"Довгим обличчям я нагадую Гоголя", — говорить актор столичного Молодого театру Олексій Вертинський, 53 роки. Сідає у м"яке крісло в фойє поряд зі сценою. На стінах висять фото акторів. На світлині у Вертинського зачіска "їжачок" — скуйовджене сиве волосся.
У театрі актор працює 12 років. Десятий рік грає Хлестакова та Сторожа у виставі "РЕхуВІлійЗОР". Спектакль — суміш п"єс "Ревізор" Гоголя і "Хулій Хурина" Миколи Куліша. В постановці задіяна вся трупа.
— Усі дивувалися, чого це роль юнака мені віддали. Хлестаков — це ж молодий хлюст, а мені вже за сорок було, — потирає лисину Вертинський. На кожному пальці — срібний перстень, у вухах — дві різні сережки. — Я можу грати всіх: Хлестакова, сторожа, ослона чи чайника. У виставі жителі маленького містечка шукають могилу міфічного героя Хулія Хурини й приймають ревізора.
Складно грати одночасно дві ролі?
— Нє-а! — крутить головою. — Спеціально ролі не відбирали. Спочатку уявили Хлестакова чомусь у фракові. Подумали, що в фракові можна зіграти й сторожа на цвинтарі. Він же щодня на поминки ходить, мусить носити щось чорне й офіційне.
Ідея з костюмом ваша?
— Лєночки Богатирьової — художника по костюмах. Хлестакова, який любив понти, одягла в усе велике. У мене шапка така півметрова чорна, як у Наполеона, і велика золота кругляшка на ній, завбільшки з мою голову. Не даю поради костюмерам. Люблю, щоб вони мене самі одягали.
Розглядає своє відображення у дзеркалі, яке двоє чоловіків у робочому одязі виносять у фойє. Поправляє вузькі джинси з двома шкіряними ременями від дизайнера Келвіна Кляйна. На ногах сині туфлі й червоні шкарпетки.
— Під час Тижня моди ходив на показ Вікторії Гресь. Ми з нею друзі. Коли я наприкінці 80-х грав в ужгородському театрі, працювала там костюмером. Одягала мене як ляльку: то атласні штанці в смужечку, то плащик у клітинку. Я — її улюблена модель. Завжди на її показах тиняюся.
Мене як не маразм, то склероз одолєваєт
Повз Вертинського проходить звукоінженер — невисокий чоловік із довгим кучерявим волоссям, зібраним у хвіст.
— Галю, стань біля берези, я тебе клацну, — каже той, імітуючи голос Вертинського, й одразу пискляво додає: — Ой, Іване, я боюся! — Дурна, я вчора твою матір клацнув — і нічого. — Ах ти ж гад! — Та чого ти? Я ж апаратом. — Щоб він тобі відсох!
— Шутить изволите? — сміється Вертинський. — Чогось усі такі веселі. Зарплату дають?
— Та де там, — інженер ховається за дверима до зали.
— От гади. Вже другий місяць нє х..ра, — скаржиться актор. — Наш любий мерчик думає, що ми не люди. Каже, століття тому акторів за парканом цвинтаря ховали. Гоголь теж був психічно хворим. Усі ми трохи придуркуваті, але Черновецькому він навіть у долю не падає, — крутить пальцем біля скроні. — Микола Гоголь був генієм. Хіба нормальній людині може прийти в голову спалити рукопис? Але тексти його легкі й доступні. На презентації книжки "Миргород" до 200-річчя Гоголя я читав уривок із "Записок сумасшедшего". Гонорар не платили, лише книжку подарували. Читаю, аж раптом чую — сльоза покотилася. Усі думають: "Офігєть, який актор". А я думаю: "Офігєть, який Гоголь".
Коли йдуть спектаклі за Гоголем, містика трапляється?
— Текст дуже часто забуваю. Старечі хвороби даються взнаки. Мене як не маразм, то склероз одолєваєт. Я тоді імпровізувати починаю. Сюжет вистави знаю, тож можу все своїми словами. Актори потім хвилин десять до тями приходять, ні пари з вуст. Після вистави кажуть: "Олексійчику, ти не ображайся. Ми зрозуміли, що ти текст забув. А мовчали, щоб внутрішній сміх придушити".
Росіяни вважають Гоголя своїм письменником.
— Та пішли вони! Я сьогодні зранку себе синім тролейбусом вважав. Що ж мені, до депо бігти?
4 
1
Коментарі