Із письменником Борисом Гуменюком, 42 роки, розмовляємо у кав"ярні "Полонез" на Подолі, неподалік Києво-Могилянської академії. На ньому сині джинси, напіввійськові чоботи, на голові — кашкет-арафатка. На спинку стільця Борис вішає шкіряне півпальто, підбите хутром.
У Гуменюка нещодавно вийшов друком новий роман — "Острів". Попередня книжка "Лук"янівка", про життя у тюрмі, з"явилася 2005 року і зробила його відомим. Після того Борис початкував проект "Українські книги — українським в"язницям". Він збирає у колег літературу, яку тим не шкода, аби потім передати до в"язниць.
Назва твого нового роману збігається з російським фільмом Лунгіна "Острів".
— "Островів" у літературі багато, починаючи від "Острова скарбів". Мій "Острів" — це оповідь про самотність, про кожного з нас.
Письменник замовляє нефільтроване пиво, деруни зі сметаною. Бере кухоль. Сідаємо за столик.
Борисе, скільки ти відсидів і за що?
— Я провів два роки в київському СІЗО "на Лук"янівці", за "економічний злочин". Суд мене виправдав, бо всі звинувачення були брехливими. Та я вдячний долі за цей досвід і жорстокий вишкіл. Не треба боятися падати, втратити все. Бо може з"ясуватися, що, падаючи, ти ростеш. А втративши все — знаходиш скарб, який був прикиданий різним мотлохом.
Барменка "Полонезу" кричить, що деруни вже готові. Борис підходить до прилавка забирає їх.
Ти писав до тюрми?
— Так, ще до ув"язнення вийшла збірка віршів. Потім я читав поетів і філософів, намагався доторкнутися до Бога і диявола, а відтак пізнавав власну природу. Тюрма загострила всі ці процеси, увиразнила і прискорила. З неї вийшов зі сталими поглядами, налаштованим до роботи.
Нікчема і в тюрмі, і в стражданні залишиться нікчемою
Тюрма накладає на людину незгладимий відбиток. Вона додає їй певного шарму, що зачаровує багатьох. Споглядання чийогось страждання, яке читається в погляді чи у виразі обличчя, заворожує. Однак щоб бути величним у стражданні, треба бути особистістю. Як Василь Стус, як Христос. Бо нікчема і в тюрмі, і в стражданні залишиться нікчемою.
Чи пропонували тобі екранізувати "Лук"янівку"?
— Молодий режисер Євген Боженко написав два сценарії за мотивами мого роману. Але далі цього справа поки що не рушила.
Письменники зазвичай лають видавців, критиків, економічні негаразди... Що зараз заважає писати тобі?
— Мені ніщо не заважає, окрім власних сумнівів, чи варто взагалі писати. Для кого, для чого і про що?
Ти рано почав віршувати?
— Ні. Я й Шевченків "Кобзар" уперше по-справжньому розгорнув, коли мені було за двадцять, і Лесю Українку, й Івана Франка. Може, тому не зненавидів їх, як багато моїх однолітків у шкільні роки, а люблю, розумію, перечитую. Я переконаний, що читати "по-серйозному" чоловік повинен після 20 років, — Борис дивиться крізь скло кав"ярні у бік сусідньої церкви Богородиці Пирогощі. — А шукати релігію, Бога, хреститися чи обрізатися — після 30. Одружуватися і народжувати дітей — після 40, бо тоді принаймні хоча б трохи буде шанс, що ти розумітимеш, що робиш.
Борис Гуменюк допиває пиво, надягає напівпальто.
— Начебто ж і зима нехолодна, але воно завжди при мені. Раптом доведеться ночувати на нарах? — жартує.
1965 року, 30 січня — Борис Гуменюк народився в селі Острів під Тернополем
1990 — побрався з літераторкою Марією Куземко
1993 — вийшла книжка віршів "Спосіб захисту", займається бізнесом
1997 — посадили в СІЗО, через два роки звільнили за виправдувальним вироком суду
2005 — видав роман про тюрму "Лук"янівка"
2006 — прийняли до Національної спілки письменників України
2007— на Львівському форумі видавців презентував роман "Острів"
Має двох доньок — 19 і 20 років. Живе в Києві
5 
35413
Коментарі