— Нам 27 років. Знайомилися парами, а потім трикутник замкнувся, — вітає земляків рівненський поет 51-річний Олександр Ірванець. Протирає окуляри й оглядає повну залу міського драмтеатру. 30 вересня тут відбулася перша за п'ять років публічна зустріч літературного об'єднання "Бу-Ба-Бу".
Приміщення заповнене до останнього крісла. Слухачі сидять також на сходах та попід сценою. Дехто дістався автобусами з Києва, Луцька та Львова. Вхід на творчий вечір безкоштовний. Окрім столу, на сцені є скелет сови на білій колоні. Птах повернений до глядачів хвостом. Цей символ поети використали на своєму першому творчому вечорі 1987-го.
— У нас є Прокуратор — Віктор Неборак, Патріарх — Андрухович та я, Підскарбій. Значить, ви будете — Практиканти, — каже Ірванець чотирьом місцевим молодим поетам, які виступають на розігріві. Бубабісти по черзі тричі виходять до мікрофонів. Деякі вірші декламують напам'ять, інші — підчитують з аркушів або зі своїх старих збірок.
Львів'янин 51-річний Віктор Неборак присвятив "мовному закону" пісню на мотив народної "Котилася торба":
— Гад сичить до гада. Любить українську мову українська влада, — неголосно наспівує. Публіка заходиться реготом і аплодує.
— Він пописав їй черево й горлянку, аж весь шалів, аж весь упав у дріж. Вона ж одно твердила: "Хоч заріж, я присягла навіки свойму Янку". Той саме відбував за зґвалтування, — читає свою поезію "Ніжність" Юрій Андрухович, 52 роки. — Оцим рядком я ні на кого конкретно не натякаю, — з усмішкою піднімає пальця. — Не зміг придумати рими до "шапкокрадство". Тому змінив на "зґвалтування".
Андрухович виписав улюблені рядки зі своїх віршів. Але починає із сімейних висловів:
— "Нагадай козі смерть" — оце бабця Ірена. "Наш тато пішов у баню і цілком змився" — мама. "Життя — як мило, все змивається" — тато. "Гівно вони мені зроблять" — дід Марко.
— Ось тут питають, релігійні "Бу-Ба-Бу" чи ні? — зачитує Неборак записку із зали. — Поодинці чи із сім'ями ми до храму ходимо. А в повному складі збиралися в церкві тільки один раз — у Рівному на весіллі Ірванця. Отака релігія на всіх трьох.
— Ще були у Софії в Стамбулі, — нагадує Ірванець.
— Так, Сашко. Але ж це була мечеть! — сміється Андрухович.
Решту записок поети обіцяють почитати в дорозі.
— Ірванця треба слухати не в театрі, а в природному середовищі — на вулиці, в підземці, в переході, на заводі, в дизелі якомусь на Шепетовку, — шепоче другу в залі хлопець років 20. — Там він виглядатиме органічніше, ніж серед тьоток у костюмах. Його п'єса "Електричка на Великдень" — хороша штука. Тільки шкода, що жоден режисер не взявся поставити її у вагоні на вокзалі. Я там у масовці й задарма постояв би.
Після концерту із зали йдуть студенти з книжками. Шанувальники дарують Ірванцю кілька троянд та китайський віник від пилу.
— Підпишіть мені, щоб я і через 20 років цей вечір пам'ятав, — юнак простягає поетові чистого аркуша. Той знизує плечима та дивиться на тих, хто стоїть у черзі без книжок.
— Я не Кіркоров, аркуші із зошитів не підписую, — віддає папірця і йде зі сцени.
2 
1
Коментарі