— Хто знає про голод 1984–1987 років в Ефіопії? — запитує письменниця 56-річна Оксана ­Забужко під час презентації роману "Дорога на Асмару" Сергія Сингаївського. Руки підіймають 14 чоловік зі 100 присутніх.

— Критична меншість. Так не було б, якби нам не викладали всесвітню історію за радянською моделлю. Пропускаючи або навмисно приховуючи "неважливі" події.

Про голод в Ефіопії розповідає книжка Сингаївського "Дорога на Асмару". На вихід такого твору чекала довго. Нарешті моє покоління письменників почало говорити. Це ті, хто у лавах радянської армії брав участь у колоніальних війнах ХХ століття — в Афганістані та Ефіопії. Багато читачів, які там воювали, охоче почитали б про ті події. Щоб проаналізувати їх з відстані часу. Раніше могли робити це лише завдяки російським серіалам про "батяню-комбата".

Сергій Сингаївський у 1984–1986 роках служив в Ефіопії військовим перекладачем.

Тоді африканською країною керував союзник СРСР, диктатор Менгісту Хайле Маріам. В Ефіопії панував терор. Сотні тисяч незгодних з режимом померли від голоду або через насильницьку депортацію.

За сюжетом роману, український солдат шокований людськими стражданнями. Розуміє, що став заручником цинічної політичної гри. Згадує розповіді баби, яка пережила Голодомор 1932–1933-х. Усвідомлює, що в Ефіопії використовують ті самі механізми геноциду.

— "Вам справді цікаво читати про Ефіопію?" — запитала мене нещодавно юна журналістка, — продовжує Оксана Забужко. — Я дійшла висновку, що покоління українців 1990-х успадкувало від старших расизм російського ­імперця. Хоча самі не жили у СРСР, де на­саджували ідеологію зверхності до тих народів, кому гірше, ніж нам.

Ми розвінчали б стереотип привабливості "русского мира", якби з моменту незалежності України почали розповідати дітям, чим насправді він був. Тих, хто жив у СРСР, стримують спільні таємниці, як це буває з членами мафії. Та країна була імперією приниження. Нам соромно зізнатися, що довго терпіли. Пам'ятаю, як стояла у черзі під магазином, де мали ліквідувати прострочені гігієнічні прокладки.

Невільні завжди шукають ще невільніших. Тому офіцери-росіяни в ­1980-х з насолодою зневажали корінне населення Ефіопії. Називали їх "папуасами" і "непотребом". Хотіли, щоб цих голодних людей просто не стало. Нищили їхні домівки та ґвалтували жінок. Частиною цього свавільного замовчування стали українці. Тому наше покоління мовчало про участь у колоніальних війнах.

— Знайомий полковник розповідав, як уночі скидав на Ефіо­пію вакуумні бомби, що за кілька хвилин нищили містечка, — розповідає Сергій Сингаївський, 60 років.

— Місцеві офіцери, які воювали проти повстанців, боялися літати вночі. Своїх радянська армія вимуштрувала настільки, що вони могли робити це за будь-яких умов. Офіційно вакуумні бомби в Ефіопії не використовували. Це була частина гібридної війни керівного режиму проти місцевих. Менгісту Хайле Маріам отримував на це благословіння з Москви. Сьогодні ті самі прийоми і технології російська ФСБ використовує на Донбасі.

Роман "Дорога на Асмару" вийшов у київському видавництві "Кліо". В книгарнях коштує 75 грн.

×