати письменником світового масштабу.
Тараса Шевченка боялися в Петербурзі. Розуміли його небезпеку й важливість для українців. Певна кількість інтелігенції навіть вчила "малоросійську мову", щоб прочитати "Кобзаря". Я не закликав би зняти з нього ті шапку й кожух. Це просто було модно в Петербурзі. Повторювали за ним, а не він за кимось.
2 
1
Коментарі